Фільм російського режисера Павла Лунгіна «Цар» прийшов до нас на початку листопаду, тихо і майже непомітно. Не було гучної реклами, «мальовничих» щитів уздовж доріг ані рекламних наліпок у метро. До того ж, прем’єра збіглася з епідемією грипу. Але коли наприкінці місяця мої знайомі вирішили «ризикнути» й піти на фільм – виявилося, що так само тихо й непомітно його з прокату зняли.
Цікаво, що в Росії через «Царя» глядачі розділилися на щирих прихильників і непримиренних супротивників фільму. За кілька днів прокату він зібрав рекордну суму – 30 млн. рублів! А от журналіст і письменник В.Манягін, автор книг про Івана Грозного, звернувся до Президента РФ із проханням негайно зупинити прокат фільму: той, мовляв, є спробою фальсифікації історії Росії, бо не просто грішить історичними неточностями – він буцімто обмовляє «засновника російської держави і є відвертим наклепом на російський народ і державу».
Закиди на адресу П. Лунгіна у, приміром, надмірній жорстокості, лунали ще й на прем’єрах «Царя» у Каннах і на Міжнародному Московському Кінофестивалі. Проте режисер наполягав, що «не показав і сотої частини тієї жорстокості, тих убивств, вчинених за Івана IV і документально зафіксованих». За його словами, історія конфлікту реальна. Слова для діалогів царя й митрополита також використовувалися справжні – з листів царя та із житій святих (особисто перевіряла – правда!), бо ж митрополит Московський Філіп канонізований Російською Православною Церквою.
Фільм і не претендує на роль серйозного історичного полотна, бо він ігровий, художній. Це повне занурення не так у ту епоху, як в усвідомлення джерел багатьох нинішніх бід та їхніх наслідків. Тим, хто ще не бачив «Царя» або бачив і не зрозумів, наголошу: цей фільм для людини, яка вміє думати. Потрібно дивитися не на точність переданих фактів, а на питання, які постають при перегляді.
У «Царі» – фільмі про грозного Івана Васильовича та смиренного старця митрополита Філіпа Количева – відчувається вміння режисера поєднати кінематографічні можливості, глибинний сенс та енергію акторів. Глядачам залишається сприймати фільм не лише очима, а й розумом, і – крізь призму віри. Це фільм-висловлювання небайдужої сучасної людини, яка вирішила подивитися на ті лихоліття не крізь пальці та не з «широко заплющеними очима», і, головне, не намагаючись сподобатися владі. Скоріше, навпаки. У цьому сенсі «Цар» Лунгіна сприймається як непрямий докір п.Никиті Михалкову, який традиційно оспівує «Русь велику й неподільну», причесану історію, замішану на «лямурі». На тлі безглуздих мильних опер, комедій «для тупих» та ідеологічно-патріотичних (читай – шовіністичних) шмарклів П. Лунгін творить справді якісне і потужне кіно. У «Царі» відсутнє замилування владою та «великим російським народом», який терпить деспотичного Івана і не дуже відрізняється від стародавніх римлян у своєму бажанні «хліба і видовищ».
Монарх, одержимий ідеєю Страшного Суду і кінця світу, уявляє Московію в образі Нового Єрусалима, бажає монополізувати навіть Христа після Другого Пришестя. Крізь слова молитов «помазаника Божого» проступають зловісні плани: «Покараю вас раніше, ніж ви мене зрадите… я їх без покаяння – на вічну муку…»
Акторський ансамбль зумів дуже тонко передати протистояння закоренілого грішника і смиренного праведника, а ще Влади і Віри, Ненависті й Любові, Держави і Церкви. Петро Мамонов (як завжди, приголомшливо достовірний) майстерно показує справжнього Івана Грозного, який знає лише «Бога караючого» і вважає себе Його рукою: мимоволі пригадаєш знаний образ царя, змальований І.Рєпіним. Вірні «пси государя» опричники викликають асоціації з далеким наступником Івана – Йосифом Сталіним і його НКВС, із тими ж «методами» роботи: зізнався (читай: під тортурами) – отже, винен. Митрополит Філіп Количев (не менш достовірний і переконливий Олег Янковський), друг дитинства царя Івана, колишній ігумен Соловецького монастиря – саме він прагне пробудити затьмарений розум царя до покаяння, саме він є збірним образом тих, хто противиться Режимові. Вдивляючись у Количева-Янковського, можна помітити ледь вловиме світло. І тут ні до чого кінософіти, справа у схожому на ікону обличчі актора. «Вирішуй! Мені потрібне саме твоє обличчя. Твоє християнське обличчя!» – переконував рік тому П.Лунгін уже смертельно хворого О.Янковського. Режисер дочекався позитивної відповіді, але тільки після того, як актор попросив і отримав благословення Церкви на зйомки у такій ролі.
Історія – річ суперечлива й неоднозначна. Сучасна Росія – далеко не монархія, можновладець – не помазаник Божий, Церква формально відділена від держави, та й народ уже не той, що п’ятсот років тому. Але мислення приблизно таке саме, як у Грозного: «Не переч моїй волі, щоб гнів мій не впав на тебе!»
«Цар» – це фільм-одкровення, і не тільки про Івана Грозного, а про нас із вами: ми часто йдемо на компроміси зі злом і своєю совістю. Нам усім є над чим подумати. І про те, що за будь-яких умов можна і потрібно противитися злу й залишитися Людиною, зберігши совість і душу. Хто має очі – нехай дивиться.
фінансово.
Щиро дякуємо!
