Дорогою до Єрусалима – 2

Пригоди Анатолія, Марії та Христини під час паломництва до Святої Землі

(Продовження. Початок читайте в № 9-12 ст. 28-29)

Настав той довгоочікуваний день, коли ми вирушили в паломництво до Святої Землі. Про цю мить ми всі мріяли вже довгий час, підготовка завершена. 12 вересня 2008 року нарешті ми виїхали в мандри на зустріч пригодам з Богом!

5 хвилин до…

Оскільки з перетином Україно-Румунського кордону з’явились певні перешкоди, довелось їхати через Молдову. Ця країна нас особливо не цікавила, тож ми вирішили не гаяти часу та проїхати її потягом й автобусом. Ми приїхали до Кишиневу у неділю. Вийшли з потягу і вирішили піти на недільну Святу Месу. Але де храм? Пішли навмання і вийшло, що пішли правильно. На Службу встигли за 5 хвилин до початку. Потім виявилось, що до кордону потрібно їхати автобусом. Приїхали на автовокзал і встигли на свій автобус за 5 хвилин до його відправлення. Виявилося, що це був єдиний на день автобус. І так за один день ми 2 рази встигли «за 5 хвилин до..».

Румунія без циганських таборів

Після цілого дня у дорозі ми доїхали до кордону Молдови та Румунії. З горем пополам перетнули кордон і опинись в невеличкому румунському містечку Галац. Вже був вечір та досить холодно. Де переночувати, ми так і не знайшли, тож вирішили піти та знайти місце під намет, що виявилося не так легко. Ми опинились на трасі за містом і продовжували йти в темряві під дощем в пошуках місця для табору. Куди ми не звертали, всюди була багнюка. Нарешті знайшли клаптик землі більш-менш придатний для ночівлі. Єдиним притулком серед ночі та дощу був для нас намет. Так пройшла перша ніч паломництва у наметі: в якомусь полі, десь в Румунії. Сніданок, що складався з українських сала, хліба та огірків, здавався найсмачнішим. Цікавий початок. Що ж буде далі?

Різко похолодало, інколи йшов дощ. Дуже хотілось чогось гарячого. Так як наше паломництво було економ-класу, то ми взяли з собою термос та заварку. На заправках, в кафе ми просили гарячу воду, щоб засипати в неї заварку та мати гаряченький чай. Нам досить легко давали окріп, мабуть, через наш смішний вигляд бідних туристів.

Через дощі йти по Румунії видалось майже неможливим. Тому ми проїхалися до міста Констанца, розташованого на березі Чорного моря. Цікаво, але всюди нас зустрічали якісь приємні сюрпризи. Наприклад, водій автобусу мав українські корені та більш-менш розмовляв українською. Коли ми сказали, що нам потрібно до католицького храму, він на автобусі відвіз нас туди та ще подарував карту Румунії. Це вже був 3 день нашого перебування в Румунії. Протягом цього часу ми не могли прийняти душ і вже починали не дуже добре пахнути. Єдина можливість переночувати у місті була – прийти в храм та попросити про нічліг.

Увечері стомлені ми прийшли до храму, де нас ніхто не чекав. Помолившись, ми подзвонили в двері будинку біля храму. Відкрив молодий хлопець, який, на щастя, розмовляв англійською. Він уважно вислухав нас та покликав настоятеля храму, якого називав монсеньйор. Монсеньйор уважно роздивився нас, наші документи, задав кілька питань і.… кудись пішов. Повертається і каже: «Добре. Залишайтеся. Вам приготують кімнати.» Нашій радості не було меж! Ледве теплий душ та чиста постіль були неймовірним щастям. Мабуть, тому що нас добре прийняли, тепер з Констанцею в мене тільки найкращі асоціації.

Коли ми йшли в паломництво, чомусь уявляли собі Румунію, як країну з циганами та таборами на колесах. На щастя, наші стереотипи виявились лише стереотипами. Крім того, досить часто нам допомагали незнайомі люди, навіть коли ми їх не просили про це.

В румунів не дуже популярна англійська, тому інколи було важко питати про дорогу. Мовою жестів, звуків та емоцій ми орієнтувалися на місцевості.

Одного разу ми заблукали. Карта, яку подарував нам водій в Констанці, виявилась старою. Отак ми пішли шукати дорогу, яка вже не існувала і опинились надвечір в полі. Цікаво та смішно було дивитись, як Анатолій намагався порозумітись з румуном, якій їхав на ослику зі своєю родиною через поле. Румун виявився артистичним, а в Анатолія проявився талант розмовляти мовою жестів. З цієї розмови ми зрозуміли, що знову доведеться ночувати в полі.

Румунія – «цікава» країна, там зграї собак вільно бігають, де їм захочеться… Ми розбили намет у полі, і серед ночі нас знайшли дикі собаки. Вони оточили намет та почали голосно лаяти. Що робити?! Їх багато, ніч… Можливо, ми зайняли їх територію, може вони відчули їжу у наших в наплечниках. Ситуація була небезпечною. Ми почали разом молитися. Через деякий час собаки пішли собі геть.

Ще багато цікавих людей, смішних ситуацій та Божого ведення ми зустріли, відчули та побачили. Але попереду були інші країни, треба було поспішати.

Далі буде