Успіх британсько-американського серіалу «Корона» будується не тільки на значному бюджеті. Він випливає також із переконаності, що масового глядача можна привабити амбітним сценарієм, який, однак, дозволяє людям зрозуміти історію.
Netflix — відома компанія, поставник відеопродукції «на вимогу», яка вже не раз доводила: люди масово поглинають якраз не низькосортну продукцію, а хорошу і навіть найвищої проби.
Це можливо?
Я не належу до серіальних фанатів, і костюмованих зокрема. Волію повнометражні фільми, які «вирішують» питання за один раз, тоді як серіали, за своєю природою, вимагають від глядача вірності, сильно подовженої в часі. Що, звісно, при моді на безконечну кількість сезонів викликає «конфлікт інтересів» у ситуації, коли новинки продовжують з’являтися. Однак якщо я дозволяю якомусь серіалові себе втягнути, то це майже ніколи не костюмований. Через просту причину: в такому виробництві зазвичай ідеться більше про костюми, ніж про сценарій, який мав би заінтригувати, що відчувається переважно з першої з серії.
Тим більшим було моє «приємне розчарування», коли понад рік тому я натрапив на «Корону» (The Crown), гордість інтернет-платформи Netflix. Від першої серії вдалося відчути, що за серіалом стоїть «справжній мозок» і майстер утримання глядацької уваги. (Сценарій там Пітера Моргана, знаного, зокрема, з «Фрост проти Ніксона» чи «Останнього короля Шотландії».) Загалом беручи, сценарії Нетфлікса, які в принципі вибиваються понад пересічний рівень, — це «візитка» компанії, чий флагман «Картковий будинок» (House of Cards) донині залишається вихідною точкою для створення іншої подібної продукції.
І в успіхові йдеться зовсім не про те, що у Нетфлікса «грошей більше» (близько 10 млн фунтів за серію в першому сезоні та удвічі більше в другому). Суть у тім, що навіть якщо позбавити «Корону» копій одягу тієї епохи (які коштують скажені гроші) та реконструкцій Букінгемського палацу, — тобто якщо позбавити костюмований серіал того, що нас так приваблює і дає нам відчути себе наближеними до 40-х, 50-х, 60-х років і так далі, — то все одно його можна дивитися з рум’янцем на обличчі. Без цього обрамлення залишився би тільки сценарій — який, однак, визначається чудовими діалогами, виразними постатями головних героїв та загалом геніально представленою закрученістю британської політики, суспільними нюансами і, насамперед, конфліктами, що пов’язані з монархією.
Так, це теж багато коштує — але йдеться не тільки про гроші, які треба витратити на хорошого сценариста і режисера. Ідеться головно про витрати нематеріальні: відвагу й переконаність, що для масового глядача можна робити хорошу продукцію, серіал, який має амбіції показати щось більше, ніж знану з таблоїдів королівську мильну оперу. А це було би дуже просто. Аби зробити з «Корони» чергову копію британських бульварних газет, вистачило би однієї побіжної «політінформації» про кілька десятиліть царювання Єлизавети ІІ. Замість цього ж постав шедевр, яким захоплюються мільйони глядачів по всьому світу.
Боротьба за цінності
Неможливо вигадати кращий спосіб зміцнення образу британської монархії. Ні, це не означає, що «Корона» переповнена солодкими сценами з життя щасливої родини Віндзорів. Навпаки, це радше запис драми, розтягнутої на десятиліття: насамперед самої Єлизавети (фантастична роль Клер Фой), яка несподівано молодою отримує трон після раптової смерті батька, Георга VI, — а відтак і драма її чоловіка, принца Філіпа, чиє відчуття, що його відсунули вбік, стало однією з осей серіалу. Це також образ драми інших членів сім’ї, найтрагічнішою постаттю з яких є принцеса Маргарет: вона порушує всі правила хорошого тону, палацовий етикет і звичаї. Зокрема вони дуже виразно показувані у першому сезоні. Маргарет закохується у розлученого Пітера Таунсенда, збирається з ним одружитися, Єлизавета цілком згодна зі щастям Маргарет — однак вона не тільки сестра, вона ще й королева й глава Англіканської Церкви. А як глава Церкви, вона не може дати дозвіл на одруження члена королівської сім’ї з розлученим чоловіком. Тема, яка для пліткарської преси стала «годівницею» на кілька років, для творців серіалу стала нагодою показати тривалість певних цінностей, стражем яких мусить бути — навіть якщо тільки з уряду, а не з переконань — королева.
Представлення драми, пов’язаної з процесом прийняття рішень Єлизаветою, часто всупереч інтересам і почуттям своїх найближчих, — це один із найбільших козирів цього фільму. Замість дешевої сенсації й нудотних діалогів, знаних із телепродукції, ми маємо справжнє зіткнення характерів, боротьбу за цінності — а подеколи й цивілізаційний конфлікт.
Прем’єр королеви
Подібним чином представлене й ціле суспільно-політичне тло Великої Британії тих часів (перший сезон закінчується 1956-м роком, другий у 1960-х; наступні сезони ще у процесі зйомок). Власне, слово «тло» тут не зовсім відповідне: політика в цьому серіалі виступає ледь не одним із головних героїв. Велика заслуга в цьому (в першому сезоні) належить геніальному виконанню ролі Вінстона Черчілля, якого зіграв Джон Літґоу. Зокрема серія, присвячена великому смогу в Лондоні (1952), — це істинна вершина майстерності, коли говорити про сценарій і актора, який ідеально з ним співпрацює.
Однак то саме теми, пов’язані з незвичайними стосунками поміж легендарним прем’єром та королевою, надають серіалові незрівнянного клімату. Досвідчений і розважливий політик у стосунках із королевою, яка вчиться всього «з нуля», але впевнена у своєму авторитеті й місії, — Черчілль виглядає то заклопотаним учнем, то тактовним учителем. Та й сама королева виглядає у цьому дуеті напрочуд чарівливо: з одного боку, зі своїм незнанням, яке вона не завжди вправно приховує, а з іншого, з інтуїцією, незвичною як для політика, який ще не «покрутився» у світі. Одне є певне: Єлизавета, за всього усвідомлення обмеженості своїх прерогатив у британському устрої, не бажає бути лише «прикрасою», талісманом монаршої традиції, а хоче стати свідомою учасницею політичного життя і водночас гарантом тривалості й непорушних позицій монархії.
Я не знаю, чи довго творці серіалу шукали виконавицю головної ролі, але те, що зробила з образом Єлизавети ІІ Клер Фой, близьке до геніальності. Що, зрештою, знайшло підтвердження в численних нагородах.
Із плоті й крові
Ефект такий, що серіал «Корона» зіграв для образу монархії (у всесвітньому масштабі) таку роль, якої не може виконати навіть премила пара принца Вільяма з принцесою Кетрін. Цей фільм представляє Віндзорів із плоті й крові, а не так, як на таблоїдах. Вони ж не спеціалізуються на спробах зрозуміти феномен, яким залишається британська монархія… А це постійно щось більше, ніж тільки традиція, більше ніж символ єдності й колишньої величі імперії; ба, навіть набагато більше, ніж конкретно вимірювана у фунтах марка (з численних аналізів випливає, що кожний фунт, виданий на утримання монархії, повертається в економіку і безпосередньо в бюджет багатократно). Творцям «Корони»вдалося зробити щось, що не могло вдатися в жодному історичному серіалі, виконаному в концепції теленовели: показати Корону як свідчення існування непроминальних цінностей, здатних пережити навіть найбільші цивілізаційні бурі. Не те щоби монархія стерегла ці цінності ідеально, навпаки, у серіалі висота й гідність змішуються з бездушністю й цинізмом цієї системи та людей, які її утворюють. Але глядач має відчуття, що попри все хтось у цьому «балагані» якимось чудом ще тримає планку та уособлює тяглість традиції.
Це все разом узяте не змінює факту, що роль, яка випала Єлизаветі, — по суті справи, не надто щаслива. А Клер Фой прекрасно передала її внутрішню боротьбу, яку королева мусить вести сама з собою. Власне, з цього серіалу можна співчувати британській королеві та ролі, яка їй випала у житті, беручи до уваги ціну, яку вона заплатила за це у стосунках із сім’єю. При цьому водночас можна заздрити британцям, що мають таку сталу точку відліку в будуванні своєї автентичності.
Переклад CREDO за: Яцек Дзєдзіна, Gość Niedzielny
фінансово.
Щиро дякуємо!
