Погляд

Неправильно пережите горе може мати серйозні наслідки. Як приручити смерть?

04 Листопада 2018, 10:39 2918

У психолога чимало пацієнтів скаржаться на хвороби, основу яким дала погано пережита втрата. Сучасне відбуття жалоби стало складнішим через те, що тіло до похорону зазвичай готують спеціалізовані заклади. Помирання вдома та участь у спільних жалобних ритуалах було нагодою освоїтися з темою вмирання.

Один з антропологічних парадоксів нашого часу — те, що хоч ми (особливо в Церкві) часто говоримо, що живемо в тіні «цивілізації смерті», то насправді смерть для нинішніх людей щоразу більше випихнута на узбіччя буття. Мало в якому домі відкрито говорять про відхід, хвороби і минущість — а коли, однак, виявляється, що смерть зачіпає також і наших близьких, бо відходить хтось із нашої сім’ї або друзі, то в нас з’являються величезні труднощі з проходженням жалоби. Інколи буває, що люди роками живуть так, ніби померлий надалі фізично присутній посеред них, що може мати серйозні й тривалі наслідки…

 

Жалоба: динамізм, який звільняє

Хоча, коли ми думаємо про жалобу, вона уявляється нам похмурим монолітом, то однак же з психологічного погляду жалоба — це процес, який має свою динаміку. Серед найвідоміших і найбільш цінованих дослідників жалоби — Елізабет Кублер-Росс, яка працювала як психіатр і терапевт із невиліковними хворими в термінальній стадії. На підставі своїх спостережень та розмов із хворими вона розділила цей період на п’ять почергових етапів.

 

1.Заперечення. На цьому етапі ми часто думаємо «це не може бути правдою». Про померлого говоримо так, начебто він надалі живий, а його речей ніхто не чіпає. «Застрягнути» в цьому етапі можна з дуже поганими наслідками. Це перший сигнал, що жалоба не пророблена належним чином.

2.Гнів. Тут часто з’являться думка «чому це сталося саме за мною, якщо є люди, які роблять стільки зла?» Ця злість може бути скерована на Бога, на долю, лікарів, але також — що буває зовсім нерідко — на самого померлого. Я знаю надзвичайно зворушливу історію, коли одна жінка, стоячи над труною коханого чоловіка, почала кричати, що він «проклятий егоїст, якщо покинув її саму».

3.Торг. На цьому етапі люди в жалобі починають торгуватися з Богом, долею чи іншою вищою силою. Просять, щоб у них забрали біль, або навіть щоб повернули померлому життя — взамін обіцяють більше молитися, змінити життя або «більше ніколи не сваритися з чоловіком». Оскільки етапи, визначені Кублер-Росс, з’являються також у разі отримання інформації про смертельну хворобу, то цей етап найбільше помітний тоді, коли хворий (і його сім’я) хочуть «відпихнути» від себе діагноз.

4.Депресія. Коли гнів і торг не приносять результату, ми починаємо відчувати гнітючий смуток, величезну тугу за померлим, і чуємо пустку. Деякі люди саме на цьому етапі починають оплакувати своїх померлих у прямому сенсі слова.

5.Погодження. Цей етап полягає у згоді з чиїмсь відходом, і пов’язаний з реорганізацією попереднього життя — як на психологічному рівні, так і в «щоденній логістиці». Сім’я та друзі померлого погоджуються з тим, що більше не почують його голосу, не отримають його життєвих порад, а водночас визначають, хто перейме обов’язки померлого. Один пацієнт моєї знайомої увійшов у цей етап символічно: коли почав погоджуватися з тим, що дружина не повернеться у цей світ, то зняв шлюбну обручку й поклав її в скриньку з сімейними пам’ятками, біля обручки померлої жінки.

Елізабет Кублер-Росс казала, що через усі ці етапи треба пройти, щоби бути здатним заново впорядкувати своє життя без померлої особи. Вочевидь тривалість цих етапів може бути різною в кожного з нас. Не всі етапи ми будемо переживати однаково інтенсивно. Наприклад, етап депресії у деяких людей, охоплених жалобою, проявляється в сумі й апатії, а в інших — у самогубчих думках, через що вони потребують консультації у психіатра чи психотерапевта.

Сучасні психологи і психіатри також звертають увагу на те, що в деяких людей жалоба може відбуватися в інакший спосіб: наприклад, ці етапи можуть бути «змішані» або наставати в іншому порядку.

 

Мама заборонила мені плакати

Небагато подій у житті людини та сім’ї мають аж такі негативні й серйозні наслідки, як непророблена жалоба. У своєму кабінеті я подеколи зустрічаю пацієнтів, які довгі роки тому втратили когось близького — батьків, дідусів, брата чи сестру — і які досі ніколи не мали можливості пройти через жалобу. Однак те, що ми намагаємося «стиснути зуби» чи «зосередитися на сьогоденні», не зробить так, що біль, розпач або лють зникнуть. Вони тільки будуть перенаправлені (каналізовані) в інший спосіб, який цілком може виявитися нищівним. Наслідки заперечування втрати можуть виражатися у тривожних розладах, періодичних депресіях, труднощах у будуванні стосунків; але іноді вони виражаються також і через тіло. Частими психосоматичними стражданнями, які є наслідком непроробленої втрати, стають хронічні головні болі, проблеми з травленням або регулярні захворювання дихальної системи.

Певна річ, не сказано, що в кожної людини всі ці проблеми мають проявитися. Однак трапляється, що все життя людини позначене непроробленою жалобою. Я сама кілька місяців тому зустрілася в своєму кабінеті з людиною вже зрілою, яка з жалобою після одного з членів сім’ї боролася вже більше половини життя. В ранньому дитинстві за травматичних обставин вона втратила когось, хто був дуже близький їй та її мамі. Мама, однак (можливо, не зі злої волі, а зі страху перед конфронтацією зі складними емоціями дитини) заборонила їй плакати й наказала зосередитися на «тих, хто залишився». Молода жінка, прагнучи допасуватися до правил, визначених мамою, вдавала, що нічого не сталося. Після похорону пішла зустрітися з сестричками, яких запевнила, що все добре. Однак через кілька місяців у дівчини з’явилися тривожні стани (боялася страховиськ під ліжком, висоти, чужих людей), а потім зімління, депресія (тоді не діагностована) і страх перед входженням у стосунки («бо люди й так підуть або помруть»). До фахівця вона звернулася лише через багато років, коли її почали мучити думки про те, що люди, які гинуть в автокатастрофах, можуть бути поховані заживо, а на тілі в неї з’явилися прищі, причини яких дерматолог ніяк не міг визначити.

У таких випадках шлях до рівноваги, як можна здогадатися, дуже вибоїстий: вимагає повернення до подій із давно минулих років та обговорення найтяжчих хвилин у житті. Випадок цієї особи дуже виразний, хоча й не винятковий: невиражена жалоба може тягнутися за нами, наче дуже довга тінь, що псує решту життя.

 

Коли я йду долиною темряви

Отож як прожити жалобу, щоб вона не відбила тяжкої печаті на нашому психічному здоров’ї? Насамперед, кожна з емоцій, яка супроводжує розставання, має знайти вихід. Кому треба поплакати — має дозволити сльозам литися. Якщо ми відчуваємо, що нас охоплює злість на небіжчика або на його життєвий вибір (наприклад, те, що він палив цигарки, через що захворів на рак легень) — не заперечуймо цю емоцію. Важливо також те, щоб розмовляти про померлого, причому зовсім не обов’язково за принципом «про померлих або добре, або нічого»! Зрештою, повністю ця давньоримська цитата звучить так: про померлих — або добре, або нічого, крім правди.

Тим, що сприяє здоровому проробленню жалоби, є також участь у поховальних ритуалах і прощання з тілом померлого. Вигляд дядька, батька чи чоловіка в труні сам по собі рідко завдає травми. Натомість дуже великою образою може бути «оминання» прощань. Люди, чия жалоба часто набирає паттологічних форм, це ті, які ніколи не побачили тіла померлого: наприклад, бо це тіло не було знайдене, або ж вони не дістали такого дозволу від сім’ї. Інколи пацієнти запитують мене, чи можна дітям бачити померлих. Частина батьків вважає, що, забороняючи дітям дивитися на мертве тіло когось із членів сім’ї, вони вбережуть їх від страждання. В таких ситуаціях, однак, я відповідаю, що якщо дитина про це просить, то треба дозволити, водночас надаючи їй підтримку і пояснюючи, в чому полягає помирання. З жалобою краще дають собі раду ті з нас, хто вдома міг вільно розмовляти про те, що таке смерть, у чому полягає невідворотність, і кому не говорили,  наприклад, що це тема, якої не варто чіпати. Табуювання смерті не зробить так, що вона втратить свою силу, зате може ускладнити нам вихід із кризи після втрати близьких, із чим кожен з нас так чи інакше матиме справу, рано чи пізно.

Сучасне проходження через жалобу складніше з огляду на те, що тіло до похорону готують зазвичай спеціальні заклади. Ще кілька десятиліть тому сім’я мала приготувати тіло до останнього шляху. Вмирання вдома та участь у спільних ритуалах становили нагоду для опанування теми смерті.

Однак зміни в культурі похорону мають гігієнічні обґрунтування, отож не варто їм противитися. Однак варто по завершенні похоронних урочистостей знайти час на спільне поминання померлого, щоб поділитися болем, злістю та всіма іншими емоціями, які з’являються в цей непростий час. Досвід спільності часто робить так, що жалобу перейти легше. Вочевидь ідеться про розмови, підтримку, вираження почуттів, а не про застілля, на якому горе «заливають» алкоголем.

Не варто також відкладати до безконечності потребу розібрати речі покійного або віддати їх іншим. Можна просто зберегти певні цінні пам’ятки для себе.

 

Жалоба, без якої не цінується життя

Жалоба не становить якогось патологічного процесу — це природна реакція на тяжку подію. Хоча це часто викликає спротив, однак варто змирятися з думкою, що старіння та помирання «вмонтовані» в цикл життя сім’ї, так само як народження й підростання її наступних членів. Тільки маючи на увазі перспективу своєї смертності, можна насправді оцінити своє життя і правильно його використовувати.

А крім того — ми, християни, знаємо, що ця «остання путь» провадить не тільки до гробу, але й до нового життя.

Переклад CREDO за: Анжеліка Шельонговська-Миронюк, DEON

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ми з вдячністю приймемо Вашу допомогу. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, роботу веб-майстра та гонорари фахівців. Переказ через ПриватБанк: Пожертвування можна переказати за такими банківськими реквізитами:

5168 7427 0591 5506

Благодійний внесок ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: Добровільна пожертва на здійснення діяльності часопису CREDO.

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Щиро дякуємо читачам за жертовність усім, хто нас підтримує!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: