В понеділок, 25 червня, в московському Культурному Центрі «Покровські ворота» відбулася презентація двох унікальних книжок. Їх написали католицькі священики, які у 1930-1940 роки служили в СРСР.
Спогади о.П’єтро Леоні «Шпигуни Ватикану» та о.Леопольда Брауна «В тіні Луб’янки» (М., Братонеж 2012) побачили світ завдяки Науково-дослідницькому і просвітницькому центру «Меморіал», у рамках програми «Репресії проти духовенства й мирян у період 1918-1953 рр.». В обидва видання входять не лише мемуари, а й ґрунтовний довідковий апарат, матеріали слідчих справ, свідчення сучасників та фотографії.
Отець П’єтро Леоні SJ (1909-1995) – випускник Папської колегії Руссікум (готує священиків візантійського обряду), капелан італійської армії. Прибув в СРСР 1943 року; 1945-го був засуджений з таким формулюванням: «За завданням Ватикану прибув на територію СРСР для провадження шпигунської діяльності, антирадянської агітації та поширення серед віруючих РПЦ впливу католицизму». Багато років відбув у ГУЛАГу, численних пересильних тюрмах і лагпунктах Воркути і Мордовії.
Отець Леопольд Браун (1903-1964), асумпціоніст (Згромадження Августинців Внебовзяття Пресвятої Богородиці), громадянин США. Прибув до Москви 1934 року як капелан американських католиків і помічник єпископа Пія-Ежена Неве. Від 1936 до 1945 року був єдиним католицьким священиком на свободі, на території в багато сот кілометрів довкола. Був змушений 1945 року повернутися на батьківщину. Лише 2006 року знайшли його рукопис «12 років у Росії, які слід пам’ятати» – безцінні спогади про життя сталінської Москви та перипетії міжнародної політики – від формування антигітлерівської коаліції до розслідування масового вбивства поляків у Катині.
«Коли ми сьогодні зустрічаємося з таким свідченням, постає питання: кому це потрібно? Зараз наявна тенденція забути, уникнути споминів про важкі моменти в житті та історії», – сказав на вечорі-презентації Апостольський нунцій у Росії архиєпископ Іван Юркович. Говорячи про авторів представлених книжок як про святих, нехай поки що й не визнаних офіційно, він підкреслив, що «святість у Церкві – це не просто список святих, це подія церковного життя».
«Ці священики, долаючи страшенно тяжкі випробування, показали, що перед лицем трагедії є можливість встояти», – сказав директор Італійського культурного центру в Москві Адріано Делль’Аста.
Керівник наукових програм «Меморіалу» Арсеній Рогінський відзначив, що ці книжки цінні ще й тим, що показують «погляд зовні» на події радянської історії: «те, що здавалося нормальним для радянських людей, а насправді, звісно, було протиприроднім». Наприклад, тотальне «добровільне» підписування державного займу докотилося навіть до концтаборів. Жодній радянській людині не спало б на думку з’ясовувати, на що саме підуть вилучені в населення кошти, й відмовлятися вносити свої скупі рублі на укріплення безбожної держави, – як це зробив о.П’єтро Леоні.
Про «загадку особистості» о.П’єтро говорила автор його біографії Марта Делль’Аста. Що допомогло тендітній, худій людині витримати спершу п’ять місяців допитів на Луб’янці, а потім – важку працю в таборах, де його раз по раз саджали в карцер (якось він там провів 100 днів підряд)? Пані Марта впевнена, що йдеться про особливе відчуття покликання: о.П’єтро ніколи не сумнівався, що Господь послав його служити стражденним. Потрапляючи у в’язничну лікарню, він радів, що міг втішати хворих, підтримувати помираючих. Навіть коли друг-священик, о.Жан Нікола, наговорив на нього слідчому, в спогадах о.П’єтро не згадує про зраду – він пише: «[о.Жан] забагато говорив, але ми встигли відпустити гріхи один одному».
«Отець П’єтро – людина абсолютно свята, він постійно говорить не про себе, а про людей, про страждання Христа», – відзначив науковий редактор книжки «В тіні Луб’янки» Євген Розенблюм. Він працював над виданням про о.Леопольда Брауна, якого сприймає схожим на славетного героя Г.К.Честертона. Спогади про переслідування й тиск – не збірник цікавих історій, але о.Леопольду не раз допомагало почуття гумору, щоби пережити страшні роки. «Так вийшло, – каже Є.Розенблюм, – що я став науковим редактором спогадів отця Брауна. Тож тепер можу сказати з усією відповідальністю: їх варто прочитати. Хоч би заради історії про те, як о.Брауна прийняли за іспанського комуніста. Або про те, як о.Браун голодного літа 1941 року роздобув овочі для себе та своїх стареньких парафіян. Або щоби дізнатися, як візитівка з адресою в Массачусетсі допомогла йому перейти через М’ясницьку вулицю. Або як, купаючись за містом, американський посол забув свого капелюха, і що з цього вийшло. Таких історій у книжці безліч, хоча серйозного в ній, звичайно, набагато більше. І останнє, що не можна не відзначити: в мемуарах і о.Леоні, й о.Брауна добре видно їхню любов до Росії та російських людей, серед яких вони прожили багато років». Про те, яким пастирем і духівником був о.Леопольд Браун, ще пам’ятають парафіянки похилого віку з храму св.Людовіка… Недарма архиєпископа Юрковича спитали на завершення вечора про можливість канонізації цих свідків віри.
Зі спогадів о.П’єтро Леоні. Розділ «На Українській землі»
«15 березня 1942 року мене покликали до тяжкохворого православного, перед смертю він хотів прийняти Святі Дари. Я попередив його, що я католицький священик, і пояснив, що не можу так просто виконати його бажання, не прояснивши ситуацію. «Так, – відповів він, – я знаю, що ви католицький священик, саме тому звертаюся до вас. Ви, я переконаний, висвячені згідно з правилами, а ці наші… ми не знаємо, хто їх поставив».
«Моя діяльність дратувала також і партизанів, які вже давали про себе знати. Одного разу мені переказали, що розкрито їхню змову, метою якої було, зокрема, підпалити нашу «церкву», тобто амбулаторію, де я збирав для богослужінь солдатів і народ».
«Мешканці постійно користувалися моїми послугами не тільки як перекладача, а й як посередника між ними та італійською, а іноді й німецькою воєнною владою. Чимало місцевих дівчат уникли відправки на роботу в Німеччину завдяки виданим мною довідкам: вони вважалися на службі в нашому госпіталі.»
«Католицький храм, про який мені говорили вірмени з Дніпропетровська, був присвячений св.Йосифу. Перетворений на бібліотеку, він залишався храмом тільки зовні, всередині ж не було ні вівтаря, ні святих образів, а тільки нагромадження шаф із книжками, газетами, журналами, і на стінах повсюди плакати й картини із зображеннями головних ідолів Совєтів. Однак за кілька місяців його вдалося відкрити (…) Щойно наші капелани стали проводити богослужіння, до храму разом із військовими стало приходити місцеве населення. У місті та околицях виявилося чимало католиків, переважно латинського обряду; богослужіння були для них зрозумілі, й вони брали в них участь із великим натхненням. Бракувало одного – спільної мови між віруючими й священнослужителями (…) мене перевели в резервний госпіталь №1 у Дніпроптровську. Отак я, залишаючись воєнним капеланом, став «настоятелем» парафії. (…) Більшість католиків Дніпропетровська дізнали великої втіхи та радості, коли в день урочистості Святого Духа, після проповіді, зверненої до італійських вояків, вони почули, як до них звернулися російською. Це викликало сльози й ридання у місцевого населення, стільки років приниженого й тепер немовби заново охрещеного. Це видовище стало навіть для наших офіцерів і солдатів добрим напучуванням; узагальнюючи, скажу, що на Східному фронті ми помітили сплеск віри у наших вояків (…) Ми бачили, як наші солдати роздавали медальйони та образки, як вони ставали хресними батьками…»
фінансово.
Щиро дякуємо!
