Французький журналіст Анрі Фіске (Henri Fesquet) свого часу записав анекдоти з життя Йоана ХХІІІ і видав їх під назвою «Квіточки Доброго Пастиря Йоана», натякаючи на зв’язок з оповіданнями про св.Франциска. Про Йоана Павла ІІ також кружляло чимало текстів такого ґатунку. Вони поставали ще до його обрання на Папу. Без перебільшення можна сказати, що гумор Папи підкорив світ.
Моя кохана тьотя розповідала анекдот, почутий з амвону. Його автором є Папа Пій Х, який сьогодні – завдяки лефевристам – асоціюється зі страхом перед світом, сильними засудженнями і взагалі ну смертельною серйозністю. А то ж був Папа, який, наприклад, допустив дітей до Причастя.
Отож, казав проповідник, прибув до нього страшенно засоромлений настоятель кармелітів. Упав навколішки і плаче. – Сину, що сталося, кажи сміливо!? – Одна з сестер-кармеліток завагітніла. – Кармелітка? А що тут дивного. Ото якби кармеліт, то так…
Екуменічний чих
Знаною є веселість Папи Йоана ХХІІІ, а гумор польського Папи підкорив світ. Один із прикладів – чихання у вроцлавському Національному Залі під час паломництва до Польщі 1997 року і самокоментування, що навіть щось таке може служити екуменізмові. Люди з-поза Церкви були зачаровані. І не тому, що вважали цей коментар вершиною гумору. Важливим було інше: ці слова вимовлено з вершини, з висоти уряду, який і сам себе вважає найвищим на землі.
Церковна ієрархія, римо-католицька зокрема, асоціюється з побожною піднесеністю, урочистістю. А тут – щось таке тривіально людське, як «апчхи!» Ватиканська дипломатія, як висококласна, може, веліла би змовчати, аби «відлучені брати» не подумали, що Папа чихає на екуменізм…
Кому продати паланкін?
Почуття гумору, природність,звичайність і скромність, смирення. А інколи – обґрунтована ущипливість. Наприклад, отаке роздумування вголос при співпрацівниках:
– Що я зроблю з тими sedia gestatoria? (Паланкін, використовуваний ще за Йоана ХХІІІ.) Припадають пилюкою, займають місце. Павло VI продав тіару і гроші роздав бідним, але кому я оце продам? Знаю… – і тут падає прізвище одного з єпископів.
Справжній жарт чи апокриф? Італійці кажуть: якщо це не правда, то принаймні добре вигадано. А точно невигаданою є отака історія. Кардинал Войтила відвідує одну з дієцезій, іде коридором семінарії, приймає належні вітання, і певної миті каже до священика, який іде поруч: «О, мої акції йдуть угору, бо отець Х. мені вклонився…»
“ Йоан Павло ІІ до польського священика, який його відвідував: «Почекай тут на мене, мушу трохи попапствувати».
Навколішках
У церковних середовищах панують свої звичаї. Деякі вельми давні, походять ще з тих часів, коли розрізнення у суспільній ієрархії зазначувано фізичними поставами. Розповів мені історію учень і духовний син отця-професора Войтили, який сам став викладачем етики в Люблінському католицькому університеті. Отець Войтила став Краківським єпископом, не мав забагато часу їздити до Любліна, тож його учні приїздили до Кракова. І ото раз триває студентська дискусія, де всі рівні перед лицем науки, а тут заходить куріальний священик по якийсь підпис єпископа – і клякає. Єпископ почервонів, але якось стерпів. Витримав ще другий і третій візит (навчання навчанням, але керівництво треба здійснювати). За четвертим разом відповів співпрацівникові таким само вкляканням. За п’ятим разом куріальний працівник уже обійшовся без ставання навколішки…
Іншу квіточку стосовно вклякань описав о.Леон Кнабіт у «Зустрічах із вуйком Каролем» (Краків 1999). Прийшов він до митрополита, аби привітати його з кардинальською номінацією, опустився на одне коліно і поцілував йому руку – а кардинал зробив так само… На протест засоромленого о.Кнабіта кардинал Войтила відповів з усмішкою: а що, мені не можна?
Третя квіточка – вже папська. Кардинал Войтила став Йоаном Павлом ІІ. Поки ще була метушня і «безвладдя», одразу після інтронізації група приятелів із Кракова проникла в папські покої. Ну і дружба дружбою, але Папа – це Папа, тож вони стали навколішки.
– Не робіть яселок! – сказав їм господар покоїв.
О всі духи!
З «Великої книги анекдотів» (Бєльсько-Бяла 1998): «Єпископ Войтила під час своїх мандрівок Підгалям часто відвідував малі парафії інкогніто, в одязі туриста. Зазвичай слухав проповіді місцевого настоятеля, потім ішов на плебанію і ділився спостереженнями. Під час однієї з таких Мес витягнув блокнотик і став щось записувати. Вірні – гуралі – це одразу ж побачили. Одні швидко повідомили настоятеля, що якийсь «із держбезпеки» записував проповідь, а інші вирішили, що «тра його припечатати, шоби не підглєдав у костьолах!» І як чужинець вийшов із храму – схопили його за руки й затягли у найближчі кущі, вимагаючи «доносника» із записаною проповіддю. І таки «припечатали» би, якби не настоятель, який несподівано з’явився і, вражений, закричав: «О всі духи, то ж Його Високопреосвященство!»
“ «Туховський з’їзд»: кардинал Войтила приїхав читати лекцію в духовну семінарію редемптористів у Тухові. Студенти не зрозуміли лекції, але були зачаровані тим, як Папа спустився на кілька поверхів від зали до їдальні: просто в кардинальській пелерині сів на поручні і з’їхав донизу.
Мій дядько з Кракова розповідав місцеву байку. Кардинала Войтилу під час одного з походів у гори затримали прикордонники. Перевірка документів, командир взводу перевіряє паспорт і допитується: «Ну і в кого, братчику, ти спер цей документик?» На що правопорушник: «Придивіться до мене краще». Сержант придивився… і впав навколішки, разом з усім загоном.
Року Господнього 1980 вибрався я на Собор Молодих до Рима. Вочевидь ми пхалися на аудієнцію. Папа не почувався добре, але – бо ж то він – погодився. У Клементинській залі не було мікрофону, й ті, хто сидів далі, майже нічого не чули. Поки колеги представляли Папі різдвяну виставу, яселка, ми не протестували. Але як він почав говорити, то ми не витримали. Говорив як справжній актор, голосно й виразно, але не в наш бік, а до учасників яселок. Двоє дівчат обік мене крикнули: Святіший Отче, обернися до нас! – він недочув. Тоді я буркнув: «Кру-гом!» А ті дівчата взяли й повторили вголос. Усі збентежилися, Папа обернувся і став пояснювати, що сидів так, бо дивився на яселка, а тепер… – і обслуга переставила його крісло.
Але коли треба – Папа картає. Також просто й по-людськи. Брат мені розповідав, що під час генеральної аудієнції якісь японки не могли дочекатися, коли Папа підійде до них, і кричали як ненормальні: «Ходи до нас!» Йоан Павло ІІ поглянув на них – і постукав собі пальцем по лобі. Втихомирилися.
Єпископ Кароль Войтила з візитом у сестер-серцянок, 1964р. Архів Митрополичої курії в Кракові.
Найбільше досягнення понтифікату
Напередодні 20-річчя понтифікату “Viva!” видала «папське» число. Є там, поміж іншого, така кухонна чутка з Ватикану. Якось одній сестрі (куховарці) вийшло зітхнути під час вечері: «Скільки ж то я маю клопотів із Вашою Святістю…» На що Папа: «Сестро, але скільки я маю клопотів зі своєю святістю!»
Перше паломництво до Польщі, 1979 рік. Аудієнція для “Tygodnika Powszechnego”, “Znaku” i “Więzi”. Папа якийсь час роздивляється давно не бачені обличчя, зауважує прямо-таки сарматські зарості під носом Тадеуша Жихевича і коментує: «Вуса пана Жихевича – то найбільше досягнення мого понтифікату!»
…Як каже Євангеліє, хто себе принизить, той буде вивищений (Мт 23,12).
Ян Турнау, wyborcza.pl
фінансово.
Щиро дякуємо!
