Поради

Синдром покинутого гнізда: що робити, коли дитина виросла і переїхала

30 Квітня 2018, 11:29 1448

Психолог Катерина Дьоміна пояснює, чому важливо вчасно відпустити від себе дитину і дати їй трохи свободи.

Перевірити щоденник, перепрасувати білизну, приготувати їсти і перекусити, спланувати канікули — обов’язково на морі, тому що це корисно для дітей. Чекаєш не дочекаєшся, коли все це закінчиться і можна буде пожити для себе. Але, виявляється, коли діти виростають і йдуть із дому, ти вже і не пам’ятаєш, як це — жити для себе…

 

Лист до психолога.

«Я не вмію готувати для двох. Ми одружились, коли я була на шостому місяці, через два роки народилась друга дитина, через сім років — третя. Двадцять п’ять років поспіль я була матір’ю великої сім’ї. Я жодного разу не була у відпустці сама, продукти закуповую упаковками, каструлі у мене від п’яти літрів. Восени наша молодша дочка від’їжджає навчатися за кордон, старший син давно живе окремо, середня дочка вийшла заміж рік тому.

Я не знаю, як мені жити. Я не вмію жити для себе. Неначе з моєї душі вийняли увесь сенс існування. Допоможіть мені, будь ласка, я у відчаї».

Для цього драматичного періоду в житті сім’ї навіть є спеціальна назва, ви напевно її чули: «синдром покинутого гнізда». Діти, які виросли, покидають рідну домівку, щоб почати будувати свою власну. Вважається, що батьки повинні з радістю і полегшенням дати дітям своє благословення, виділити частину загального майна на перших порах (млин, осла, кота — потрібне підкреслити), помахати услід хустинкою і…

Що далі? В жодній казці не говориться, як їм, покинутим у порожньому замку, жити далі. Чим заповнювати свій день, якого раніше не вистачало для усіх справ, а тепер не знаєш, як швидше відбути вечірні години. Як планувати рік, наприклад, якщо ціле життя ти був прив’язаний до розкладу канікул, а тепер можеш брати відпустку і летіти куди хочеш і коли хочеш. Тільки ось куди і навіщо? Виявляється, розвалини Парфенону цікавили нас тільки через програму з історії, море — тому що це корисно дітям, батько сімейства взагалі не відходив би ніколи від комп’ютера, якби його воля.

До речі, про батьків сімейства. Виходить, ми зараз знову залишимось удвох? Як замолоду? А як це? Добре, якщо стосунки збереглись як мінімум дружніми. Але, зізнаємось чесно, найчастіше відбувається так: за 25 років ми перетворились з пари пристрасних коханців у пару «батьки цих дітей». Навіть називаємо один одного «мама Оля» і «тато Максим». А якщо виключити з нашої взаємодії увесь цей величезний пласт дитячих тем і проблем — що залишиться? Ні цікавості, ні пристрасті. Побут, дім, спільні родичі; можливо, домашні улюбленці. І з цим нам жити всі наступні 50 років? Є чого боятися!

Здригаючись від цих нерадісних перспектив, хочеться терміново зробити щось, щоб усе було, як колись. Маленькі, залежні від нас діти; чіткий і зрозумілий розклад (забитий повністю, проте питання «кому я потрібна» взагалі не виникає), а головне — виразні критерії успішності. Ось щоденник дитини за 4 клас, у нім майже усі п’ятірки («я хороша мати»). Ось попрасована білизна, порядок у домі, обід із п’яти страв («я чудова господиня»). А тепер ніяких критеріїв немає. За якою шкалою себе оцінювати — незрозуміло. Схоже, доведеться розпочинати усе заново, а роки вже не ті.

Деякі мами з тією ж завзятою готовністю включаються в життя своїх дорослих дітей: вимагають мало не щосекундного звіту — де був, що робив, із ким зустрічався, про що говорили. Боязка або рішуча відмова дитини викликає просто сходження лавини : «Я тобі присвятила усе життя, від свого відмовилась, а ти не хочеш мені розповісти, як пройшло перше побачення з новою дівчиною!» Або доросла дочка між іншим зазначає, що у найманій квартирі тече кран. Наступного ранку, щойно зійшло сонце, у двері дзвонить мама в супроводі тата і сантехніка: «Ми вирішимо усі ваші проблеми!» Але дівчина не хотіла, щоби хтось вирішував її проблеми; вона тільки поділилася своїм занепокоєнням.

Ось і перше завдання в списку «Як пережити віддалення дітей»: уважно слухайте, що саме вам говорять, і намагайтеся реагувати відповідно.

У нашій культурі почуття, думки і дії з’єднані в один заплутаний клубок. Ми рвемось бігти і робити, коли потрібно тільки поспівчувати, гніваємось і караємо за думки, заохочуємо словами за вчинки… Тоді як реакція має бути адекватна ситуації.

Дитина ділиться переживаннями? Зрозумійте, поспівчувайте («Це справді було образливо!», «Я дуже радий за тебе!», «Мені також було б сумно, якщо подруга так зробила б»), але не кидайтеся втішати або давати поради. У наведеному прикладі, з краном, можна було б сказати: “Так, це справді дратує, коли вночі кап-кап-кап по голові”. І поцікавитись, чи потрібна допомога. Якщо так, то яка саме.

Взагалі, це корисна звичка: цікавитись, яка та в якому об’ємі потрібна допомога, перш ніж кидатись і оголошувати загальну мобілізацію. Можливо, там і проблеми немає як такої, світська бесіда в жанрі «Подумайте, який жах».

Якщо батьки постійно нав’язуватимуться зі своєю тривогою, природна реакція дитини, яка подорослішала, — усунення.

Врешті-решт, якщо мама влаштовує істерику з викликом «швидкої» щоразу, коли у хлопчика незданий залік, легше взагалі не повідомляти їй про це.

Інша крайність, в яку впадають батьки повнолітніх дітей, — стати їхніми «найкращими друзями». Ділитися подробицями своєї бурхливої молодості, вести багатогодинні розмови, скаржитися на здоров’я. Хто б сперечався, іноді доросла дочка — єдина у світі людина, якій можна сказати про свої підозри щодо онкології. Але трохи пізніше, будь ласка. Дайте їм зараз побути у відкритому космосі без ваших проблем і тривог, їм і без того складно. А дружба можлива тільки між рівними, інакше це не дружба, а експлуатація.

Насправді зараз відбувається третій, останній і вирішальний етап у процесі відділення дитини від вас. Від самого народження у дитинства тільки один напрям розвитку: з ідеально комфортного, затишного, асертивного простору матки/батьківської сім’ї — до зовнішнього світу, неприємного і жорстокого. Але це рух від залежності до самостійності. І він проходить три етапи.

1.Народження. У матці стає тісно у прямому розумінні, нікуди рости, нічим дихати, бракує кисню в пуповині. Доводиться долати смертний жах і протискуватися у вузенький прохід пологових шляхів, що здається тяжким і неможливим. Нас зустрічають люблячі обійми і щедрі материнські груди — як нагорода за подвиг.

2.Криза двох років. Малюк рветься доводити свою волю, скандалить і вимагає, щоб на нього зважали. Це теж сепарація, через гіркі сльози дитина розуміє, що і вона не всемогутня. І батьківські заборони сильніші за його бажання. Але при вдалому проходженні цього етапу дитина вчиться утверджуватись, творити, взаємодіяти з іншими людьми.

3.Підлітковий вік. Найбурхливіший, найдовший і найскладніший етап. Через протест, виклик, конфлікт і знецінення усіх (насамперед батьків) молода людина повинна покинути рідний дім і відправитись самостійно в небезпечну подорож. Відпустити надійні руки, які іноді підтримують, а іноді стримують від необдуманих учинків. «Я сама!» — головне послання людини, яка переживає кризу сепарації. Якщо у цей момент дозволити вашій батьківській тривозі узяти верх, всюди підстилати соломки, — ваш підліток може так і не піднятись на крило.

У мене є клієнти віком 30+ і 40+, які вирішують саме підлітковий список проблем: ким хочу бути, як знайти роботу, хто про мене піклуватиметься. У них уже можуть бути свої діти, але це не змінює їхнього самовідчуття: «Я ще не визначився». При детальному аналізі я дізнаюсь, що в той момент, коли потрібно було зробити потужний ривок до самостійності, щось загальмувало процес. Батьки затіяли розлучення. Мама сильно захворіла. Тато втратив роботу чи бізнес. Розумієте, до чого я веду?

Дитині, щоб високо злетіти, потрібно від чогось відштовхнутись. Ви, батьки, маєте бути тією самою опорою.

А якщо ви будете постійно повторювати їй «я помру без тебе», то вона, швидше за все, не зрушиться з місця, тому що дуже сильно вас любить.

Отож якщо відчуваєте, що вас сильно «накриває» паніка, з’явилися соматичні ознаки депресії (серцебиття, постійна слабкість, безсоння, постійно хочеться плакати) — ласкаво просимо до психотерапевта за кваліфікованою допомогою. Про всяк випадок скажу, що це не «вікове» і не «клімакс на порозі». Це нормальна тривога сепарації і/або депресія. Чудово лікується на прийомі в екзистенціального терапевта. Найголовніше: розбирайтесь зі своїм духовним дискомфортом, не перекладайте відповідальність за нього на дитину, налагоджуйте стосунки з партнером. Зараз саме час для цього. Дітей ви виростили.

Тутка

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.
Щомісячний борг
Зібрано Залишилося зібрати
18227грн
8924грн
Потрібно зібрати
27151грн
Залишився
1день
Розмістити цей блок в себе на сайті

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ми з вдячністю приймемо Вашу допомогу. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, роботу веб-майстра та гонорари фахівців. Переказ через ПриватБанк: Пожертвування можна переказати за такими банківськими реквізитами:

5168 7427 0591 5506

Благодійний внесок ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: Добровільна пожертва на здійснення діяльності часопису CREDO.

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Щиро дякуємо читачам за жертовність усім, хто нас підтримує!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: