Сьогодні я роздумую і спробую написати щось на тему підготовки до смерті — чому таке велике значення має прохання «Від раптової і несподіваної смерті визволи нас, Господи».
Місяць тому моя сестра померла. Я мала велике щастя і честь товаришувати їй в останні тижні разом з іншими важливими людьми, яких вона запросила.
Її ліжко стояло у вітальні, в самому серці будинку. Ми провели біля нього традиційний слов’янський прощальний вечір із вином і суші, переглядали фотоальбоми, сміялися з давніх пригод і плакали по черзі. Потім, коли стало важко, ми просто лежали вдвох під однією ковдрою. Це було так, ніби ми повільно йшли туманним лісом. Позаду нічого не видно — адже те, що було вчора, втрачало сенс, — і нічого не було видно попереду, бо майбутнє було абсолютно непередбачуваним. Ми робили маленькі кроки, тримаючись за руки. Якоїсь миті я мусила її відпустити, вона пішла в світло, а я залишилася сама у цьому лісі, але це інша історія — про траур. Сьогодні я роздумую і пробую написати щось про підготовку до смерті — чому таке велике значення має прохання: «Від раптової і несподіваної… визволи нас, Господи».
Усвідомлення того, що кінець земного життя скоро настане, може налякати, але також дає унікальну можливість належно підготуватися — як у надприродному сенсі, так і в цілком практичному. Моя сестра покликала обраних нею людей, надала чіткі вказівки щодо похорону, формальностей та інших питань, які завдяки цьому вдалося залагодити з мінімальним стресом і відносно безконфліктно.
Вона також прийняла таїнства. Спокійно, свідомо, притомно. Вона мала час, дорогоцінний час, виправити стосунки з Богом. Коли настав час, вона зібрала всю свою велику мужність і пішла на зустріч із Ним, трохи несміливо, але з надією. Без паніки. Підготовлена, наскільки можливо, — адже ніхто з нас не буде повністю готовий до того, що побачимо.
Вона з великим комфортом провела останні дні у своєму домі, серед повсякденних звуків, коханих людей, дружніх і знайомих медсестер. Їхня стримана присутність надавала всім нам почуття безпеки, але вони не нав’язувалися: вони спокійно сиділи збоку, підходили час від часу — вони були бажаними гостями. Поважали правила, встановлені членами сім’ї.
Коли я все це розповідаю, то бачу в очах деяких слухачів паніку і чую: «ні, ні, я волію не знати, що вмираю; я хочу померти уві сні або розбитися об дерево, і то головою». Я не заперечую емоцій, але замислююся над причинами: чому смерть як частина реальності викликає такий страх, що ми вважаємо за краще не знати про неї? Я не знаю відповіді, не хочу здогадуватися, просто намагаюся розповісти, чому я вважаю свідому смерть дуже цінною. З усім багажем страху, фізичного і психічного страждання — бо вони були присутні, підводили голову, і я до сих пір пам’ятаю, як важко було в цьому товаришувати, не кажучи вже переживати, — я хотіла би для себе такого кінця земного існування. І з повною переконаністю я молюся: «Від раптової та несподіваної смерті вбережи нас, Господи».
фінансово.
Щиро дякуємо!
