Погляд

Аскеза буває справжня і вдавана. Як не помилитися?

09 Січня 2019, 15:52 536

Аскеза має випливати з любові та повинна бути допасована до тієї форми любові, яку покликання звеліло нам виконувати.

 

Три функції аскези

Фізична аскеза, яку Отці сильно підкреслювали, має кілька функцій. Перша — культова. Вже у Старому Завіті піст був способом виразити своє усвідомлення того, що залежиш від Бога і не покладаєшся на власні сили та власну праведність. Якщо замість того, щоб з’їсти убитого барана, його спалювали у цілопальній жертві, це вочевидь було не годуванням Бога («Якби я був голодний, не сказав би тобі про це!»), а зазначенням, що людина воліє недоїдати, але не забувати про честь, належну Господу. Ту саму функцію має приймання всіляких труднощів, недосипання, незручностей тощо. Ідеться про вшанування Господа якоюсь жертвою, про якесь зречення, по змозі реальне.

Друга функція — етична. Людина вправляється у зреченнях для того, щоб опанувати свої інстинкти, реакції, прагнення. Як безглуздям було би вважати, що можна навчитися шити або навіть смажити яєчню виключно в теорії, без практики, — так само безглуздим є мислення, що без тренувань у зреченнях, у пануванні над собою, ми зможемо в момент, коли настане велика і значуща необхідність, зробити правильне рішення і позбутися чогось зручного та приємного задля рятування чогось або когось важливого. Нічого не вийде: проти нас у цей момент будуть усі наші дотеперішні звички, і то вони переможуть, а не наша слабка, нетренована воля. Цей тренінг волі не обов’язково мусив бути болісним, але обов’язково мав коштувати зусиль і вчити витривалості.

Розповідалося про одного старця, що якось напала на нього охота з’їсти інжиру. Отож він узяв плід і повісив його собі перед очима; а не піддаючись бажанню, умертвлював себе за те, що взагалі цього плоду зажадав.

І, нарешті, третя функція — покутна. Людина, яка усвідомлює свої провини, добровільно бере на себе труднощі, незручності, біль, щоб понести належне їй покарання. Всі ці три мотивації ми бачимо від початку в монастичному житті, у різноманітних конфігураціях, залежно від обставин. Найкраще це виражає лапідарне ствердження авви Йоана Колова: монах — це труд, бо монах задає собі труду в усьому, що чинить.

 

Четверте призначення

Уже самий прихід у пустелю був вибором життя тяжкого фізично, — і саме це всім бачилося, коли вони дивилися на такий вибір ззовні, тобто або з погляду тодішнього так званого світу, або нині з перспективи історії. Кам’янисто, спекотно (але дуже холодно вночі), земля не для господарювання, до води — цілі кілометри, й та або несмачна, або нездорова… Окрім того, монахи не стараються свої околиці заселити або опорядити, як не раз заселяють пустелю вигнанці й за деякий час приводять колишні негодящі землі до стану, підхожого для землеробства. Монахи приходять сюди саме для того, щоб жити в поганих умовах, а не щоби змінювати їх на кращі. Ну і остаточно ще можна пояснити: вони шукають усамітнення, бо потребують нескаламученої молитви, отож очевидним чином стараються, щоб це усамітнення було тривалим. А доки пустеля залишається пустелею, будуть туди приходити паломники, щоби з ними помолитися, і цікаві, щоб на них подивитися, — але як прийдуть, так і підуть, і жодне людне й галасливе місто довкола пустельницьких халуп не постане.

Що, однак, складніше пояснити, то це факт, що ще і всередині такого трудного життя пустельники шукають подальших труднощів: їдять і сплять менше, ніж би могли, працюють якомога довше, тим більше що не раз вигадують собі якісь додаткові ускладнення. (З цих останніх особливо уславилися монахи з Сирії: вони, наприклад, носили на собі важкі ланцюги, приковували себе до скель тощо.) Це шукання можливості принести себе в жертву мало ті самі цілі, що ми вже назвали: культові, етичні та покутні; але на практиці траплялося це й четверте призначення: прагнення осягнути щось незвичайне, бажання «похизуватися професійною аскетичністю». І це вже могло погано закінчитися, бо провадило до пихи, коли хтось такими подвигами прославлявся. Проблема була тим актуальнішою, що величезна кількість єгипетських пустельників — то були люди доброї волі та щирої побожності, але зовсім не практиковані в мистецтві мислення; тому їм легше було жити тим, що назовні видиме, а назовні видно було насамперед аскезу. Авва Поймен сказав: «Багато з наших отців відзначалися мужньою аскезою; але витонченості думки, яку осягають через молитву, мало хто мав». Але ж саме без цієї витонченості, без уміння розпізнавати власні намірення, навіть наймужніша аскеза могли зійти на манівці. Тим важливіше було знайти собі вчителя, який би це мав; і такі були, й то вони виробили загальні вказівки стосовно аскези.

 

Довірятися зовнішньому — небезпечно

Принцип для всіх був простий і поєднував аскезу зовнішню з внутрішньою. Авва Памво запитував авву Антонія: «Що маю робити?» Старець йому відповів: «Не довіряй власній праведності, не турбуйся про те, що минуло, а стримай свій язик і шлунок». Той самий Антоній виразно каже, як небезпечно довіритися тільки зовнішнім практикам: «Сказав також, що є люди, які винищили аскезою своє тіло, але оскільки забракло їм розсудливості, то віддалилися від Бога». У літературі про Отців Пустині є розповіді про досить драматичні потрясіння, які забезпечували людям, що цінували тільки зовнішню аскезу, ті, хто мав ширший погляд. Коли авва Арсеній був уже широко знаний як учитель молитви і самітник, трапилося йому кілька разів влаштувати своїм співбратам такий шок.

Розповідали про авву Арсенія, що якось хворів у Скиті (Ваді аль-Натрун, долина між Александрією і Каїром, історична назва Скетес, із якого й пішло, власне, наше слово «скит» як монаше поселення. — Прим. пер.). Прийшов священик і привів його до церкви, а там поклав його на мат і дав йому подушку під голову. А якийсь старець, що саме прибув туди, аби його побачити, узрівши авву лежачого і з подушкою під головою, спокусився цим і сказав: «І це має бути авва Арсеній? Отак собі лежить?» Священик відвів того чоловіка вбік і спитав його: «Чим ти займався в миру?» Той відрік: «Я був пастухом». — «Ну то як, — запитав священик, — виглядало твоє життя?» Старий на це: «Дуже тяжко!» Священик знову запитав: «А як тобі зараз живеться у твоїй келії?» — Той відказав: «Набагато легше!» Тоді священик каже: «Бачиш оцього авву Арсенія? Він у світі для імператорів був як отець: служили йому тисячі невільників, усі в оксамитових шатах, у золотих поясах і клейнодах, а спочивав він на безцінних постелях. Ти як пастух не мав у світі так добре, як маєш тепер: він же не має тут таких зручностей, у яких жив у світі. І як ти дізнав полегші, так він — упокорення». Коли старець це почув, пройнявся скрухою і сказав, упавши йому до ніг: «Прости мені, авва, я згрішив: це правда безсумнівно, що він сюди прийшов для приниження, а я — для поліпшення долі». І відійшов покріплений на дусі.

 

Для аскези необхідний розум

Отак уже дуже рано було відкрито, що труду, також і аскези, неможливо вимірювати однією мірою для всіх. Відкриття індивідуальної міри — річ нелегка, а крім того, ця міра може змінюватися протягом одного життя: спершу зростати, набираючись вправності, потім — маліти на старість. Досифей, учень св.Дорофея, якому його вчитель, тоді початківець, не міг знайти належної міри посту, дійшов до сухот; але і в наші часи я знала у своєму оточенні два такі випадки, тільки що в наші часи сухоти вже можна вилікувати. За часів Дорофея — ще ні. Знаю я також і сучасний випадок, як хтось за довгі роки посту повністю розрегулював собі травну систему; подібно й Макарій Александрійський, великий посник, налаштував свого учня, великого письменника Євагрія. Отож проблема була і є, і в кожному разі відомо, що розв’язань вона потребує індивідуальних. Тому св.Бенедикт так обережно ставиться до міри у їжі й залишає вільне поле для всіляких відступів від цієї норми в разі потреби і в разі покликання.

Для прикладу тодішньої міри процитую апофтегму. Один брат приніс свіжоспечений хліб і запросив старців до спільного столу. А коли з’їли кожен по два коржики, на тому трапеза скінчилася. Але брат, знаючи велич їхнього умертвлення, упав до їхніх ніг, благаючи: «Заради Бога, з’їжте сьогодні до ситості!» І з’їли кожен ще по десять коржиків: ось насправді наскільки менше від потрібного їли істинні аскети.

Були такі, хто їв один раз на кілька днів, але вже тоді — досита; або навіть і тоді не досита. Остаточно було визнано, що найліпше їсти щодня (вочевидь раз на день), але не досита. Боротьба за опанування шлунка була в такому разі невпинною, а водночас не було чим вихвалятися, бо ж кожен це міг, а багато хто ціле життя мав такі умови, просто через бідність. (Навіть сьогодні знайдемо таку міру у мирян в Африці, чого зовсім не можуть зрозуміти європейці. Один білий священик шукав на своїй місії працівників для термінової одноразової роботи, але ніхто не хотів найнятися, навіть із тих, що лежали на площі в тіні, повністю як робітники з притчі. Зрештою один сказав йому ясно: «Відчепися, я сьогодні вже їв!» Наша європейська міра, з огляду на вимоги клімату, як і на давно вже вищий рівень добробуту, вочевидь інша, але варто пам’ятати про відносність цих мір — це утримає нас від нарікання.)

 

Найважливіша складова

Найважливіший аспект цієї справи — намір (інтенція). Якщо людина сприймає аскезу як вправу, то вже не робить із неї мети життя, а тільки засіб до мети; інколи більш потрібний, інколи менш, Бог нам це через наших духовних учителів і настоятелів визначить. Але завжди корисно пам’ятати про примат переказування любові.

Брат запитував старця: «Якщо є двоє братів і один з них мовчить шість днів на тиждень і задає собі численного труду, а другий служить хворим, — до котрого з них Бог прихильніший?» Відказав йому старець: «Навіть коли той, що мовчить шість днів, підвісить себе за ніс, то не зуміє дорівнятися до того, який служить хворим». Аскеза має випливати з любові й бути допасованою до тієї форми любові, яку покликання велить нам сповнювати.

Переклад CREDO за: Малґожата Борковська OSB, Wiara

Уривок із книжки «Шість істин віри та їхні наслідки», Видавництво бенедиктинців Tyniec

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ми з вдячністю приймемо Вашу допомогу. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, роботу веб-майстра та гонорари фахівців. Переказ через ПриватБанк: Пожертвування можна переказати за такими банківськими реквізитами:

5168 7427 0591 5506

Благодійний внесок ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: Добровільна пожертва на здійснення діяльності часопису CREDO.

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Щиро дякуємо читачам за жертовність усім, хто нас підтримує!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: