Приходячи у спільноту, ми, певно, всі припускаємося тієї самої помилки неуважності: невідомо чому вважаємо, що сила, яка нас сюди привела, супроводжуватиме нас також і на подальших етапах життя.
Не варто бути «одним великим очікуванням». Досвід показує, що Святий Дух притягує нас до Христа зовсім в інакший спосіб, який перевищує все, чого ми могли сподіватися і чого могли очікувати.
Кожен з нас погоджується, що перший імпульс супроводжувався радістю з відкриття нового шляху. Кожен був «одним великим сподіванням», ми жили зануреними в надію, а заклики пройти спільний шлях до Бога здавалися простими, ясними і позбавленими незносного тягаря закону. Не раз ми могли чути з вуст наших друзів: «Яке ж це просте і мудре, чого я не додумався до цього раніше?» І справді, благодать Святого Духа торкалася нас дуже конкретно, а Його світло виводило з мороку забуті або відкладені вбік прості засоби на вказівки християнського життя, показуючи їхню силу і повертаючи їм блиск. Христос із користю повернувся в нашу щоденність, постійно супроводжував нас у дорозі, вдома й на роботі. Ось, велика порожнеча в моєму житті виявилася заповненою, а прагнення жити з Христом на щодень — виконаним. Стан наш був станом віднови і щоденного підтвердження нашого вибору — завдяки виразному миру, радості, відкритості серця на інших. Іще недавно тиск буденності так легко відвертав нас від справ Отця!
Це правда, то в той час ми були надзвичайно зосереджені на події нашого покликання, що забирала у власність ціле наше серце, із вражаючою швидкістю запускаючи коріння у якнайбільш інтимних сферах нашого духа. Коли все стає ясним і простим, нескладно бути людиною смиренною і погідно приймати духовні прогнози на майбутнє, яке обіцяє і труд, і страждання. Христос, однак, прагне провадити нас завжди далі й глибше.
Наша міра святості
Через подальші, часто болісні переживання й розчарування, Він хоче показати нам мету спільнотного життя, в якому наше особисте обрання, покликання насправді є тільки першим кроком у процесі повернення нам подоби Божої, втраченої через гріх. Гріх егоїзму не дозволяє нам вийти поза обмежені поняття про Сина Божого, Сина Людського, який є прихованою метою життя нашої спільноти, живе у кожній людині, часто нами відкинутий з огляду на інші переконання та концепцію життя.
Христос, «існуючи в Божій природі, не вважав за здобич свою рівність з Богом, а применшив себе самого, прийнявши вигляд слуги, ставши подібним до людини», і вимагає від нас того самого шляху. Якщо я хочу бути подібним до Бога, то насамперед треба бути подібним до людей… подібним до тієї людини, яку Бог покликав до життя. Ми не кращі й не красивіші, ані більш привілейовані. Як і всі мої співбрати, я потребую зцілення від тиранії мого надалі всевладного, фальшивого «я», яке підказує мені: «Ти не такий, як усі».
Хтось подумає, що Бог жорстоко відкидає наш оптимізм і прирікає нас на безпідставне страждання в ім’я свого невидимого і слабко визначеного царства, обітниця якого пересувається щоразу далі в ще більш невизначене майбутнє. Чи насправді царство Боже це щось туманне і теоретичне? Хіба ж не будують його наші конкретні жести і поведінка? Хіба воно не є ситуацією свободи, любові й правди, в нас самих та у спільноті? Хіба ж не вийде його розпізнати за миром, радістю, жертовністю і непереможною надією, які живуть у кожному з нас? Хіба не є також правдою, що найбільша перешкода в тому, щоб помітити це царство, — то наші власні уявлення про нього або асоціювання його з духовними здобутками та святістю, що скроєна на нашу мірку? Немає іншого шляху до світла, ніж досвід власної пітьми та покірне звернення до Ісуса словами сліпого Вартимея: «Господи, щоб мені прозріти!»
За всієї нашої скромності й делікатності ми, однак, вважаємо, що шлях до Бога спільноти, у яку ми вступили, вдасться з однієї простої причини: що ми долучимося до її життя. Ми вважаємо, що наша розбірливість, мудрість і досвід, а також ревність у шуканні Бога та блага спільноти будуть достатніми причинами, щоби Бог нагородив нас участю в Його щасті у цій спільноті і з цими конкретними людьми, і які — на моє повне переконання — думають дуже подібним до мого чином, і без вагань обдарують мене приязню, підкорені моєю зовнішністю, побожністю, делікатністю і милим жартівливим способом буття, моєю готовністю послужити, а вона ж воістину привертає людей до мене. Вони послухаються моїх зауважень і з розумінням приймуть мої глибокі духовні пропозиції щодо пріоритетів спільноти…
Таке мислення ще більше посилює наше попереднє знайомство з членами спільноти. Ми забуваємо, що має народитися нова якість, нова дійсність, і що вона може народитися тільки в болях. Насправді ми одне одного не знаємо і слабко розуміємо. Спільнота — це не віртуальна дійсність, спільноту треба збудувати, а будуючи цю конструкцію, варто визволитися і від свого минулого, яке не є найважливішою точкою відліку у здійсненні планів Бога, який «творить усе нове».
Переклад CREDO за: Міхал Зьоло OCSO, Dominikanie
фінансово.
Щиро дякуємо!
