Поп-піст

[img:3:18-1]

Бідні пустельники голі-босі в неопалюваних печерах з жолудями на перше, друге і десерт живуть собі поживають на пожовклих картках книжок десь на полиці з казками.

Читання житія святих Отців Церкви давно перестало бути обов’язковою складовою недільного пополудня в католицьких родинах. Колись давно, коли ще не існувало любовних романів, може, це й було комусь цікаво. Але сьогодні? І бідні пустельники голі-босі в неопалюваних печерах з жолудями на перше, друге і десерт живуть собі поживають на пожовклих картках книжок десь на полиці з казками. А про те, як треба постити, ми й без них знаємо.

Піст і покута – це взагалі-то синоніми чогось малоприємного, пов`язаного з відреченням, терпінням, як мінімум – з дискомфортом. Тільки для кого? Для кожного з нас чи для вибраних? Чи складно це для сучасної людини – пережити Великий піст?

«… і кидали порох над головами своїми проти неба» (Йов 2,12)
Ну як можна не любити Великий піст, особливо в наші дні? Все почнеться Попільною середою – сумні співи на Літургії і посипання голови попелом. Ні-ні, не слід хвилюватися, адже то тільки малесенька символічна дрібка на тім’ячко, майже непомітна, але про всяк випадок того дня можна не мити волосся, ну бо навіть дрібка може зачіску підпсувати. І треба бути трохи уважнішим на Літургії, щоб не сплутати посипання голови з Причастям (всіляке буває). Хіба не подібно все й виглядає того дня? А те, що у Старому Завіті покаяння починалося розриванням на собі одягу та вилежуванням у дорожньому пилі, то, найімовірніше, тогочасні дивацтва, які можна було собі дозволити в часи Йова або морального розкладу Ніневії.

Покутна уніформа – а це ще що таке?
Було колись таке, що люди надягали під час посту волосяницю – дуже незручний одяг, який натирав тіло до крові і спричинював масу незручностей, або різні колючі мотузки, які пов’язувались на пояс просто на голе тіло і муляли нестерпно. Не варто хвилюватися, це все давня байка, було й загуло. Віруючі давно від цього повідмовлялися, не можна ж так себе мучити.

Міні-кулінарія
Кажуть, що багато отців пустелі вмудрялися жити на одному хлібі і воді, а інколи на одних комахах, корінцях рослин, жолудях, каштанах та інших пустельних делікатесах. Послухаєш і аж шлунок стискається від жалю, адже не можна так, треба себе ЛЮБИТИ, а з таким раціоном можна і виразку шлунку підхопити. Правда ж?
Давніше Церква ще якось нас обмежувала, на час посту заборонялося споживання м'яса та молочних продуктів. Дуже часто середа і п'ятниця були «розвантажувальним днем», як це називають сучасні дієтологи, тобто в меню були тільки хліб та вода. Але хто б наважився сьогодні з амвону вказувати нам, що і коли їсти, адже це особисте, чи ж не так?

Прощавай, цукерочко!
Так то воно так, та й любити себе, безперечно, треба. От тільки що з Великим постом? Щороку тих 40 днів до Великодня треба якось перемучитися, звиняйте, пропостити. Насамперед на піст треба від чогось відмовитися. Життєва практика підказує, що найменш болісний але ефективний спосіб постити – це… відмова від цукерок! Чесне слово цей спосіб самовдосконалення багатьма практикується десь так від 14 років і до того віку, поки не починаємо відмовлятися від алкоголю і оглядання телевізора, причому найохочіше від цього відмовляються малопитущі і ті, в кого і так немає часу на телевізор. Практична порада: кажуть, що ті цукерки, від яких ми під час посту відмовилися, можна складати на купу і по його закінченні влаштувати собі солодке життя.

Раз – дієта, два – фігура
Сенсаційне відкриття сучасних медиків – хоча б раз на тиждень треба голодувати, монахи з давніх-давен про це знали, це і є секрет їхнього довголіття! Ці сенсації починають з'являтися у пресі під кінець зими і допомагають багатьом жінкам нарешті розпочати весняну дієту, щоб якраз до Великоднього сонечка скинути пару-десять кілограмів, а заодно і повдавати з себе надпобожних: постила, мовляв, кумонько, цілий місяць на хлібі і воді!

Зроби паузу, відвідай релігійний захід!
Взагалі-то, найкращим місцем «відбування» посту є храм, бо вдома «не та атмосфера». Приходимо туди принаймні раз на тиждень ,крім неділі, на Хресну дорогу і/або Гіркі жалі. Звісно ж, це все наш дорогоцінний час, тому часто на Літургію не залишаємося, але і так виходимо з костелу наповнені сльозами і розчулені гарними коментарями про те, як Ісусик нас любить і як погані люди Його зраджують. А потім повертаємося до нормального життя, аж до наступної Хресної дороги.
Стоп. Пора припиняти, поки ніхто не подумав, що і справді у всьому вищесказаному є сенс, бо його там немає, адже то не піст, якщо його пережити у вищенаведений спосіб!

Вихід є – покуто-посто-милостиня до ваших послуг
Практики посту і справді з плином часу дещо змінилися, але ж ПІСТ залишився. Ба, навіть попри те, що не носимо волосяниць і під час посту їмо сметану, яйця і взагалі, все те ж саме, що і увесь рік, головні вимоги посту нікуди не зникли, от, може ,тільки трохи призабулися. У своєму цьогорічному посланні на Великий піст папа Бенедикт XVI пригадує, що піст існує для того, аби бути часом примирення з Богом і самовдосконалення. Це час покути, відречення і милостині. Піст – це зброя проти егоїзму і найкращий спосіб зробити цілісною свою особу, за словами Папи.
Великий піст – це спеціальний час. І не тільки тому, що не можна робити весілля та гучні забави. Це час пустелі в найпрямішому значення слова – пустелі бажань, задоволення, амбіцій. Час, коли перевіряємо свої духовні сили і відбудовуємо те, що в гаморі щодення пощербилося як старий мур.

Приготуйте шлях Господові (Мт. 3,3)
По-перше, піст – це покута. Покутує той, хто відчуває свої провини. Отже, почати треба від того, щоб знайти в своїй душі добре дзеркало і уважно до себе приглянутись. Гріх робить нас брудними. Щоб його відмити, треба докласти зусиль. Хто усвідомить собі гидоту гріха, той відразу ж відчує потребу покути. Існує поширена практика відмовлятися на час Посту від слухання музики та оглядання телевізора. Бо хіба в пустелі співають птахи? Тільки тиша дозволяє народитися нашим думкам, тільки в тиші приходить молитва і формується рішення почати працювати над собою. Форми покути найрізноманітніші – молитва, духовне читання і багато іншого, але головне – це почати від правди про себе.

Мінімалізм завжди в моді
Гаразд, покутувати – це важливо. Але навіщо від чогось відмовлятися? Як пов'язані молитва і відмова, наприклад, від паління? Кожен з нас вчився у школі, тому неважко пригадати, що після смачненького обіду хочеться спати, а не вчитися. Людина – це єдність тіла і душі. Не вийде шліфувати душу, занедбуючи тіло. Мандрівник, який готується подолати вершину, не може взяти з собою всього, що заманеться, і ще марципани на додаток, бо просто не зможе йти. Хто береться покутувати, повинен відмовитися від всього, що буде обтяжувати на шляху духовного вдосконалення. До того ж, на світ ми приходимо голі-босі, а до існування людині треба не так вже й багато, тож можна спокійно зробити генеральне прибирання серед безлічі своїх звичок і речей.

Співпраця жебрака і багача = милостиня?
Увага, милостиня – це не зовсім те, що ми думаємо. Вона не зовсім матеріальна! Справа в тім, що милостиня – це те, що відбувається з нами, а не з тими матеріальними цінностями, які віддаємо. Це не тоді, коли маємо два млинці і когось одним пригощаємо, це тоді, коли нам не шкода віддати комусь обидва, хоч самому хочеться. Вважається, що давати милостиню повинен той, хто має всього у надлишку. Та де там! Яка це тоді милостиня? Тоді – це подарунок. Тільки покута і відречення дають відвагу роззирнутися навколо і побачити, що світ існує поза тими межами, які визначив для нього наш егоїзм і переступити любов до себе заради зустрічі з ближнім. Це і є милостиня – віддати річ, щоб знайти себе та іншого Воно того варте! На щодень нам бракує відваги побачити потреби інших, бо саме себе вважаємо найбільш потребуючими, але пізнання правди про себе відкриває правду про світ, який потребує ще не однієї Матері Терези.

Про все вищесказане чуємо або читаємо щороку, але ніяк не зберемося спробувати, знаю по собі. Але колись же треба починати? Чому не тепер? «Проведімо цей час в зосередженні, нехай розмови будуть коротші, їжа простіша, більше чування», – говорить старовинний церковний гімн. А ті речі, від яких на піст відмовимося, спробуймо потрактувати не як заощадження, а віддати тому, хто потребує їх більше, ніж я. І, може, цього року це будуть вже не цукерки?