Інтерв’ю

Священик із «Дому Милосердя»

Czytać po polsku

16 Квітня 2018, 18:10 1149 Ігор Богомолов

Про «Дім Милосердя» в Городку (Хмельницька область, Кам’янець-Подільська дієцезія), своє служіння в ньому і про себе розповів для CREDO о. Станіслав Завальський.

 

— Отче, розкажіть про те, чим є «Дім Милосердя», як він був створений і з якою метою?

— Ідея «Дому Милосердя» належить святої пам’яті о. Владислав Ванаґсу. Початково планувалося створити дім для самотніх католиків поважного віку — тих, у кого не залишилося родичів, або чиї діти-онуки живуть за кордоном і вони не мають змоги мешкати разом із ними. Але насправді туди приймають самотніх людей незалежно від конфесійної приналежності.

Розпочалося зведення дому на початку 1990‑х років. Але коли будівництво було завершене, єпископ Ян Ольшанський попросив о. Владислава… віддати цей будинок для духовної семінарії. Він сказав о. Владиславу: «Віддай мені цей будинок, а пізніше ти собі ще збудуєш». На той час був зведений тільки перший корпус. А коли о. Владислав збудував другий корпус семінарії, там почав функціонувати також і «Дім Милосердя». Було так, що бабусі й дідусі жили на третьому поверсі, а семінаристи — на другому. Звісно, це було незручно. І тоді о. Владислав, якого не залишало відчуття невиконаного слова, а також пам’ятаючи першу розмову з єпископом, наприкінці 1990‑х починає будувати вже теперішній «Дім Милосердя».

До цієї справи долучилися спонсори з різних країн: найбільше, наскільки мені відомо, Карітас із Польщі, а також із Голландії. Карітас із Польщі надавав фінансову допомогу також і в перші роки функціонування «Дому». Допомагали й наші доброчинці, але все ж таки основна фінансова підтримка надходила з‑за кордону.

2000 року будівництво «Дому» було завершено. Отець Владислав Ванаґс став першим директором і очолював його до кінця свого земного життя.

— Розкажіть про Ваше служіння в «Домі Милосердя». Адже воно відрізняється від звичайного служіння парафіяльного священика?

— Моє служіння в «Домі милосердя» досить скромне. Нині «Дім» очолює о. Віктор Лутковський. Він тут і директор, і економ, і капелан. Я, фактично, виконую обов’язки капелана. Вони полягають у щоденній Службі Божій та сповіді у кожну першу п’ятницю місяця. Ну і, звісно, як хтось потребує сповіді або просто хоче поговорити зі священиком, може це зробити будь-якого дня.

— Розкажіть про себе. Як Ви стали священиком?

— Я народився на Хмельниччині, в Залісцях близ Дунаєвець. Навчався в школі, потім — у технікумі харчової промисловості в Кам’янці-Подільському. По його закінченні, у 1975 році, дістав направлення на роботу механіком на консервний завод у Попільні. Працював там дуже недовго — незабаром мене призвали на військову службу. І там мені, як то кажуть, не пощастило. Я тяжко захворів, і наступного року мене комісували.

Хвороба стала перешкодою в пошуках роботи, але знайти своє місце в житті було потрібно. Тим більше, я думав і про те, щоб десь навчатися далі. Ще раніше я був знайомий з отцем Яном Ольшанським (пізніше — першим єпископом відновленої Кам’янець-Подільської дієцезії). Я часто прислуговував як міністрант під час Святої Меси, яку він відправляв. Тепер, коли о. Ян їздив по парафіях — а він кожної неділі, маючи під своєю душпастирською опікою чотири парафії, об’їжджав дві з них, тому що відстань між найвіддаленішими парафіями була 125 км, — брав мене з собою. Наслідки хвороби весь час давалися взнаки, але ось що я помітив: коли я перебував у храмі — почувався значно краще. Наслідки хвороби нікуди не дівались, але я відчував себе здоровим.

1977 року о. Ян сказав до мене: «Є для тебе робота». В парафії св. Анни на Гречанах (Хмельницький) був потрібен сакристиянин. Я погодився — адже те, що повинен робити сакристиянин, не було для мене чимось невідомим.

Настоятелем на Гречанах тоді був о. Вітаутас Меркіс. Ця людина відіграла в моєму житті надзвичайно важливу роль. Як педагог і тонкий психолог, він умів знайти правильний підхід до кожної людини. А знаючи проблеми іншого, умів допомогти йому так, що людина могла цього і не помітити. Перше, за що я вдячний о. Вітаутасу, — за те, що він постійно допомагав долати наслідки хвороби. І тепер я можу сказати з усією впевненістю: завдяки йому моє здоров’я тоді покращилось. І допомагав він мені не пігулками, не уколами, не лікувальними процедурами. Допомагав своїм словом, спілкуванням зі мною, просто — своєю присутністю. При цьому великою допомогою для мене була також молитва і фізична праця.

Через два роки після мого приходу в парафію отець-настоятель запропонував мені бути аколітом — роздавати Святе Причастя. Кількість людей, що в ті часи приходили на Службу Божу, збільшувалась — адже храм св. Анни був тоді одним із небагатьох діючих католицьких храмів на Поділлі.

Одного разу сталося так, що в день храмового свята відразу після відпустової Служби відправлявся похорон. Священики, які допомагали о. Вітаутасу на відпустовій Месі — сповідали, уділяли Причастя, — відразу поїхали. А багато вірних, що були на відпусті, залишились на похоронну Службу. А ще плюс ті, що прийшли на похорон. Отцю Вітаутасу, котрий залишився один, знадобилося 40 хвилин, щоби всім уділити Причастя! Він звернувся до влади з проханням (за радянських часів інакше було неможливо), щоб у неділю та дні великих урочистостей в його парафію приїжджав хтось зі священиків, допомагати йому. Влада висунула умову: щоби він кожного разу повідомляв, який священик до нього приїжджає, коли приїхав і коли виїхав. На такі умови о. Вітаутас не погодився.

Але шукати вихід було потрібно. І перше, що зробив о. Вітаутас, — поїхав до свого єпископа Ліудаса Повільоніса в Каунас (католицька ієрархія в Радянському Союзі існувала тільки в Литві і Латвії. — Прим. ред.) із проханням дозволити йому проводити загальну сповідь. Коли через єпископа він отримав цей дозвіл від Державного секретаря Ватикану кардинала Аґостіно Казароллі, відправив мене до цього ж єпископа в Каунас, і від нього я отримав аколітат. А представники органів влади, що займалися справами релігії, не могли второпати: як це настоятель сам-один справляється і зі сповіддю, і з Причастям. Підозрювали, що йому допомагає якийсь інший священик. Приходили перевіряти, оглядали, шукаючи неіснуючого «священика», усі приміщення з туалетом включно.

А десь наприкінці 1990‑го чи на самому початку 1991 року я дізнався, що в Москві існують курси швидкого читання, і захотів туди записатися. Сказав о. Вітаутасові, він запитав, навіщо це мені потрібно. Я відповів, що хочу читати книжки. А він: «Хочеш читати книжки — йди до семінарії».

Звісно, я відповів не відразу: були сумніви. А чи зможу? А чи дозволить здоров’я? Адже це велика відповідальність… «Утікати від відповідальності — ще більша відповідальність», — сказав о. Вітаутас і порадив їхати до Яна Ольшанського, тоді вже — єпископа, і сказати, що хочу йти до семінарії. «Отче, але це не я, а ви хочете, щоб я йшов до семінарії…» — «То так і скажеш Його Преосвященству: я хочу, щоб ти йшов до семінарії». Так я і зробив.

Вчився перший рік самостійно, можна сказати — заочно: читав те, що мені казали читати. А ще я домовився з одним священиком, о. Ришардом Матеюком, щоб він перевіряв мене, як я засвоїв прочитане. А з 7 січня 1992 року я вже був у семінарії разом з іншими семінаристами. 1993 року був висвячений у диякони, а 1994 року єпископ Ян сказав, що має намір рукоположити мене в священики. 11‑го червня я став пресвітером.

Те, чого я навчився в семінарії, було необхідне; але це ще була теорія. На практиці ж до священства мене — без мого відома — готував о. Вітаутас Меркіс. Поступово, крок за кроком. Сакристиянином, потім аколітом, потім мав намір висвятити мене на постійного диякона. Але коли в останній рік існування СРСР була відновлена Кам’янець-Подільська дієцезія, а разом із нею — семінарія, то питання про постійний дияконат відпало: тепер я міг готуватися до священства.

 

— Отже, можна сказати, що до священства Ви прийшли завдяки о. Вітаутасу Меркісу?

— Так, але не тільки завдяки йому. Не остання роль належала і о. Янові Ольшанському. І, мабуть, невипадково вищезгадана розмова з о. Вітаутасом відбулася в день, коли о. Ян був номінований на єпископа: 16 січня 1991 року.

В радянські часи така думка, що я піду до семінарії, нікому навіть і до голови не приходила. Як, мабуть, і сам о. Ян, і ніхто інший не думали, що він зможе стати єпископом. Отож було так: у нього спитали про мене, коли я стану священиком. Він зі щирою усмішкою відповів: «Він стане священиком, коли я стану єпископом». Його слова виконалися в точності! І це саме завдяки о. Яну я працював разом із о. Вітаутасом. А головне: від о. Яна Ольшанського я отримав Таїнство Хрещення, перше Причастя і Миропомазання. Від нього, вже єпископа, отримав і Таїнство Священства.

— Як далі складалось Ваше священицьке служіння?

— Відразу після свячень я працював у двох парафіях: святих Апостолів Петра і Павла в Ярмолинцях та Матері Божої Святого Розарію в Шарівці. Бувало тяжко, але єпископ Ян мене підбадьорював: «В інших священиків по чотири парафії, а в тебе — тільки дві». Так я працював три роки. Потім ярмолинецьку парафію в мене забрали, залишилась тільки Шарівка. Там я пробув до 2006 року. Наприкінці 2000 року стався нещасний випадок, я дістав травму, стан здоров’я різко погіршився, я не міг належним чином виконувати свої обов’язки. Тому попросив єпископа про якесь інше служіння. Його Преосвященство дав мені на вибір кілька варіантів. Одним із них був «Дім Милосердя».

Чому я зупинився саме на цьому? Тоді його директором був о. Віктор Ткач, мар’янин. А його я добре знав, ще як був сакристиянином на Гречанах.

— Отже, у нашій з Вами розмові ми знову повернулися до «Дому Милосердя». То повернімося і до його історії.

— Після того, як о. Владислав Ванаґс перейшов до Дому Отця, директором став о. Анатолій Клак. Його внесок у цю справу я бачу насамперед у тому, що він сформував колектив. Це не просто група працівників — у «Домі» зараз двадцять двоє постійних і троє сезонних працівників, — які приходять на роботу і йдуть собі. Це — справжня спільнота однодумців. Тоді ж у «Домі Милосердя» почали працювати Сестри Служебниці Непорочного Зачаття Богородиці Діви. Звичайно, працювати з мешканцями «Дому Милосердя» нелегко: адже це люди похилого віку, багато з них — хворі, деякі лежачі. І ті, хто приходять сюди працювати, йдуть не для того, щоб заробляти гроші — тут їх і не заробиш, платня мізерна, — а справді за покликом серця, я би сказав — героїчним. Ми, звісно, не можемо знати внутрішньої мотивації кожного з них, але назовні це виглядає саме так. Адже тут не вийде просто обмежитись виконанням своїх обов’язків. Приїхавши сюди працювати, нинішня адміністратор «Дому» с. Адріанна спитала о. Віктора: «Які мої обов’язки?» Він відповів: «Бути мамою». А що робить мама? Все, що потрібно дітям, про яких вона піклується.

Якщо о. Анатолій Клак сформував колектив, то о. Віктор Ткач — він очолював «Дім Милосердя» з 2003 по 2014 рік — багато зробив для покращення побутових умов. За його директорства були замінені вікна, перекрито дах, удосконалено систему опалення — встановлено твердопаливний котел, обладнано вантажний ліфт.

— Заклади для самотніх людей поважного віку — ми їх називаємо будинками престарілих — є також і державні, і створені та утримувані різними світськими доброчинними організаціями чи фондами. Чи є різниця між ними і «Домом Милосердя»?

— Є. Хоча на перший погляд вона може бути непомітною. Ті, хто потрапляють до нас, отримують дах над головою, тепло, триразове харчування, одяг, медичну опіку. В нас постійно працюють фельдшер і медсестра, у разі потреби завжди можна викликати лікаря або відвезти хворого до лікарні. Все це отримують усі, чиї останні роки земного життя минають у будинках престарілих. Але чи перестають вони бути самотніми? «Дім Милосердя» — чи не єдиний, а якщо й не єдиний, то один із небагатьох таких закладів, що має свою каплицю. Для наших мешканців, як я вже казав, щодня відправляється Служба Божа. І не тільки для тих, хто може на неї прийти. І ті, хто не можуть, — слухають її у себе в кімнатах по радіотрансляційній мережі. Щодня об 11.00 ми молимося Розарій за мир і припинення війни в нашій країні, о 15.00 в цьому ж намірі молимося Коронку до Божого Милосердя. О 17.00 спільно молимось Розарій за померлих. А хто молиться — той вже не самотній.

Тут самотні люди знаходять справжню Божу родину. Ті, хто прийшов сюди невіруючим і тільки тут зустрів Бога, або вірив, як дехто любить говорити, «в глибині серця», не молячись і не приступаючи до Таїнств, тут мають можливість «надолужити» те, що втратили у попередні роки свого життя. І ми у багатьох помічаємо таке прагнення. А головне, що тут люди можуть отримати те, чого не могли б отримати в жодному світському закладі: надію на вічне життя.

Щороку влітку до нас приїжджають волонтери з Польщі. Наш «Дім» — не єдиний заклад для престарілих, у якому вони допомагають. І вони завжди говорять про разючу різницю між бабусями і дідусями, які перебувають у світських закладах, де немає ані Служби Божої, ані молитви, і тими, хто перебуває у нас.

Ми не можемо до кінця розуміти шляхів, якими Бог веде кожну людину. Не можемо розуміти і тих шляхів, якими Небесний Отець привів до нас кожного з 54‑х наших мешканців. Так, провести останні роки земного життя вдома, в люблячому сімейному колі, було би краще. Але тут є реальна можливість примиритися з Богом. Звісно, якщо людина відкрита для Бога, для дії Святого Духа. Адже людина може бути і закрита …

— Тобто?

— Люди є різні. Двоє можуть жити в одній кімнаті, і одна людина може почуватися ніби в раю, а друга — ніби в пеклі. Одна людина може дякувати Богу за кожний новий ранок, за кожний промінь сонячного світла, а інша — тільки скаржитись і нарікати, що немає того, іншого, третього і десятого. Пам’ятаю, була в нас одна бабуся… Весь час просила: «Заберіть мене звідси скоріше, бо тут не дають горілки». Її і забрали.

— Це у вас, звісно, неприпустимо?

— Так, вживання алкоголю категорично неприпустиме. А також використання у розмові ненормативної лексики.

— Не могли б Ви навести кілька прикладів мешканців «Дому Милосердя», в яких найяскравіше виявилась дія Божого Провидіння?

— Таких прикладів багато. Спробую пригадати деякі. Є одна особа, п. Наталія. Вона з дитинства дуже тяжко хворіла і тому потребувала постійної опіки. Коли їй було вісімнадцять років, померла її мати, а через рік помер батько. Коли о. Владислав Ванаґс прийняв її, вона вже не могла ходити. 2005 року їй зробили першу операцію з заміни суглобу. Через рік зробили другу. За кілька років, із перервами рік або два між операціями, замінили по черзі кульшові й колінні суглоби. Всі чотири операції зробив лікар з м. Хмельницького п. Стефанчук, одну з них — разом із голландськими лікарями. Тепер п. Наталія самостійно ходить, користується ноутбуком та іншими технічними пристроями (фотографії, використані в цій статті, зроблені нею, — Прим. ред.), хоче придбати скутер — інвалідний варіант, щоб мати змогу їздити по місту.

Інший приклад. У 2003 році до о. Віктора Ткача зателефонував лікар із місцевої лікарні: «В нас у лікарні помирає колишня медсестра, заберіть, будь ласка, її до себе, нехай помре по‑людськи». Тоді жінці було 56 років, нині — 71. В неї не діють ні руки, ні ноги, вона весь час на інвалідному візку, але досі жива. Живе попри те, що п’ятнадцять років тому її стан оцінювали як безнадійний.

Ще один приклад, на мій погляд — найбільш яскравий. Якось о. Ришард Карапуда TChr попросив прийняти одну жінку, п. Олену Тріфонову. Вона працювала в органах місцевої влади м. Краматорська і стала жертвою шахрайства, внаслідок чого вплуталась у величезні борги. Щоб віддати їх, довелося продати квартиру, і жінка опинилась на вулиці. Ми її прийняли. Перебуваючи у нас, вона часто зв’язувалась по телефону зі своїми знайомими у Краматорську. І одного разу її колишня сусідка сказала: «Олено, яка ти щаслива! У вікно твоєї колишньої квартири влучив снаряд». Який же добрий і милосердний Бог, що своїм незбагненним Провидінням допустив усе, що сталося з п. Оленою, щоб урятувати найдорожче — її життя! Чим це не знак прояву нескінченного Божого Милосердя?

Дякую за розмову.

Фото: Наталія Гопцій

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

Городок
← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ми з вдячністю приймемо Вашу допомогу. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, роботу веб-майстра та гонорари фахівців. Переказ через ПриватБанк: Пожертвування можна переказати за такими банківськими реквізитами:

5168 7427 0591 5506

Благодійний внесок ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: Добровільна пожертва на здійснення діяльності часопису CREDO.

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Щиро дякуємо читачам за жертовність усім, хто нас підтримує!
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: