Ввечері у понеділок 24 грудня 2018 р. Папа Франциск очолив у базиліці св.Петра у Ватикані нічну різдвяну Святу Месу, під час якої виголосив проповідь, український текст якої пропонує Vatican News.
Йосиф з обручницею своєю Марією пішов «у місто Давида, що зветься Віфлеєм» (Лк 2,4). Цієї ночі також і ми вирушаємо до Віфлеєма, щоб відкрити там таємницю Різдва.
Дім Хліба
1.Віфлеєм: ця назва означає дім хліба. В цьому «домі» Господь сьогодні призначає зустріч із людством. Він знає, що ми потребуємо їжі для того, щоб жити; але знає також, що пожива світу не задовольняє серця. В Писанні первородний гріх людства пов’язаний саме з прийняттям їжі: «взяв плід і спожив» — каже Книга Буття (3,6). Взяв і спожив. Людина стала жадібною та ненаситною. Володіти, наповнитися речами виглядає для багатьох сенсом життя. Ненаситна жадібність пронизує людську історію аж до парадоксу сьогодення, коли незначна кількість людей розкішно бенкетують, а надто багато не мають хліба, щоб жити.
Віфлеєм — це поворотна подія, яка перемінює хід історії. Там, у домі хліба, Він народжується в яслах. Немовби каже нам: ось Я для вас, як ваша пожива. Не забирає, а дає їсти; дає не щось, але себе самого. У Віфлеємі ми відкриваємо, що Бог не є тим, хто відбирає життя, але Тим, який життя дарує. Людині, яка від початків звикла брати і їсти, Ісус каже: «Прийміть, їжте. Це є моє тіло» (Мт 26,26). Крихітне тіло Віфлеємського Дитяти вводить нову модель життя: не поглинати й нагромаджувати, але — ділитися й дарувати. Бог робить себе малим, щоби стати нашою поживою. Коли живимось Ним, Хлібом життя, можемо відродитися в любові та розбити спіраль жадібності й ненаситності. З «дому хліба» Ісус знову приводить людину додому, щоб вона стала родичем свого Бога і братом свого ближнього. Перед яслами розуміємо, що життя насичують не блага, а любов; не ненажерливість, але милосердна любов; не надмір, щоб ним хизуватись, але простота, яку слід берегти.
Господь знає, що їжа нам потрібна щодня. Тому віддав себе нам кожного дня свого життя, від Віфлеємських ясел до світлиці Тайної Вечері в Єрусалимі. Й також сьогодні на престолі стає Хлібом, розламаним за нас: стукає до наших дверей, щоб увійти та вечеряти з нами (пор. Одкр 3,20). На Різдво ми отримуємо на землі Ісуса, небесний Хліб: поживу, яка ніколи не псується, але вже тепер дає нам можливість смакувати вічне життя.
У Віфлеємі ми відкриваємо, що життя Бога тече в жилах людства. Якщо Його приймаємо, історія перемінюється, починаючи від кожного з нас. Бо коли Ісус перемінює серце, центром життя вже не є моє голодне та егоїстичне «я», але Він, який народжується та живе для любові. Покликані піти цієї ночі до Віфлеєма, дому хліба, запитуймо себе: що становить поживу мого життя, без якої я не можу обійтися? Чи це Господь, чи щось інше? Далі, входячи до печери, відкриваючи в лагідній убогості Дитяти новий аромат життя, що полягає в простоті, запитаймо себе: чи насправді мені потрібно багато речей, стільки складних рецептів для того, щоб жити? Чи можу я обходитися без багатьох непотрібних додатків, обираючи простіше життя? У Віфлеємі, поряд з Ісусом, бачимо людей, які здолали шлях: Марія, Йосиф і пастухи. Ісус — це дорожній Хліб. Йому не подобається ліниве, тривале й сидяче жування, Він кличе жваво підводитися з-за столу, щоб служити, як хліби, розламані для інших. Запитаймо себе: чи на Різдво я розламую свій хліб із тими, що його позбавлені?
Місто Давида
2.Після роздумів про Віфлеєм як дім хліба замислімося над Віфлеємом як містом Давида. Там Давид із дитячих років був пастухом і там його Бог обрав, щоб зробити пастирем і провідником Його народу. На Різдво в Давидовому місті Ісуса приймають саме пастухи. Тієї ночі «вони, — каже Євангеліє, — були огорнуті великим страхом» (Лк 2,9), але ангел сказав їм: «Не бійтеся» (Лк 2,10). В Євангелії часто повторюється оте «не бійтеся»: здається, що це рефрен Бога, який шукає людину. Бо людина від початку, з приводу гріха, боїться Бога: «Я злякався і сховався» (Бут 3,10), — каже Адам після гріхопадіння. Віфлеєм — це ліки від страху, бо, незважаючи на людське «ні», Бог там каже «так» назавжди: Він назавжди буде Богом-з-нами. І щоб Його присутність не викликала страху, стає ніжним немовлям. Не бійтеся: ці слова не сказані святим, а пастухам, простим людям, які в той час не вирізнялися манерами та побожністю. Давидів Син народжується між пастухами, щоби сказати нам, що вже ніколи більше ніхто не є самотнім; маємо Пастиря, який перемагає наші страхи та любить усіх нас без винятку.
Віфлеємські пастухи показують нам також, як треба виходити назустріч Господеві. Вони чувають серед ночі: не сплять, а роблять те, чого Ісус не раз вимагатиме: чувати (пор Мт 25,13; Мк 13,35; Лк 21,36). Залишаються пильними, очікують серед пітьми, не піддаючись сну; і Бог «огорнув їх світлом» (Лк 2,9). Це стосується також і нас. Наше життя може бути очікуванням, яке навіть серед ночей проблем ввіряється Господеві та Його прагне; тож отримає Його світло. Або претензією, де рахуються лише власні сили й засоби; але в цьому разі серце залишається закритим для Божого світла. Господеві подобається, коли Його чекають, а Його неможливо очікувати заспаним на дивані. Так, пастухи рухаються: «вирушили негайно», як каже Євангеліє (Лк 2,16). Не стоять на місці, як той, кому здається, що вже прибув до мети і нічого не потребує; але біжать, залишають отару без нагляду, ризикують заради Бога. А, побачивши Ісуса, хоч і не були експертами красномовства, пішли звіщати Його, так що «всі, хто чув їх, дивувались тому, що пастухи їм оповідали» (Лк 2,18). Очікувати незаспаними, вирушити, ризикнути, розповідати про красу — це жести любові. Добрий Пастир, який приходить під час Різдва, щоб дати життя вівцям, під час Пасхи звернеться до Петра, а через нього — до всіх нас, з остаточним запитанням: «Чи любиш ти Мене?» (Йн 21,15). Від відповіді залежатиме майбутнє отари. Цієї ночі також і ми покликані відповісти, також і ми покликані сказати: «Люблю». Відповідь кожного з нас є суттєвою для всієї отари.
«Ходім лишень до Віфлеєма» (Лк 2,15) — сказали і зробили пастухи. Також і ми, Господи, хочемо прийти до Віфлеєма. Також і сьогодні дорога веде вгору: слід здолати вершину егоїзму, не посковзнутися в урвища світськості й споживацтва. Хочу, Господи, дійти до Віфлеєма, бо саме там Ти на мене чекаєш. І збагнути, що Ти, покладений у яслах, є хлібом мого життя. Я потребую ніжного аромату Твоєї любові, щоб, своєю чергою, бути хлібом, розламаним за світ. Візьми мене на свої рамена, о Добрий Пастирю: люблений Тобою, також і я зумію любити та взяти за руку братів і сестер. Тоді буде Різдво, коли зможу сказати Тобі: «Господи, ти все знаєш, ти знаєш, що я люблю Тебе» (пор. Йн 21,17).
фінансово.
Щиро дякуємо!
