Я народилась у звичайній сім’ї, була охрещена і прийнята в лоно Католицької Церкви, з першого класу ходила на катехизи… ніби все, що потрібно для виховання справжньої християнки, було, але гріх чигає саме там, де ми й не очікуємо.
Все почалося, коли мені було майже 13 років. Мої батьки часто сварилися (тоді ми й гадки не мали, що наша сім’я одного разу розпадеться, все здавалося звичайними сімейними сварками), і про наше з сестрою виховання думали рідко – зазвичай лише змушували сумлінно вивчати шкільний матеріал.
Не дивно, що я потрапила в погану компанію. Всіх дітей такого віку починає шилом крутити питання про сексуальність – я не була винятком. Хлопчаки розшукували фото оголених дівчат або статевого акту, або ж відео такого змісту – і ми всі дружно переглядали «свіжу пресу». А також у нас були свого роду «погані ігри»: ми грали маніяка та жертву, і це здавалося таким нормальним, що навіть зараз мене лякає.
Історія мого гріха почалася того літа з незнання… та іграшки. А саме – з того, що я, випадково сівши на неї «інтимною частиною», відчула щось досі незнане, не скажу, що приємне, але цікаве та захопливе. Воно продовжувалося лише 1-2 секунди. Тієї миті я не знала, що грішу, не думала, що відчуття можуть мати непередбачувані наслідки. Так я впала в гріх онанізму. З жалем і каяттям повертаюся зараз до цих спогадів – маленька дівчинка, що рухається вперед-назад на іграшці…
Гріх так засмоктав мене, що я і незчулася, як він мене повністю полонив! Навіть на Службі в храмі я постійно думала про іграшки. Займаючись самонасолодою, інтуїтивно відчувала, що це неправильно, тож старалася не потрапити батькам на очі. А що це мені таки вдавалося, то зродилося таке собі відчуття безкарності. Цей жах продовжувався рік…
" Господь мене повністю визволив, Він вдихнув у мене нове життя, життя дитини Божої
Першим кроком до зміни мене був з’їзд РЧС 2007 року, на який я потрапила випадково. І саме там уперше почула, які бувають види гріха онанізму. Тоді я нарешті усвідомила, що мої дії неправильні. Рука немов сама потягнулася записатися до лав РЧСу. Відтоді я твердо вирішила не коїти цього знову. А коли знову впала в гріх, то каяття було невимовним – я впала навколішки на підлогу і плакала, просила Бога повернути мене до лав Його вірних дітей. Я всього двічі падала після відмови.
Та коли я відмовилася від онанізму, диявол знайшов інший шлях: еротичні сни, після яких відчуття приходили знову! Я намагалася позбутися їх, але не могла керувати ними – ними керував сатана. І тоді я просила Бога забрати це від мене, очистити мене, щоб я більше не падала навколішки перед сатаною, але перед єдиним Богом, моїм Батьком. Так тривало близько півтора року. Я не здавалася, бо відчувала, що з кожною молитвою наближаюся ближче до Бога, і Він допомагає в боротьбі. Саме так і сталося – Господь мене повністю визволив, Він вдихнув у мене нове життя, життя дитини Божої.
Сталося чудо: я одужала від інфекції гріха, скинула його пута. Нарешті я могла приходити до храму без відчуття провини, просто навідувати мого Отця у Його Домі!
Найбільшим випробуванням для мене стала сповідь. Спочатку я довго не могла розповісти священикові про свій гріх, а потім так викинула ті дні з пам’яті, що аж забувала про нього на сповіді. Але потім я все ж таки визнала свій гріх у сповідальниці – через кілька років після першого падіння. Знаю, що Господь простив мене ще до сповіді, коли я щиро покаялася.
А одного разу, коли я ще навчалася (була на першому курсі), мені дуже захотілося піти в храм і просто поговорити з Богом. Не знаю, чи це збіг обставин, чи це справді було задумано Богом, але храм був відчинений тієї пізньої пори. Біля вівтаря блякло світили лампадки. Хоча то був не мій рідний храм, але я враз відчула себе дуже легко, ніби вдома. А коли стала навколішки та зробила знак хреста, у моєму серці щось ніби стрепенулося, воно наповнилося таким теплом та радістю, і я почула тихі слова: «Я тебе люблю…» Ніби хтось говорив просто мені на вухо, хоч абсолютно нікого в храмі не було. Цієї миті я насправді відчула, що попри всі негаразди і падіння мій небесний Отець завжди мене провадитиме.
І навіть коли батьки стали жити окремо – я мала підтримку, бо повернулася до мого Батька. Він завжди підтримував мене. Він дав мені найкращих друзів, про яких я могла лише мріяти. Він сам став мені другом і Татусем, із яким я ділилася й ділюся всіма своїми турботами і радощами.
Іноді, думаючи про минуле, ловлю себе на думці, що найбільше звинувачую свою компанію – за порнографію, та батьків – за те, що нічого не пояснили й не показали прикладом власного життя. Але я також і вдячна їм – і компанії, і батькам – бо, скоріше за все, без цього гріха я б не навернулася. Певно, належала б до пасивних християн: «Маю Бога в серці, а заповіді мені ні до чого!» А, можливо, й навпаки – не чинила б того, що зробила… Шляхи Господні незвідані!
Пишу це свідчення, бо сподіваюся, що завдяки йому менше людей впаде в гріх, менше людей відійде від Бога. Щиро надіюся, що ніхто не впізнає в ньому себе – а якщо впізнає, то хай покається. І закликаю всіх не втрачати надії в наверненні: Господь завжди поруч!
Читачка
CREDO № 1 (125), 2012
фінансово.
Щиро дякуємо!
