П’єтрельчіна: «камінчик» Отця Піо

«П’єтрельчіна» італійською означає «камінчик». Тут народився о.Піо, великий святий, завдяки якому це місто вже ніколи не буде малим…

Нині П’єтрельчіна налічує 3 тисячі мешканців, але її щороку відвідують тисячі паломників. Назва містечка зрослася з ім’ям Франческо Форджоне, який прийняв чернече ім’я Піо (милостивий), прагнучи ушанувати папу Пія Х та рідне місто. Він виїхав звідти, маючи 29 років, і вже не повернувся. Коли краяни відвідували його у Сан Джованні Ротондо, Падре Піо просив їх: «Привітайте від мене кожний камінь П’єтрельчіни, бо я так її люблю!»

Голос

У туристичний сезон тісні вулички старого міста, що пнуться вгору, заткані чергами приїжджих. У січні там можна побачити хіба що кількох собак, які вигріваються на сходах. Опівдні з присінків та щілин у вікнах чути голос о.Піо. Тут мають звичай слухати архівний запис голосу свого святого, як він молиться «Ангел Господній». Його молитва виповнює вулички і наші вуха, які вже призвичаїлися до тутешньої тиші.

— З тишею ми освоїлися, вона дає нам внутрішній мир, — каже Джованна Сантілло, хазяйка крамнички з пам’ятками, присвяченими Отцю Піо. Вона відкрила його після свого шлюбу в 1985 році, й це був перший такий магазинчик у цьому місті, просто при храмі св.Анни, де малим хлопчиком молився майбутній святий. Тепер таких крамниць — десятки, але тоді, за два роки до канонізації, люди дивувалися відвазі Джованни. Вона ж була спокійна, бо ще восьмирічною дівчинкою, за життя Отця Піо, чула, як усі повторюють, що «їхній Падре» буде святим.  

П’єтрельчіна лежить на півдні італійського «чобота», ближче до Неаполя, у провінції Беневенто. Довкола узгір’я розлягаються оливкові, мигдалеві гаї, поля помідорів і баклажанів. Із перспективи дороги, коли стоїш під деревом помаранчі, усипаним плодами, місто сяє під сонцем, немов «країна, що пливе молоком і медом». Коли входиш поміж будинки, зведені на скелі та мурах колись будованого тут середньовічного замку, — уява підказує, що за часів о.Піо тут було тяжко жити. У деяких кам’яних будинках узимку панував пронизливий холод. «Тому малюків на деякий час віддавали до будинків, де було тепліше», — розповідає Беата Ґжиб, гід, яка за заступництвом Падре Піо вимолила двох дітей.

При вході до старого міста видно таблицю з написом: «Тут усе почалося». По вулиці Святої Марії Ангельської, на краю найстарішої дільниці — Ріоне Кастелло, мали своє помешкання батьки о.Піо, Марія Джузеппа і Ґраціо Маріо Форджоне. У цьому самому кам’яному домі, на якому висить табличка з номером 28, під дахом, що для тепла підшитий тростиною, 25 травня 1887 року прийшов на світ Франческо. Мати, відчуваючи, що пологи почалися, ще до вечора повернулася з поля. Наступного дня вранці новонародженого віднесли до храму св.Анни, вулицею вище, аби його охрестити. Боялися, що може померти, як і двоє дітей перед ним.

Біля спальні мали другу кімнату — кухню, а над нею — загородку для осла. Щоб перейти туди з кухні, треба було одягнутися і вийти на вулицю. В кухні видно коминок, біля якого, як на архівному фото, малий Франческо сидів, бувало, зі старшим братом Міґуело.

«Мадонночка»

Джованна Сантілло після канонізації продавала найбільше скульптурок о.Піо, а тепер пропонує біжутерію, прикрашену його зображенням, і брелочки до ключів. Каже, що хто купує пам’ятки, хоче мати зображення о.Піо якнайближче біля себе. Каже про нього «наш Падре Піо».

— Люди їздили звідси до свого ченця у Сан Джованні, висповідатися, бо він давав найкращі вказівки, як жити. Для мене це батько і друг.

Кілька разів на день Джованна звертається до нього» «Дай сили, здоров’я, надію мені й дочкам — Даніелі Пії та Фабіолі».

Вона розказує історію з дитинства святого. Хлопчиком він полюбляв просиджувати довгі години у храмі св.Анни. Кілька разів служка його там мало не замикав на ніч. Коли пас овець, втикав у землю хрест і молився. На запитання матері, чому бичує себе ремінцями, відповідав: «Я повинен страждати як Ісус». Для умертвлення клав під голову камінь замість подушки.

Пані Джованна, так само як і наша провідниця Беата, читає листи святого, який не виголошував проповідей, не писав щоденників, але залишив листи, з яких уклали чотири томи епістолярію. В одному з них він занотував: «У моїй сім’ї тяжко було знайти гроші, але нам нічого не бракувало».

Його батько двічі виїжджав до Америки по хліб. Гроші були йому потрібні також на навчання Франческо, який уже кількарічним малюком заявив, що буде ченцем. У музеї при храмі Святого Сімейства, що постав при монастирі капуцинів у новій частині міста, можна побачити стіл, за яким він сидів, навчаючись у приватного вчителя. Відомою є історія, як він уперся, що буде капуцином, бо ці отці носять бороди. «Може, це сталося через о.Камілло, капуцина, який збирав в околиці пожертви для монастиря у Морконе. То він 29 січня 1903 року відчинив молодому Франческо двері, коли той прийшов проситися в новіціат.

10 серпня 1910 року Піо Форджоне був висвячений у катедрі в Беневенте. По чотирьох днях відправив свою приміційну Святу Месу в рідному місті, у храмі Матері Божої Ангельської, що стоїть при площі Благовіщення, вимощеній блискучим камінням. У головному вівтарі, в червоній сукенці, стоїть його кохана Мадонна Визволення, до якої о.Піо звертався «Madonnella mia» — «Матусенько моя». Її визнано Покровителькою міста П’єтрельчіни, оскільки у XVIII столітті Вона захистила місто від епідемії холери. «О Ісусе, дихання життя мого! Нині з тремтінням я підніс Тебе угору і тримав у своїй руках. Містерія любові», — записав після першої Святої Меси о.Піо. Люди на цю урочистість виставили квіти на балконах, вивісили обруси, а сам о.Піо не спав цілу ніч.

У цьому храмі парафіяни пам’ятали його ще хлопчиком. На площі Благовіщення щоранку збиралися «браччанті», найбідніші селяни, які хотіли найнятися на роботу. Франческо теж колись сюди приходив. Увійшло до легенд його перше хрещення, коли він сипонув немовляті на обличчя забагато солі, аж дитя перестало дихати. Отець Піо тоді побіг до настоятеля, переляканий, що вбив дитину.

Запах

Перед свяченнями він часто приїжджав до П’єтрельчіни на «оздоровчі канікули». Вступивши до ордену, Франческо почав страждати на якісь хвороби, неможливі для діагностування: мав гарячку понад 42^о, яку було можливо виміряти тільки термометром для купання, непритомнів, мав проблеми з диханням, відчував жахливі болі в різних частинах тіла. Коли лікарі помітили, що страждання відступають у кліматі рідного міста, стали висилати його додому. Тільки одна піврічна перерва була, коли після початку Першої світової брата Піо взяли до Неаполя санітаром.

Коли його відіслали до П’єтрельчіни перед свяченнями, він не міг мешкати з сім’єю. Батько тоді купив йому кімнату неподалік від дому, так звану торретту — башточку. Туди вели 17 крутих кам’яних сходинок, немов до якоїсь вознесеної над землею пустельні. Тут ми оглядаємо скромне ліжко, столик, святі образи на стінах і прекрасний вид з вікна на довколишні поля. У цьому місці він мав чудесних гостей — йому являлися Матір Божа, Господь Ісус, ангел-хранитель. Тут він переживав свої духовні битви з сатаною. Демон його ненавидів, бо знав, що о.Піо навертатиме людей, які не ходили по сповіді довгі роки…

Хлопцем і юнаком Франческо допомагав батькам працювати на полі за містом, що звалося П’яно Романо. Сьогодні це сад, сповнений зелені й оливкових дерев, шпалера яких провадить до каплиці. Її центральна точка — стовбур в’яза, під яким о.Піо отримав перші стигмати влітку 1910 року. За переказами, мати, побачивши, як він підносить долоні, запитала, чи він не грає на невидимій гітарі. Піо відповів, що відчуває пронизливий біль. На долонях побачив почервоніння розміром у монету, також відбув біль у стопах і уколи в бік. «Я прагну страждати, навіть померти від страждань, але я б хотів, щоби це відбулося приховано», — просив він Бога, і був вислуханий. Стигмати зникли, але болі залишилися.

При храмі Святого Сімейства, де о.Піо ніколи не бував фізично, а тільки за допомогою дару білокації, знаходиться згадуваний музей, у якому можна побачити, як стигмати були присутні у його життя. В засклених вітринах лежать випрані рушники, постіль, рукавички і шкарпетки з іржавими плямами крові, та закривавлена нічна сорочка, бо він переживав бичування на своєму тілі.

— Рани кривавили щодня протягом 50 років, — підкреслює Беата Ґжиб. — Рана в боці, у вигляді хреста, мала 8 см глибини, рани у стопах і долонях були наскрізні. Щодня він втрачав півтори кружки крові.

— У П’єтрельчіні розповідають тисячі свідчень про те, що ставалося за заступництвом о.Піо, — розповідає Джованна Сантілло. Вона не забуде жінку, яка 20 років пересувалася на інвалідному візку. Однієї ночі їй наснився о.Піо, який сказав, що вона буде ходити, і наступного дня жінка встала. — Якщо хтось має віру, то чудом може бути і найменша подія в нашому житті, — каже замислена Джованна.

Від’їжджаючи з П’єтрельчіни, ми раптом відчули в автомобілі приємний запах. Я похвалила нашого гіда, пані Беату, що вона має прекрасні парфуми — була переконана, що вона ними саме побризкалася. Але я почула відповідь, що це не так, і запах відчуваю тільки я. «Може, це запах отця Піо?» — запитала тоді пані Беата. Зрештою, він не раз позначав свою присутність солодким ароматом, приносячи повів кращого світу…

Барбара Грушка-Зих, Wiara.  Переклад:  CREDO
Фото: Роман Кошовскі, Gość Niedzielny