Боротьба за цінності

Роздуми до сьогоднішньої урочистості

Як людина, що виросла на “Quo vadis” Сенкевича, в підлітковому віці я романтизувала переслідування перших християн. Яка ж тоді була ревність, яка віра! Як вони йшли до левів у пащеку! А яка гарна Ліґія, звисала непритомна з бика, а як Вініцій навернувся і пішов наперекір супостату Нерону; а яке було кохання, а яка щира молитва перших християн з апостолами…

Оце була віра колись, оце була можливість свідчити — не те що тепер!

А також, як людина, яка з дитинства знала, що народилася в сім’ї репресованих (вороги народу, агенти Ватикану, члени терористичних угруповувань «ружанєц», польські шпіони тощо) за домашню бібліотеку, таємні богослужіння за зачиненими дверима і переховування священиків — я розуміла, що комуністичні переслідування не пахли романтично трояндами. Розстріли, в’язниці, обшуки, терор… Але й можливість віддати життя за те, у що віриш. Спільноти, що таємно збиралися і молилися разом, їхали чи навіть йшли пішки багато кілометрів вночі через якісь поля, бо почули, шо кудись там ксьондз прибув і буде Службу правити…

Яка ж була віра тоді — не те що тепер!

Навіть батькам пощастило більше, бо вони ще встигли постраждати через свої погляди та приналежність до Церкви. І крокувати з гордо піднесеними головами на шкільній лінійці під вигуки «Позор школи, вони ходять до костьола!»

І я ніколи не думала, що нашому поколінню треба буде щось відстоювати. Ну бо лишилося тільки спочивати на лаврах. Адже зараз свобода, ніхто нікого вже не ображає. В першому класі ми, учні, закричали вчительку, яка за звичкою спробувала сказати, шо Бога нема. «Бог є!» — кричав весь клас дітей нещодавніх атеїстів, які відчули перший смак свободи. І раптом Україна стала християнською країною. А далі новітня історія, в якій вже було багато всього.

Але останнім часом все частіше і гучніше віруючих намагаються запхати в «печеру», відіслати у «середньовіччя» чи «совок», відправляють з інтернету читати Біблію, а з вулиці, роботи чи будь-яких публічних заходів — сидіти мовчки в церкві. А найкраще би всіх прихильників цінностей «закрити десь в якійсь загорожі і забрати в них дітей, щоб не розбещували своїм патріархатом», бо в постмодерному світі морального релятивізму немає місця «старим» цінностям.

І, здається, прийшов наш час показати «яка віра тепер»…

Як показати? Йти бити прихильників «нових цінностей»? Ні, Боже збав! Все дуже просто, взяти хоча би приклад з апостолів, урочистість яких сьогодні відзначаємо. Апостола Петра розіп’яли, як раба, Апостола Павла стратили, як громадянина Риму — така, здавалося би, різна і така однакова доля. А також різний стиль проповіді і служіння — і така однакова мета. Така ж доля всіх християн: мучеництво може бути білим, а боротьба — високоінтелектуальними бесідами на панельних дискусіях чи простим толкуванням на кухні за чаєм, та від цього не зміниться суть.

Але підбадьорити можуть слова з сьогоднішніх читань: «Тож і Я тобі заявляю, що ти – Петро – Скеля, і що Я на цій скелі збудую мою Церкву й що пекельні ворота її не подолають.»

Юлія Завадська