Пробачення — обов’язок віри

Роздуми над Словом Божим на вівторок ІІІ тижня Великого Посту

Коли апостол Петро ставить Ісусові запитання: «Чи маю аж до семи разів прощати?», можна зрозуміти, що віруючі євреї ставилися до пробачення як до обов’язку, до того, що вони повинні зробити, а якщо цього не роблять — грішать. Проте Симон-Петро напевно знав, що книжники і фарисеї визначають: пробачати людині, яка у тебе просить пробачення, треба сім разів, а далі вже не мусиш пробачати. Тобто — гріха немає.

Ми часто думаємо, що коли ми пробачаємо іншій людині, то робимо їй ласку. Ми почуваємося поважними і милостивими.

 Цієї ілюзії нас позбавляє притча, яку Ісус розповідає про царя і слугу, що заборгував йому велику суму грошей. Якщо ми думаємо, що інша людина, яка провинилася проти нас, за всіляку ціну має бути покарана чи відшкодувати нам все до копійки, — то робимо як цей слуга. Бог нам дарував дуже багато. Ми протягом нашого життя змарнували не одну нагоду зробити добрий вчинок, а наше серце часто є холодним до виконання заповідей Божих і віддання хвали Богові. Але ми про це забули, Бог нам все пробачив. Натомість коли хтось невідповідно повівся з нами, образив, але пізніше просить пробачення, — ми, забувши про дароване нам Богом, самі починаємо вершити суд над цією людиною: мовляв, хочу — пробачу, а хочу — ні. Відтак якщо з серця не пробачаємо тому, хто просить у нас пробачення, то робимо з себе Бога, стаємо ідолопоклонниками. І в центрі нашого культу знаходиться наше «я».

Тому Ісус відповідає Петру: «Не кажу тобі до семи разів, але до сімдесяти разів по сім», що в Біблії означає — завжди!

Отже, ми маємо пробачати іншим не тому, що можемо зробити їм ласку, але тому, що це наш обов’язок, який випливає з віри в єдиного Бога.