Інтерв’ю

Литва: «Від Папи ми чекаємо чіткого послання про цінності»

21 Вересня 2018, 17:18 405 КАІ

«Ми очікуємо, що Папа Франциск нас підтримає, додасть відваги і вкаже шляхи на майбутнє», — каже архієпископ Сіґітас Тамкевичюс про вже близький візит Святішого Отця до країн Балтії.

Цей легендарний литовський опозиціонер і колишній в’язень радянських таборів супроводжуватиме Папу у відвідинах колишньої резиденції КДБ у Вільнюсі, де багато років тому сам зазнав тортур.

Архієпископ Тамкевичюс охарактеризував нинішнє становище Церкви в Литві та розповів про своє перебування в радянських таборах.

— Цього року найважливіша подія для Церкви в Литві — це візит Папи. Якими є очікування, Ваші особисті й литовців загалом, щодо цього візиту?

— Коли ми 25 років тому чекали приїзду Йоана Павла ІІ, то був особливий час, після періоду неволі ми починали йти дорогою свободи. Тоді ми замислювалися, що нам треба відкинути з багажу неволі й до чого прагнути в новій перспективі. Тепер, коли ми чекаємо на Папу Франциска, ми вже пройшли певний етап розвитку Церкви. Вже 25 років маємо незалежну державу, однак це не означає, що наш шлях — простий, він надалі проблемний. Насамперед, ми живемо в лаїцизованій культурі, де панують матеріальні цінності. Люди дуже легко піддаються їх спокусам. Саме включення Литви до Євросоюзу не є однозначно позитивним. З одного боку, ми раді бути у європейській родині, але з іншого боку, бачимо, що цінності, якими Євросоюз керується, — далекі від християнства. Це не така спільнота, якою її бачили батьки-засновники: Роберт Шуман, Альчіде де Ґаспері й Конрад Аденауер.

— Отож які очікування литовців пов’язані з приїздом Папи Франциска:

— Від Папи ми чекаємо чіткого послання про цінності, які ми маємо плекати і якими маємо керуватися на майбутнє. Сьогодні, як Церква, ми оточуємо піклуванням сім’ю, оскільки вона найсильніше атакована. Зусібіч пропонують ідеологію ґендеризму. Богу подяка, що литовський Сейм не ратифікував Стамбульську конвенцію, за якою, наприклад, заборона аборту це форма насильства щодо жінок і дівчат. Але постійно існує небезпека, що він може це зробити. Церква в боротьбі з ідеологією ґендеризму не раз почувається самотньою. Але ми усвідомлюємо, що нас підтримує Бог. Очікуємо, що перед лицем цих викликів Папа нас підтримає, додасть відваги і вкаже шляхи на майбутнє.

— Як Ви оцінюєте нинішній стан Церкви в Литві?

— Як непоганий. Голос Церкви чують — може, не так сильно, як у Польщі, але вже 25 років суспільство рахується з нашою думкою. Церковно-державні стосунки нормальні, що гарантують, зокрема, договори держави з Апостольським Престолом.

— Як виглядає праця з молоддю в Литві?

— У нас хороший контакт із молоддю насамперед завдяки державній шкільній освіті. Діти і молодь можуть вибирати релігію або етику. Понад 50% вибирають релігію. Але бачимо, особливо серед старшої молоді, тенденцію вибирати етику замість релігії, що свідчить про дистанцію між ними та Церквою.

При вишах працюють студентські душпастирства. На жаль, вони охоплюють незначну кількість студентів. Молодь залишається під дуже сильним впливом світської культури. Це викликає занепокоєність. А радіємо ми участі молодих людей у різних об’єднаннях, волонтаріаті й католицьких рухах. Один із найвідоміших — «Ateitis», що означає «Майбутнє». Загалом же статистика каже, що в церковне життя залучені від 5 до 8 відсотків молодих людей.

— У Вільнюсі Папа має відвідати, серед іншого, колишній осередок КДБ. Що для Вас, як колишнього в’язня, означає цей пункт програми?

— Знаючи Папу Франциска — він у своєму вченні, але також під час візитів у різних країнах зосереджується на людях найслабших і поранених. У колишній будівлі КДБ зараз розташувався Музей жертв геноциду, а також Центр дослідження геноциду і Руху опору мешканців Литви. Там зберігають пам’ять про тисячі жертв тоталітарних систем. І тому Папа прагне відвідати це місце, віддати їм честь.

Мене заарештували у 1983 році, я потрапив до камери-одиночки. Папа побуває в тих камерах, також і в тій, де я сидів.

— У березні 1972 року вийшов перший після часів повоєнної партизанщини католицький часопис, який став найважливішим друкованим органом антикомуністичного громадянсського руху в Литовській республіці: «Хроніка Католицької Церкви в Литві», а Ви були його творцем та одним із редакторів. Яке значення мала «Хроніка» за радянських часів і як її розповсюджували?

— За радянських часів про переслідування Католицької Церкви в СРСР, зокрема й у Литві, світ майже нічого не знав. Дійсність була покрита заслоною темряви. Злочинці завжди хочуть залишатися в укритті й бояться світла, щоб їхні злочини не вийшли на яв. Тому головною метою «Хронік» було повідомляти про те, що фактично діється в Литві. Нам вдавалося провозити часопис на Захід і там, завдяки зокрема Радіо Ватикану, ми могли інформувати громадськість про те, що в нас діється. Це додавало людям відваги й надії.

Я мав біля себе відважних, рішучих мирян, священиків і сестер-черниць, завдяки яким ми могли це робити. Коли мене заарештували, один із кадебістів назвав мене «авантюристом-щасливцем». Коли я спитав, чому авантюристом, той відповів: «Ти прекрасно знаєш, чим займався». А чому щасливцем? — запитав я. «Тому що твої співпрацівники на допитах заперечували всі підозри щодо тебе».

Висновок із цього випливає такий, що серед моїх співпрацівників КДБ не мало жодного агента. В ході процесу вони не могли довести, що я був редактором «Хронік». Єдиним доказом проти мене були документи, які видавав Комітет захисну прав віруючих у Литві, під якими стояли, зокрема, мої підписи. То були напівофіційні листи, які ходили поза межами цензури. Коли я був уже в таборі в Пермі, на Уралі, до мене приїхав слідчий. А оскільки я вже був засуджений, то він у розмові, яку назвав «дружньою», запитав: «Ну то тепер, так поміж нами, скажи, хто насправді був головним редактором Хроніки?» Я відповів: «Якщо редактор заарештований і засуджений, то Хроніка, певно, вже не виходить?» Він відказав: «Ні, надалі виходить».

— Ви провели у таборах шість років. Як Ви пережили цей час, що було найтяжче як для священика?

— Табір це табір, і він завжди таким залишиться для нормальної людини, позбавленої свободи. Це насамперед самотність і віддалення за тисячі кілометрів від сім’ї та друзів. Однак для мене як священика це не була якась екстремальна ситуація, оскільки я міг потай відправляти Святу Месу і мав при собі Святе Письмо. Думаю, це мені допомогло найбільше.

— А скільки часу Ви пробули у відомому таборі для дисидентів?

— П’ять років, три — безпосередньо в трьох таборах Пермі, а потім рік у таборі номер 385 в Мордовії.

— Але мати Святе Письмо заборонялося?

— Мати Новий Завіт не було заборонене. Коли мене заарештували, головний слідчий запитав, які речі я хотів би залишити собі. Я сказав, що Святе Письмо, розарій і молитовник. Додав, що якщо мені дозволять мати ці речі, це не зобов’яже мене до вдячності. Він погодився на Святе Письмо і молитовник, а щодо розарію сказав, щоб я собі зліпив його з хліба. Їхньою тактикою було давати ув’язненим священикам дозвіл мати Святе Письмо, щоби Захід не довідався, що переслідування такі сильні, аж навіть Біблію заборонено мати.

 

 

— Як до Вас ставилися інші співв’язні?

— Стосунки були добрі й нормальні, оскільки то був табір для політичних. Кримінальних було небагато і їх використовували для контролю над нами. Вони були поголовно провокаторами або агентами. Траплялося, в’язні мене просили, щоб я їх охрестив. За цієї нагоди я переказував їм короткий зміст основних істин віри.

— Як Ви там відправляли Месу?

— В таборі ми мали право отримати на рік 5 кг харчових продуктів. Серед дозволених були також сухофрукти. Мої друзі знали, що мені потрібно як священику. Якщо присилали кілограм ізюму, цього вистачало на рік, щоб робити вино. Я ферментував родзинки в маленькій пляшечці, яку тримав під матрацом, і так робив вино. Якось охоронець знайшов, понюхав, сказав, що пахне вином, і тоді в мене це конфіскували.

— А де Ви брали гостії?

— У таборі був магазинчик, де можна було купити таке круглі зернові вафлі. Друзі пробували мені присилати комуніканти, але в’язнична цензура їх не пропустила. А коли мене випускали, то мені передали цілі пакети тих гостій. Отож коли я дістався на заслання в Сибіру, то без проблем мав на чому служити Святу Месу. Отож навіть у тому, що в мене конфіскували, був якийсь «палець Божий».

— Де Ви більше відчували присутність Бога, у в’язниці чи на волі?

— Коли був на 30-денних ігнатіанських реколекціях одразу після вступу до єзуїтів, то дуже сильно відчував тоді Божу присутність. У Cибіру було щось подібне. Пам’ятаю, як вечорами після закінчення праці в’язні дивилися телевізор, а я ходив територією табору, між бараками, і молився Розарій. Тоді я дуже близько відчував присутність Бога.

— Коли Ви сиділи у таборах у 1980-ті, чи в найсміливіших мріях думали, що станете єпископом у незалежній Литві?

— Ні. Я ніколи про таке не мріяв. Хоча коли я сидів у Мордовії в 1987 році, то думки про те, що радянський режим має впасти, щоразу частіше приходили до голови. Навіть із перспективи табору було видно, що радянська імперія вже довго не протягне.

Роком пізніше, 1988-го, в Литві постав «Саюдіс» із Вітаутасом Лансбергісом на чолі. Я про це дізнався в Сибіру, на засланні, де мусив перебувати після звільнення з табору. Один із КДБістів сказав мені, що тут, у Сибіру, вистачить місця для всіх членів «Саюдіса». А потім, зненацька, в жовтні 1988 року я був звільнений з відбування подальшої кари заслання, хоча не подавав про це жодного прохання.

Коли 1983 року мене вивозили, то під ескортом солдатів із «калашниковими» і з псами. А коли я повертався наприкінці 1988-го, то зустрів на вулиці людей із триколірним литовським прапором, символом незалежної Литви. І жодна міліція їх уже не арештовувала і ні в кого національного прапора не відбирала.

— А скільки єзуїтів діяло в підпіллі на території Литви?

— Близько 30. Я вступив до Товариства у 1968 році. А рішення про це у мене визріло, коли відділ КДБ з питань релігій заборонив мені працювати як парафіяльному священику. Духовну семінарію я закінчив у Ковні. Свячення прийняв 1962 року. Шість років працював як дієцезіяльний священик, а потім, не можучи це продовжувати, вступив до єзуїтів.

— А як це було можливе, якщо офіційно єзуїтів у Литві не було? Звідки Ви знали, з ким контактувати?

— Офіційної інформації не було, але всі, хто хотів, знали, що єзуїти, які отримали формацію перед війною, працювали досить відважно як парафіяльні священики. Для нас, молодих священиків, вони становили добрий приклад. Їхній стиль нас захоплював. Вони позитивно вирізнялися з-поміж інших священиків. За радянських часів деякі священики працювали дуже мало, лише скільки їм влада дозволяла, а інші відважно катехизували молодь, хоча це було заборонене. Для нас, молодих священиків, вони були важливою точкою опори. Тому я захотів бути разом з ними. Із цього грона я отримав інформацію, що єзуїти приймають нових кандидатів. Тоді я мотоциклом поїхав до того священика, про якого знав, що він настоятель у єзуїтів. Його звали Йонас Данила. Він одразу дав згоду, визначив час і місце для моїх реколекцій. Я відбув їх у невеликій парафії, розташованій над озером, де зараз атомна електростанція в Ігналіні. Це озеро Друкшай, на кордоні з Білоруссю.

То було в період, коли КДБ заборонило мені працювати в парафії. Потім, однак, я отримав цей дозвіл заново. А перші обіти склав 1969 року. Останні, довічні, склав уже 1982 року, прямо перед арештом.

Інтерв’ю провели: Мартін Пшецішевський (КАІ), Анджей Ґраєвський (Gość Niedzielny)

Фото: Pro Patria

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ми з вдячністю приймемо Вашу допомогу. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, роботу веб-майстра та гонорари фахівців. Переказ через ПриватБанк: Пожертвування можна переказати за такими банківськими реквізитами:

5168 7427 0591 5506

Благодійний внесок ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: Добровільна пожертва на здійснення діяльності часопису CREDO.

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Щиро дякуємо читачам за жертовність усім, хто нас підтримує!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: