Так іноді буває, що ми не хочемо бачити реальності. Ми вигадуємо міфи і казки, які би пояснювали нинішнє становище справ, знаходимо собі та іншим виправдання, адже реальність виявляється такою складною і незручною, а іноді навіть нестерпно болючою, аж легше придумати міф, ніж прийняти реальність такою, яка вона є.
В цьому художньому оповіданні я хочу розвінчати деякі міфи, які створюють батьки, щоб підтримувати залежну поведінку своїх дітей. Хочу показати, навіщо вони створюють ці міфи, а також трохи познайомити читачів із тим, як працює психотерапія.
Передмова
У кріслі сиділа бабуся. Обличчя її було вкрите зморшками, волосся біле, як сніг, згорблена, маленька. Її руки тремтіли, очі були наповнені сльозами і німим запитанням: «За що мені все це?» Дивлячись на неї, можна було подумати, що в ній немає життя, ніби вона — згасла свічка, від якої вгору підноситься лише цівка диму. Складалося враження, що вона пропрацювала все життя на фізично важкій та виснажливий роботі. Але чи так це, дізнаємося у бесіді з нею…
Зустріч із героїнею
Вона скромно зайшла і сіла в крісло навпроти. «Чай, кава, вода?» — запитав терапевт. «Ні, дякую», — рішуче і твердо відповіла клієнтка. «Що Вас привело до мене?» Судячи з зовнішнього вигляду, явно очікувалася відповідь, що це буде щось серйозне й епічне: багаторічне непрожите горе або недавня смерть близької людини. «Ви знаєте, — відповіла клієнтка, — мій син…» Очі наповнюються сльозами, а голос починає тремтіти. Мовчання. Видно було, що жінка намагається себе опанувати. «Що з Вами зараз відбувається?» — заспокійливо запитав терапевт. «Мій син, він… він зовсім збочив зі шляху розсудливості», — квапливо відповіла клієнтка. Питання терапевта згубилося у заплутаній промові, наповненій розповідями з життя сина, де вона багато плаче, тривожиться за нього, переживає за його майбутнє і що з ним буде далі. «Знаєте, мені соромно говорити, але мій син…. провадить аморальний спосіб життя… він став наркоманом…» — опускаючи додолу очі, мало не пошепки промовила клієнтка. «Скільки йому років?» — запитав терапевт. «Йому 45», — спокійно, ненароком відповідає клієнтка. «45?!» — неможливо приховати здивування. «Так, 45», — також спокійним і рівним голосом відповідає клієнтка.
Історія виникнення казки
«Я ж все для нього робила і все життя своє віддала, а він… невдячний! Хіба можна так матір мучити?!» Так, можна було б подумати, ось який нормальний син доведе стару матір до такого стану, та ще в такі роки, щоб вона, загартована життям комсомолка і колишня атеїстка, прийшла до психолога, та ще якогось гештальт-терапевта. Негідник! Так подумав би багато хто, слухаючи історію старенької.
«А як він повинен був вам віддячити за те, що ви все життя витратили на нього і все робили заради нього? Це ж великий борг, його явно чимось вагомим потрібно перекрити», — запитав терапевт. «Та ні, нічого особливого, аби жив і мені проблем не створював», — відповіла клієнтка, махнувши рукою при цьому. Мовляв, багато і не треба. «А йому як живеться, за його словами?» — запитав терапевт. «А його все влаштовує, йому так добре, немає за що відповідати, живе на мою пенсію», — обурено відповіла клієнтка. «Тоді, може, йому живеться без проблем і добре?» — запитав терапевт. «Та ні, він просто не знає, що його чекає з таким способом життя, він себе погубить!» — буквально затамувавши подих, на верхньому диханні, тривожно відповіла клієнтка. «Я точно знаю, він мені ще спасибі скаже!» «А якщо ні, — запитав терапевт, — що тоді? Скільки потрібно буде ще зробити тих дій, щоб він сказав спасибі?» Клієнтка замислилася; здавалося, що вона майже завмерла. «Йому 45? Так? Скільки ще років готові чекати?» — продовжив терапевт. «Не знаю… якось не думала над цим питанням,» — зніяковіло і розгублено відповіла клієнтка. «А як щодо Вашого життя? Ваше проходить обік». «Так, воно і пройшло… поки я жила для сина…» В повітрі з’являється щось живе, її слова зачіпають. Вперше за всю розмову клієнтка ніби з’явилася в кабінеті. Наче саме зараз вийшов з кабінету син і увійшла вона, сіла в крісло і почала говорити.
Розвінчування казки реальністю. Зустріч
Ось тільки в цей момент відбулася зустріч. Я не про те, що вона фізично зайшла і сіла в крісло і говорила 20 хвилин про сина. Ні, я про те, що зараз вона стала присутня як жінка, яка перебуває на схилі свого життя, але все ще думає про сина, а не про себе. Тепер її сльози були інші, вони були наповнені чимось особливим! Зовсім інакше відгукувалося і нутро терапевта на ці сльози, адже вони були не про недосконалість іншої людини (сина) і не про відповідність очікувань, а про відсутність власного життя, про ігнорування себе. Ось це справді може бути боляче і сумно. Реальність завжди б’є боляче, але вона ніколи не обманює, як ілюзія.
Злиття. Вхід завжди відкритий, а ось вихід…
Казка про те, що ти можеш прожити все життя для іншого, а він це оцінить — виявилася брехнею. Зазвичай люди не цінують того, чого ми самі не цінуємо. Ілюзія, ніби ми можемо змінити іншого, — неважливо кого. Тільки ми самі можемо змінитися. Й тільки ми самі можемо вибирати, як нам жити. У сміттєвому баку або в центрі міста в елітній квартирі — вибір кожного, і цей вибір — відповідальність кожного з нас. Якщо людина обирає спосіб життя в смітнику, вона робить це усвідомлено і їй цей спосіб життя прийнятний. Якщо людині буде щось не подобатися, вона змінить це. Якщо вона цього не робить — отже, її все влаштовує. А якщо нас цікавить не наше життя, а чиєсь чуже, то це теж важливий сигнал. Який? Час зайнятися собою і поставити собі запитання: чому моє життя стало менш цінним і цікавим, ніж життя іншої людини?
P.S. Історія повністю вигадана. Будь-який збіг є випадковістю. Цього випадку не було в моїй практиці. Також це не переказ.
фінансово.
Щиро дякуємо!
