Христос, хоча був Сином Божим, розпочав життя боротьбою за правду під час спокушання в пустелі й закінчив його теж боротьбою, під час агонії. То чи з нами може бути інакше?
Навіщо мучитися пригадуванням того, що нас засоромлює і мучить? Навіщо визнавати свій гріх, якщо Бог і так прекрасно його знає? Набагато простіше було би сказати Богові: «Мій Боже, поглянь і оціни все це, я в цьому розібратися не можу. І прости мені».
Це правда, визнавання гріхів — прикре. Святий Тома Аквінський казав, що інколи саме сповідання гріха становить достатню за цей гріх кару.
Шкодувати про своє ув’язнення
Достоєвський оповідає, що як прибув на місце заслання, зробилася в ньому така думка: «Ось я при завершенні подорожі, я на засланні. Я прибув до порту й на довгі, довгі роки це моє місце. Прибуваю сюди зі зламаним серцем, повним страху та недовіри… Хтозна, однак, чи по довгих роках, коли я покидатиму це місце, чи не шкодуватиму про нього? Думка, що я колись би міг шкодувати про це місце, наповнювала мене відразою і жахом».
Чи ми насправді усвідомлюємо, до якої міри ми невільники? Чи ми насправді прагнемо покинути наше ув’язнення? Набагато легшим виглядає пристосуватися до своєї ситуації. «Чи, покидаючи це місце, я буду про нього шкодувати?» — замислювався Достоєвський, а йшлося ж про ув’язнення!
Наше засліплення може бути таким великим, що ми призвичаюємося до всього. У дивовижному діалозі, що його у творі Есхіла провадить Прометей з Океанідами, ми чуємо дивну відповідь замученого на скелі напівбога. Він відповів на запитання, що було його найбільшим даром для людей. Прикутий до скелі Прометей перераховує все, що він зробив для блага людей. Він дав їм вогонь, завдяки якому постали знаряддя праці; а завдяки їм розвинулися технічні вміння й постала цивілізація. «Але я дав їм щось більше, — каже Прометей. — Я дав їм обман, який дозволяє забути про смерть, який дозволяє людям жити без турботи про своє істинне призначення». І Океаніди притакують: «Так, ти приніс людям великий дар».
Ми постійно чуємо, що таїнства дають нам життя самого Бога, що вони пропонують нам спасіння на шляху чудесної переміни. Це правда, але на що вона буде потрібна, якщо ми забудемо, що нам водночас треба ліків від сліпоти, і що найтяжче для нас — це вийти зі стану своєї немочі та незрілості.
На що буде потрібна літургія, літургійні практики, якщо вони підтримують в нас різноманітні ілюзії… Тим часом саме у сповіді ми маємо справу з пропозицією вийти з ув’язнення, в якому нас тримають різноманітні ілюзії, звички і тягар наших гріхів.
Сповідь може це зробити — за умови, що об’явить нам правду. Якщо таїнства це завжди якесь діяння, діалог, у якому беруть участь дві особи, людина і Бог, то таке ствердження означає, що Христос у цьому діалозі велить нам слухати голосу нашого сумління, або радше що Христос має до нас стільки поваги, що робить нас відповідальними за правду. Він насправді вважає, що ми гідні почути питання набагато глибші, ніж думаємо. Ці питання, часто непередбачувані, примушують піти далі в пошуках світла, щоби побачити всі зради, яких ми припустилися стосовно власного сумління, щодо свого слова. Слово Христа не має на меті насамперед упорядкувати і втишити наші справи, — воно надихає нас піти далі, щоб могти зрушити справжні проблеми нашого життя.
Побачити те, що є
Бог, пропонуючи нам свою дружбу, не пропонує нам ілюзій. Будь-яке життя з Богом може постати й розвиватися виключно будуючись на прагненні світла, оскільки це життя, будоване на любові. Увійти в дружбу з Богом — це погодитися, щоб Він серйозно поставився до справи нашого щастя, а отже, щоби захотів вивести нас з обманів, які нам щомиті загрожують. Христос, хоча був Сином Божим, розпочав життя боротьбою за правду під час спокушання в пустелі й закінчив його теж боротьбою, під час агонії. То чи з нами може бути інакше?
Треба бути реалістом. Лікар, який розпізнає хворобу за зовнішніми симптомами, все ж таки потребує слів хворого, хоче, щоби той сказав, де йому болить, щоб він це усвідомив. Що міг би зробити лікар із тим, хто не бажає визнати себе хворим? Що може зробити рятівник для того, хто не хоче вийти з ув’язнення? Христос, зустрічаючись із людиною, ніколи не приховує перед нею, що є її слабкістю, гріхом, хворобою. Перше пришестя Бога до людини завжди починається з того, що людина починає чіткіше бачити. Коли Христос приходить, він також об’являє наявний стан, показує те, що є. Як світло, яке нічого не додає, але дозволяє побачити дійсність. Яку ж вдячність Він висловлює сотникові чи Закхею, коли вони приймають світло! Але якого розчарування зазнає від фарисеїв…
Христа приймають лише ті, хто визнав, що самі вони неспроможні впорядкувати своє життя, тобто ті, хто зрозумів, що їхнє життя підвладне закону гріха і розкладу. Ми не тільки як підлітки, які ще тільки мають навчитися, як бути зрілими людьми, — ми ще й як уражені каліцтвом, а отже, не здатні самі осягнути спасіння, не можемо одразу здобути зрілу віру, неспроможні навіть користуватися тим, що може нас вилікувати.
Бог у своїй чудесній делікатності пропонує нам як ліки певне перевиховання, хоче нас спасти, послуговуючись навіть злом, якого ми допустилися. Він не лякає нас гріхом, а тільки хоче, щоб ми якомога краще оцінили те, що було, те, що є. А саме в цьому й полягає визнання гріхів.
Бог хоче від нас у сповіді, щоб ми насправді побачили, як сильно потребуємо спасіння, бо ми ніколи цього достатньо не зрозуміємо. Сповідь вчить нас бачити те, що є, а визнання гріхів зроджує в нас покору, яка зважується на жести, може, дуже прості, такі прості, як скупатися в річці, що пророк сказав Нааманові. Нам потрібна інша купіль, купіль у Божому світлі. Ми повинні серйозно сприйняти Бога і Його правду.
Бог такий добрий до тих,
хто до Нього повертається,
що ми майже не зважуємося їм це сказати.
Учімось постійно до Нього вертатися,
хоч ми уже в Його домі.
(Боссюе)
Переклад CREDO за: Бернард Бро ОР, Dominikanie
фінансово.
Щиро дякуємо!
