Моя історія почалася сім років тому, коли моє життя з дня на день втрачало сенс.
Мені 32 роки, я походжу з віруючої родини. До храму ходила, бо так мене навчили, бо так треба, бо так усі роблять. Бо як не буду ходити, то «бозя» буде сердитися і покарає мене. Моя віра ніколи не була жива…
У школі мене цькували через вигляд (я завжди була крупна, швидко підростала). Принижували не тільки однокласники, але й учителі. Я шукала схвалення у ровесників, вірячи, що це мені допоможе бути більш упевненою в собі та любленою всіма. Наслідок був зворотний: я щораз більше замикалася на іншу людину, навіть ненавиділа. Була недобра. Егоїзм і злість супроводили мене на щодень.
Аж до моменту, коли я зустріла свого чоловіка. Бог поставив на моєму шляху перший знак — дороговказ, який свідчив: «Я тебе люблю, повернися до Мене». Однак я була сліпа і глуха. Сім’я мого чоловіка — дуже побожна. Спершу мене це дратувало, я висміювала багато речей і ситуацій. Сьогодні я знаю, чому так діялося.
Через три місяці після шлюбу я завагітніла. Радість була величезна, бо подвійна, але не тривала довго. На 28 тижні вагітності на світ прийшли наші хлопчики. Важили заледве по кілограму. Через 4 дні помер один із них. Я ніколи не забуду той день, заплаканих очей мого чоловіка, який ніс труну, вигляду мого Ангела, що заснув…
Я проклинала цілий світ, кричала на Бога, ненавиділа всім серцем усе і всіх. Мій другий син боровся за життя. Я тоді жила в готельчику при лікарні, а через мою кімнату проходили жінки, які були дуже віруючими. Одна з них просто-таки затягнула мене через місяць на сповідь і Святу Месу. Пам’ятаю, як одна з учасниць Коронки до Божого Милосердя підійшла до мене і сказала: «Я знаю, що тобі дуже тяжко, але довірся Богу. Він знає, що робить. Віддай Йому все, дай Йому діяти».
І так Бог ставив на моєму шляху наступні дороговкази, а я надалі була сліпа. Аж до моменту, коли одна з моїх співмешканок підсунула мені молитву і медальйон Матері Божої від безнадійних справ. Так я почала молитися. Мій син усе ще боровся за життя, минали наступні дні й тижні, а я була щоразу слабша. В мене увійшла сильна депресія, емоційно я була на самому дні.
Одного ранку я прокинулася ледве жива, не мала сил ні на що. Впіймала себе на тому, що мої думки кружляють довкола найгіршого. Тоді я впала навколішки і почала плакати, як ніколи доти. Почала скандалити з Богом — буквально! Я кричала, що вже не маю сил, що більше цього не знесу, що Він мусить зняти з моїх плечей цей хрест. Що як собі хоче, то нехай візьме мого сина до себе, але нехай моя дитина більше не мучиться. Що я віддаю Йому все і що нехай Він робить, що хоче.
Після цього я раптом відчула в серці величезний смуток і подумала про Марію, яка стоїть під хрестом, дивлячись на страждання свого Сина. Тоді я сказала: «Благаю, Мати, поможи мені! Ти найбільше знаєш, як болить, коли твоя дитина страждає!» Тоді я також все ввірила і віддала Марії і Богові.
Я вирішила повернутися додому. Була вимучена лікарнею, необхідністю дивитись на страждання і смерть маленьких дітей. Стояв вересень. Однієї ночі мені наснилася прекрасна галявина золотого листя й теплий голос, який шепотів: «Не переймайся, за 2,5 тижні будете разом». Я знаю, ви подумаєте, що я з’їхала з глузду. Я сама так подумала, коли прокинулася. Тоді над моїм сином «висіла» третя операція на кишківнику.
Я повернулась до лікарні. Коли увійшла у відділення, лікарка сказала, що все стало змінюватися: кишківник скорочується і немає потреби в третій операції. За подальші майже три тижні ми повернулися додому… після 142 днів перебування у лікарні. Був прекрасний осінній день. Сонечко світило, кидаючи проміння на галявину, встелену прекрасним золотим листям. Одразу за гробочком нашого Ангеляти. Я дякувала Богові за все.
Мій син — це справжнє чудо. Доказом цього є лікарняні записи (зокрема — сепсис, інсульти 3 рівня, три операції — зокрема на серці, тонни ліків, респіратор, величезні дози кисню, що пошкодили сітківку ока). Син уже закінчив перший клас, ходить до звичайної школи. Він дуже погідне дитя, яке любить людей. Його «всюди багато», а після пережитого залишилися тільки шрами на тілі. Але це не кінець моєї історії — вона тільки почалася.
Коли ти усвідомлюєш існування Бога, добра і зла, ангелів і демонів, — тоді допіру починається боротьба за душу. Мусиш зміцнюватись у вірі щодня, молитися, розмовляти з Богом і приступати до Таїнств. Але мусиш бути дуже чуйним, бо злий знає кожну твою слабкість. Як не увійде дверима, то влізе крізь вікно. І це стосується кожної сфери життя.
Величезний стрес після лікарні привів мене до сильної депресії, яка тривала майже три роки. Я цього не хочу згадувати, бо то був насправді тяжкий час, який міг завершитися найгіршим сценарієм. Але так не сталося. Завжди повторюю, що Ангел-хранитель мав зі мною насправді багато праці…
З жінки, повної радості, я перетворилася в занедбану матір, дружину, повну злості й ненависті. Моє подружжя було радше життям обік, аніж разом, і прямувало до розлучення. Ми не були спроможні розмовляти про те, що сталося. Від любові до ненависті виявився тільки малий крок.
Як я вже сказала, злий знає наші слабкості. Він може нас приманити насолодами цього світу. Запакує їх у красивий, шурхотливий, кольоровий папір, за яким ми потягнемося без остраху, часто не відаючи, що всередині сховане щось інше. Так було і в мене. Я дала себе обдурити, але то був наступний урок. Наступні сходи з ямою внизу.
Я мала гарну працю, посаду, гроші і ще кілька інших речей. Але в мене забрали щось найцінніше — час. Мене не було вдома, мене поглинула робота, також і по неділях, отож я забула, що то таке — Свята Меса. Щоразу більше віддалялася від Бога. Загалом беручи, жила у світі, де тільки мені було добре, але тільки до певного часу.
Я вирішила, що ми розлучимося. Зрештою — як мені видавалося, — я вже мала все. Коли якимось чудом справа дійшла до останньої розмови між нами, я мала відчуття, що мені врізали сковорідкою по голові. Як пізніше виявилося, моя свекруха всі ці роки молилася за цілення нашого подружжя. Що більше, вона молилася про це тим ревніше, коли вже пролунало рішення про розлучення. Я шоковано слухала, як вона, плачучи в телефон, каже: «Нехай Святий Дух відкриє ваші очі». Цим ударом сковорідки в лоба був, власне, Він.
Я не знаю, як це описати, бо тільки той, хто повертається до Творця, прекрасно знає, що це за відчуття; але моє життя почало змінюватися. Я сягнула по Біблію і почала щодня читати її фрагменти. Коли розгорнула її вперше, натрапила на уривок із Луки, 7,36 — 8,3.
Він говорив зі мною. Він постійно чекав на мене з відкритими обіймами. Я полишила працю. Покинула все, про що думала, що воно дає мені щастя в житті.
Ісус почав ставити на моєму шляху людей, які допомагали моїй переміні. Старі знайомі дивилися на мене як на несповна розуму (так, як я колись дивилася на закоханих в Ісуса), а мені хотілося кричати людям від радості, що справжня любов, світло життя і щастя — такі близькі! Що вони для всіх, тільки у нас очі заслонені й вуха заліплені солодкими цукерками цього світу.
Я отримала благодать навернення, відкрила серце для Ісуса, і Він сам почав діяти у моєму житті. Став провадити мене щодня. Я зустріла Його і люблю Його невимовно. У Ньому знаходжу свій спокій і радість. Він мене зміцнює, тільки Він має для нас те, чого ми так шукаємо в житті, — Любов з великої літери.
Я немовби прокинулася від якогось сну. Загалом то можу сказати, що народилася наново. Коли я вперше після цього досить довгого часу була на Святій Месі, то потрапила на хрещення, — чи це випадковість? Не думаю. В житті немає випадковостей, а люди, яких ми зустрічаємо на своєму шляху, це як повідомлення, які до нас висилає Бог. Таких я теж почала зустрічати. Висповідалася з усього життя. Пам’ятаю, що сказала духівникові перед сповіддю. Що я відчуваю, що Ісус мені вже все вибачив і моє серце вже легке. Сталося так, бо я сказала — так, я хочу, щоб Ти мене провадив.
Потім були реколекції, паломництво, у вільний час — проповіді о.Павлюкевича, свідчення інших людей, щоденник св.Фаустини, фільм про Отця Піо і ще багато чого. Також я сягнула по «Таємницю щастя» св.Бригіди, і по Помпейську новенну.
Я могла би писати і писати про всі мої відчуття, пов’язані з поверненням на правильний шлях, — бо є тільки один правильний шлях до Бога: через Ісуса Христа, — але на це би забракло й кількох аркушів.
Я вже давно хотіла написати своє свідчення, але якось завжди був невідповідний момент. А небо на все має належний час і місце, отож я завжди слухаю своє серце, бо в моєму серці мешкає Ісус.
Напевно ви захочете дізнатися, як поточилася історія мого подружжя. Отож я вже 2,5 роки маю «нового» чоловіка, а він має «нову» дружину. Плодом нашого новонародженого шлюбу є 7-місячна Хелена. Тільки зараз я розумію, що означає подружжя і материнство уповні.
Бо коли Бог у житті — на першому місці, то все інше починає ставати на свої місця. Треба тільки інколи багато терпеливості й смирення, які для земного створіння (а всі люди — земні створіння) є, певно, найтяжчими з чеснот.
Щодня я дякую Богові за все, що маю. Нехай і вам Бог благословляє кожного дня!
фінансово.
Щиро дякуємо!
