«Великим пріоритетом свого служіння я бачу людину, яка має стати добрим і ревним свідком Ісуса Христа»

Інтерв’ю з Владикою-номінантом Венедиктом (Алексійчуком)

Отче, розкажіть, будь ласка, чи було рішення Синоду Єпископів УГКЦ про обрання вас єпископом несподіванкою і які почуття вирували у вашому серці та ваших думках?

Якщо говорити, що це було для мене великою несподіванкою, то, звичайно, це не так, бо завжди стараюсь у своєму житті приймати все, що стається, як із рук Божих: чи якщо йдеться про якісь, з людської точки зору, приємні новини чи не зовсім приємні. Стосовно тої чи іншої події у нас завжди з’являються якісь емоційні реакції, і ми повинні знати й розуміти свої почуття, навчатися у мирі приймати все, що Бог нам посилає. Почувши про це рішення Синоду, я намагався з вірою прийняти те, що Господь хоче бачити мене на цьому місці в цей етап мого життя.

Пригадую, як я був настоятелем невеличкого монастиря і не дуже тоді цього бажав, бо, як відомо, з цим пов’язано багато клопотів і що це передбачає велику відповідальність. Я тоді казав своєму духовному отцю, що хотів би бути звичайним ієромонахом, молитися і служити. А він мені на те: «Бог хоче бачити тебе тепер настоятелем і хоче тебе на цьому місці освячувати і спасати». Я тоді подумав: «Боже, якщо Ти хочеш спасати мене на місці настоятеля – нехай так буде!» Тому, коли я дізнався про це проголошення, то, хоча, не почувався і не почуваюся гідним цього служіння (а хто міг би почуватися гідним?!), однак прийняв це рішення Церкви. Якщо Бог хоче спасати мене в такому сані і на такому місці, то Він краще бачить, що саме це місце є місцем мого освячення і спасіння. Довіривши все Господеві, в якого і «волосина з голови не впаде», коли на це не буде Його волі, я цю звістку старався сприйняти доволі спокійно. Бо ж у монашестві є золоте правило: «У цьому житті не дуже чогось прагни і не дуже від чогось тікай».

Отче, яким було середовище у якому ви виховувалися?

Я родом із Рівненщини, де народився, виріс, завершив навчання у школі та медичному училищі і перебував до свої свідомих двадцяти років. Моя мама була вчителькою, а батько працював будівельником. Маю молодших брата і сестру, які вже тепер одружені та виховують дітей. Після служби у війську я переїхав до Галичини, де активніше включився в життя Церкви і почав провадити глибше духовне життя. Моя родина була віруючою, тому основу для мого християнського життя дала мені саме вона. Від своїх батьків я дістав правильне розуміння загальнолюдських і християнських цінностей. Не можу також пригадати собі навіть миті свого життя, коли я почувався б нелюбленим з боку батьків. Тому маю надзвичайно глибокі почуття вдячності до них, хоча їх уже немає в живих: батько трагічно загинув, а мати відійшла до Господа внаслідок тяжкої хвороби.

Чи став вам у пригоді фах фельдшера, який ви здобули перед навчанням у семінарії?

Насамперед хотів би сказати, що я любив свою роботу фельдшера. Спершу працював на швидкій допомозі, їздив на виклики. А вже будучи ігуменом, міг піклувався про здоров’я братів, бо був першим, до кого вони приходили за порадою, і не один раз ставив діагноз їм і лікував їх. Свої знання і освіту використовував як знаряддя для служіння братії. Мені дорога і цікава будь-яка людина (приємно мати справу з різними людьми): завжди, як міг, я старався послужити ближнім. Тому й вивчав свого часу медицину, а пізніше відчув покликання стати священиком. Бажання допомогти людині, турбуватися про неї було в мене завжди, але в різні періоди мого життя воно виявлялося по-різному.

У який момент свого життя ви відчули покликання до священства?

Часто люди можуть поділитися тим, що вплинуло на їхнє покликання: якийсь священик, якась проповідь, прочитана книжка чи реколекції. В мене такого не було. У моєму житті ніколи не було якихось особливих знаків Божих, Господь не промовляв до мене в незвичайний спосіб. Я завжди старався побачити Бога, який діяв у будь-яких обставинах мого життя. Тому коли говорити про покликання, то воно в мене дозрівало поволі. Думаю, що мене привів до священства, а опісля до монашества пошук ідеалів. Я був ідеалістом і дотепер ним є. Бажання жити життям ідеальним, християнською мовою – досконалим, привело мене до монашества. А монашество було і є для мене найкращим способом для життя у Христі.

Чому саме ви обрали монастир Студійського уставу?

У світі кажуть, що коли дві особи протилежної статі познайомилися і закохалися, то вони почуваються на сьомому небі від щастя. Думаю, що коли людина відчує своє покликання, що Бог її кличе, має бути від щастя на сімнадцятому небі. Так було і зі мною, я поступово відкрив для себе, що Студійське монашество – це те місце, де Господь мене кличе, де я можу жити своїми ідеалами, шукати, пізнавати Бога, – місце, де я можу освячуватися і спасатися. Що більше я живу монашим життям, то більше я закохуюся в нього.

Розкажіть, будь ласка, про ваш досвід душпастирювання на теренах Білорусі?

Якось склалося так, що я більше душпастирював поза Україною, ніж у ній самій: у Білорусії, в Полоцьку, де ми заснували свій монастир і де я служив у парафії, а також у Вітебську, Гомелі та Бресті і в Канаді. Поза життям у монашій спільноті, якщо так можна висловитися, я провадив місіонерську діяльність, моє життя тоді було багате на безпосередні контакти з людьми, на починання і розвиток нових парафій. Із власного досвіду і внутрішнього переконання можу сказати, що кожна людина шукає Бога. Ми можемо окреслити ту чи іншу особу як віруючу чи невіруючу, але як каже Тертуліан, «кожна душа за своєю природою є християнка» і тому прагне Христа. Я переконався у тому ще в Білорусії. Наше завдання як Церкви, а мене як душпастиря – допомогти кожній людині пізнати Бога, відкрити Його для себе та зустрітися з Ним. З одного боку, людська душа прагне Бога, шукає Його, а з іншого – я як «фахівець у Божій сфері» мав би Його «дати». Тоді я побачив, що свідомо чи несвідомо всі люди мають спрагу за Богом, і переконався, що коли допомогти людям Його пізнати, то вони Його приймають.

Що найбільше вам запам’яталося із ігуменського служіння?

У мене не було особливих моментів, бо кожна мить мого ігуменського життя була мені дорога і я вбачав у ній нагоду для служіння. Я завжди мав добрі і приємні стосунки з братією, завжди почувався затишно у своїй монашій спільноті і дедаді більше цінував своє монаше життя, так би мовити, добирався на те «сімнадцяте небо». Після закінчення свого ігуменського служіння хотів трохи пожити в монастирі, не маючи якихсь особливих обов’язків (бо ігумен має вирішувати багато адміністративних та інших відповідальних питань), завжди хотів більше часу присвятити поглибленню свого духовного життя і служіння братії та іншим людям, як вже згадував на початку розмови. Але сталося інакше…

Ви покидаєте монастир і розпочинаєте нове подвижництво. Чи є у вашому серці певний смуток, адже в одному з інтерв’ю ви говорили про те, що монах – це Марія, яка сидить біля стіп Христа і слухає Його. Тепер, мабуть, вам доведеться бути схожим на Марту?

Я може і покидаю монаші стіни, але не покидаю монашества: будучи монахом, виконуватиму єпископське служіння. Коли говорити про євангельських Марту і Марію, то переконаний, що пізніше Марія більше могла бігати й клопотатися, ніж Марта, однак на початку вона сиділа біля ніг Христа, щоб вслухатися, що саме Господь від неї хотів. Так і тепер у моєму єпископському служінні я мав би ще більше сидіти біля ніг Христа, щоб вслухатися, що саме Бог хоче від мене, як я маю діяти і чинити. Все це ще більше спонукає мене до налагодження тісніших стосунків із Господом, до глибшого життя у Бозі, щоб у Ньому пізнавати, як маю служити Йому, Церкві та людям.

Хто зі святих у вашому духовному житті є взірцем для наслідування?

Крім мого покровителя, св. Бенедикта, який, закономірно, слугує мені взірцем для наслідування, дуже близькі моєму серцю є наші українські святі, страстотерпці Борис і Гліб, котрі цілковито довіряли Богові. Вони були впевнені, що «жодна волосинка не впаде з їхньої голови, якщо на те не буде Божої волі». Тому вони для мене є взірцем уповання і покладання на Бога, взірцем свідомості того, що нашу надію в цьому житті не можна покладати ні на людей, ні на знайомства, ні на структури, а лише – на Христа.

Згідно з рішенням Синоду Єпископів УГКЦ та потвердженням Святішого Отця ви обрані Єпископом-помічником Львівської архиєпархії. Якими будуть ваші перші кроки як Єпископа-помічника?

У мене буде свій Єпарх, Високопреосвященніший Владика Ігор, і коли я матиму якісь ідеї чи пропозиції, чи вже їх маю, то все це представлятиму йому. Думаю, що «включуся» в життя архиєпархії. Не вважаю, що потрібно робити якісь великі зміни, особливо зовнішні. Зовнішні зміни багато не дають, а ось коли людина внутрішньо перемінюється!… Якщо говорити про плани, то моїм бажанням є праця з людьми: священиками та вірними архиєпархії. Тому великим пріоритетом свого служіння я бачу людину, яка має стати добрим і ревним свідком Ісуса Христа.

Відомо про вашу любов до східної традиції: як ви плекатимете її у єпископському служінні?

Для мене східна традиція є важливою не тому, що зумовлює певний спосіб відправляння богослужіння, а тому, що вона дає мені переживати досвід Бога. Традиція мені дорога, бо є джерелом мого духовного життя. Так як дорога мені моя українська мова, бо дає мені нагоду спілкуватися з близькими мені людьми, так як потрібний мені кисень, яким я дихаю, так і східна традиція для мене є важливою і необхідною, бо завдяки їй можу жити духовно – це спосіб моїх стосунків із Богом. І тому, коли говорити про те, чи берегтиму і відновлюватиму традицію, то, звичайно, що так. Я буду оберігати і плекати те, що будує мої стосунки з Богом.

На одній із конференцій ви мали доповідь про зцілення від заподіяних ран. Яку рану ви бачите в суспільстві, що потребує зцілення?

Найбільшою раною, на мій погляд, є те, що люди не почуються любленими Богом і не усвідомлюють тієї величезної любові, яку до них має Господь. Це відбувається з різних причин. Найбільш поширеною є та, що часто в сучасному світі батьки не обдаровують своїх дітей любов’ю. Якщо людина не пережила того, що її любили, то вона ніколи не стане здатною любити інших. Погляньте на сучасний світ: яке ставлення дітей до батьків і навпаки, які стосунки серед політиків, скільки розлучень! Бачимо брак переживання досвіду Божої любові і, внаслідок того, брак життя нею. І хоч це прикро казати, але досить часто ми, християни, не є виразними знаками присутності тієї Божої любові. Саме тому гаслом свого єпископського служіння я взяв слова з Іванового послання, які також є і в Божественній Літургії перед символом віри: «Любі, любімо один одного, бо любов від Бога, і кожен, хто любить, народився від Бога і знає Бога» ( І Ів. 4, 7). Я хотів би, щоб ми дедалі більше пізнавали ту Божу любов, з якої створена людина, – незбагненну любов Ісуса Христа, який віддав життя не за нас, праведних, а за грішних. Погляньмо, скільки у нас, християн, є неприязні до інших осіб, осудження, а то і ворожнечі. Водночас погляньмо на Христа: Він возлюбив нас, ще як грішників! Я думаю, що ця рана є в усіх нас тільки тому, що ми не свідомі Божої любові, а очікуємо і шукаємо її деінде, шукаємо і не знаходимо, бо ніхто, крім Бога, її дати нам не спроможний. Думаю, що Церква ще себе вповні не показала як виразник Божественної любові до всього людства і до кожної людини зокрема.

Що буде зображено на вашому гербі?

На гербі буде зображено три мої батьківщини: перша – це моя Батьківщина, Україна, її символом є Оранта з Софії Київської; друга – моя мала батьківщина, Рівненщина, в гербі якої є рівнораменний хрест; а третя – моя духовна батьківщина Свято-Успенська Унівська лавра.

Знаємо, що Унів став місцем об’єднання людей різних конфесій. Чи плануєте ви цей миротворчий дух Унева реалізувати у Львівській архиєпархії?

У моєму житті Бог давав мені можливість зустрічатися з різними особами. Маю друзів і знайомих серед вірних Греко-Католицької Церкви в різних державах, певний досвід співпраці з Римо-Католицькою Церквою (свого часу спілкувався як з ліберальними, так і з консервативними її представниками) і є багато приятелів з різних монаших спільнот серед римо-католиків. Також маю приятелів у різних Православних Церквах і знайомих серед протестантів. Мені було завжди важко зрозуміти, чому люди з одного боку прагнуть Бога і бажають жити християнським життям, читають те саме Євангеліє, а з іншого – так негативно налаштовані одні до одних. Однак тепер дедалі більше переконуюся, що часто ми живемо своїми стереотипами та упередженнями. У певну мить свого життя я пережив велику радість, що належу до Української Греко-Католицької Церкви, яка є реальним знаком і символом єдності. Дивлячись на нас, греко-католиків, можемо побачити відкритість, стремління і спрагу за єдністю, яких немає ні в кого іншого. Однак думаю, що ми, як греко-католики, ще не вповні усвідомили цю свою специфічну місію, яку на нас поклав Господь, – свідчити про те, що Церква може і має бути єдиною.

Якою буде основна думка вашого першого звернення до людей?

Возлюбімо один одного!!!

Довідка

Ієромонах Венедикт (у світі Валерій Алексійчук) Студійського уставу, приналежний до Святоуспенської Унівської лаври, згідно з вибором Синоду Єпископів УГКЦ є призначений єпископом-помічником Львівської архиєпархії. Цей вибір потвердив Святіший Отець Бенедикт XVI, призначуючи новому Владиці титулярний престол Джерманічана.

Єпископська хіротонія ієромонаха Венедикта (Алексійчука) відбудеться 5 вересня 2010 року, об 11:00, в Архикатедральному Соборі Святого Юра (м. Львів, пл. св. Юра, 5).