Документи

Енцикліка Папи Франциска СВІТЛО ВІРИ (LUMEN FIDEI)

20 Липня 2013, 01:01 11123
LUMEN FIDEI

Представляємо текст неофіційного перекладу Першої Енцикліки Папи Франциска LUMEN FIDEI  – плід спільної праці читачів та команди сайту Католицький Оглядач.

Над перекладом працювали: Христина Букіна, Христина Бута, Іван Гадьо, Орест Друль, Леся Левкович, Оля Левчук, Петро Навроцький, Олеся Сербан, Богдан Павликевич, Ірина Угриняк, Орися Уська, Марія Хорунжа, Юліан Чубатий, Марʼяна Шан. 


Висловлюємо щиру подяку усім, хто долучився до нашої спільної праці,  жервуючи свій час та зусилля, а також і тим , хто підтримував нас у нашій праці молитвою.

ЕНЦИКЛІКА
LUMEN FIDEI – СВІТЛО ВІРИ
СВЯТІШОГО ОТЦЯ
ФРАНЦИСКА
ЄПИСКОПАМ, СВЯЩЕНИКАМ, ДИЯКОНАМ,
БОГОПОСВЯЧЕНИМ ОСОБАМ І ВСІМ ВІРНИМ МИРЯНАМ ПРО ВІРУ

(неофіційний переклад Католицького оглядача)

1. Світло віри: саме так Традиція Церкви назвала великий дар, принесений Ісусом Христом, котрий в Євангелії від Івана говорить про себе: “Я – світло, на світ прийшов, щоб кожен, хто в мене вірує, не перебував у темряві. ” (Ів.12,46). Також і Св.Павло висловлюється такими словами: “Бо Бог… освітлив серця наші, щоб у них сяяло знання Божої слави, що на обличчі Ісуса Христа.” (ІІ Кор. 4,6) В поганському, спраглому світла, світі розвинувся культ Сонця, Sol invictus, до якого взивали на світанку. І хоча щодня вставало сонце, відомо було, що його світлом не вдасться огорнути цілої екзистенції людини. Сонце не освітлює всієї реальності; його проміння не проникає в темряву смерті, де око людини закривається на його світло. “Не знайдемо ніколи нікого – говорить св.Юстин Мученик – готового померти за свою віру в сонце. [1] Християни, які свідомі наскільки широкі горизонти відкриває перед ними віра, називали Христа правдивим сонцем, “проміння якого дає життя”[2]. До Марти, котра оплакувала смерть свого брата Лазаря, Ісуc говорить: “хіба я тобі не казав, що коли віруєш, то побачиш славу Божу? ” (Ів.11,40) Хто вірує – бачить; бачить завдяки світлу, що освітлює увесь шлях подорожі, оскільки походить від Воскреслого Христа, ранішньої зорі, що ніколи не зайде.

 
Примарне світло?

2. Однак коли говоримо про світло віри, то можемо чути заперечення з боку багатьох наших сучасників. В сучасну епоху це світло вважається таким, якого було достатньо в стародавньому суспільстві, але в новітні часи воно є непотрібним, оскільки людина стала зрілою, пишається своїм розумом і прагне в новий спосіб досліджувати майбутнє. У цьому значенні віра стала певним примарним світлом, яке перешкоджає людству відважно здобувати знання. Молодий Ніцше заохочував свою сестру Єлизавету ризикувати, ступати на «нові шляхи… з усією непевністю того, хто повинен знайти свій власний шлях», додаючи: «Ось тут розходяться шляхи людства: якщо хочеш миру для душі і щастя, тоді вір, але якщо хочеш бути послідовником істини, тоді шукай» [3]. Віра, з цієї точки зору, ніби несумісна із пошуками. Із цієї вихідної точки Ніцше розвинув свою критику християнства в тому, що воно ніби применшує повне значення людського існування і позбавляє життя новизни та пригод. Так, ніби віра є лише ілюзією світла, ілюзією, яка блокує шлях вільного людства до його майбутнього.

3. У цьому процесі віру почали асоціювати з темнотою. Були ті, хто намагався врятувати віру, надаючи їй місце поруч із світлом розуму. Простір для віри відкривався там, де світло розуму вже не могло проникати, де впевненість людини зникала. Тому віру почали розуміти як стрибок в темряву, який здійснюється за відсутності світла і керується сліпими емоціями, або як суб’єктивне світло, яке, можливо, здатне зігріти серце і принести особисту втіху, але не є чимось таким, що можна було б запропонувати іншим, як об’єктивне і спільне світло, що вказує шлях. Поступово, однак, стало очевидним, що світла автономного розуму недостатньо для того, щоб освітити майбутнє; зрештою майбутнє залишається затіненим і залишає людину в страсі перед невідомим. В результаті, людство відмовилося від пошуку великого світла, самої Істини, для того, щоб задовольнятися меншими світлами, які можуть освітити коротку мить, однак неспроможні вказати шлях. За відсутності світла усе стає незрозумілим; неможливо відрізнити добро від зла, чи шлях до нашого пункту призначення від інших шляхів, які ведуть нас у нескінченні кола, що нікуди не приводять.

 
Світло, яке слід відкрити заново

4. Тому існує нагальна потреба знову побачити, що віра є світлом, бо коли гасне полум’я віри, усі інші світла починають тьмяніти. Світло віри є унікальним, оскільки може просвітити кожен аспект людського існування. Настільки потужне світло не може виходити із нас самих, але лише з одвічного джерела: іншими словами, воно має походити від Бога. Віра народжується від зустрічі з живим Богом, Котрий кличе нас і об’являє свою любов, любов, яка перевершує нас, і на яку ми можемо опертись, щоб незломно витривати і будувати своє життя. Перемінені цією любов’ю, ми отримуємо свіже бачення і нові очі; ми усвідомлюємо, що вона містить велику обітницю сповнення і перед нами відкривається бачення майбутнього. Віра, яку отримуємо від Бога як надприродний дар, стає світлом на нашому шляху і провадить нашу подорож в часі. З одного боку, це світло походить з минулого, воно є світлом основоположної події минулого – життя Ісуса, в якому об’явилася його досконала, гідна довіри любов, любов, яка спроможна подолати смерть. Водночас, оскільки Христос воскрес і провадить нас поза рамки смерті, віра також є світлом, що йде з майбутнього і відкриває перед нами широкі горизонти, що ведуть нас поза рамки закритості у собі до широкої спільності. Тому ми розуміємо, що віра не перебуває у тіні і мороці; вона є світлом для нашої темноти. Данте у «Божественній комедії» після того, як склав визнання своєї віри Святому Петру, описує це світло як «іскру, яка згодом стає палаючим вогнем і миготить в мені наче небесна зірка».[4] Власне про це світло віри я б хотів говорити, щоб воно могло зростати і просвітлювати теперішнє, щоб стало зіркою, яка освітлюватиме горизонти нашої подорожі, сьогодні, коли людство особливо потребує світла.

5. Перед своїми Страстями Господь Ісус запевнив Петра: «Я молився за тебе, щоб віра твоя не послабла» (Лк.22,32). А потім довірив йому «утверджувати братів» власне в цій вірі. Свідомий завдання, довіреного Петрові, Бенедикт XVI вирішив оголосити Рік Віри, час ласки, який покликаний допомогти нам досвідчити велику радість, яку дає віра, оживити пізнання широких горизонтів, які відкриває віра, щоб її сповідувати в її єдиності і повноті, будучи вірними пам’яті Господа, зміцнені Його присутністю і діянням Святого Духа. Досвід віри, яка робить життя великим і повним, сконцентрований на Христі і силі Його ласки, оживляв посланництво перших християн. У Актах Мучеників читаємо такий діалог римського префекта Рустікуса з християнином Гієраксом: «Де твої батьки?» – спитав суддя мученика, а той сказав: «Нашим правдивим отцем є Христос, а нашою матір’ю є віра в Нього»[5]. Для тих християн віра як зустріч з живим Богом, об’явленим в Ісусі Христі, була «матір’ю», бо приводила їх на денне світло, зроджувала в них Боже життя, нове досвідчення, повну блиску візію життя, тому вони були готові скласти публічне свідчення до кінця.

6. Рік Віри розпочався у 50-ту річницю відкриття ІІ Ватиканського Собору. Цей збіг дозволяє нам спостерегти, що Vaticanum II був Собором про віру[6], оскільки закликав нас, щоб ми в центр нашого церковного і особистого життя поставили примат Бога в Христі. Церква ж ніколи не говорить про віру як належний факт, але свідома, що цей Божий дар треба живити і зміцнювати, щоб він і надалі вказував нам шлях. ІІ Ватиканський Собор дозволив світлу віри освітити наш людський досвід з середини, супроводжуючи сучасну людину на її шляхах. Таким чином, стало зрозумілим, наскільки віра збагачує людське існування у всіх його вимірах.

7. Ці роздуми на тему віри – згідно з тим всім, що Вчительський Уряд Церкви сказав про цю теологічну чесноту[7] – прагну долучити до того, що Бенедикт XVI написав в енцикліках про любов і надію. Він вже закінчив працю над першим варіантом енцикліки про віру. За це я йому глибоко вдячний і в дусі Христового братерства переймаю його цінну працю, додаючи до тексту кілька думок. Наступник Петра ж вчора, сьогодні і завтра є завжди покликаний до утвердження братів в тому невимірному скарбі, яким є віра, яку Бог дає як світло на шляху кожної людини.
У вірі, яка є Божим даром, надприродною чеснотою, зісланою Ним, визнаємо, що нам була дана велика Любов, що до нас було звернене добре Слово і що коли приймаємо це Слово, яким є Ісус Христос, втілене Слово, Святий Дух перемінює нас, освітлює дорогу майбутньому і чинить так, що у нас виростають крила надії, щоб ми долали цей шлях з радістю. Віра, надія і любов у гідному подиву поєднанні скеровують християнське життя до повної єдності з Богом. Яку дорогу відкриває перед нами віра? Звідки походить її потужне світло, яке дозволяє освітити шлях успішного і багатого на плоди життя?

 

ЧАСТИНА ПЕРША

Ми увірували в любов (1Ів. 4,16)


Авраам – наш батько у вірі

8. Віра відкриває перед нами шлях і супроводжує наші кроки в історії. Тому для того, щоб зрозуміти, що таке віра, нам потрібно пройти шляхом, яким вона йшла, стежкою, яку проклали віруючі, про що засвідчено на початку Старого Завіту. Надзвичайне місце належить Аврааму, нашому батькові у вірі. У його житті стається дещо збентежуюче: Бог говорить до нього, показує Себе Богом, який промовляє і кличе його по імені. Віра пов’язана зі слуханням. Авраам не бачить Бога, але чує Його голос. Так віра набуває персонального характеру. Бог не є богом якогось певного місця чи особливого святого часу, він є Богом особи, Богом Авраама, Ісаака та Якова, Богом, який може спілкуватись з людиною і встановлювати з нею союз. Віра є відповіддю на Слово, скероване до особи, відповідь “Тому”, хто нас кличе по імені.

9.Слово, сказане до Авраама, містить покликання і обітницю. Перш за все, воно є закликом вийти з власної землі, запрошенням відкритись на нове життя, початком виходу, що відкриває шлях до неочікуваного майбутнього. Візія, яку віра дасть Авраамові, буде завжди пов’язана з кроком вперед, який треба зробити: віра «бачить» настільки, наскільки просувається, наскільки входить в простір, відкритий Божим Словом. Крім цього, це Слово містить обітницю: твоє потомство буде чисельне, будеш отцем великого народу (пор. Бут.13,16; 15,5; 22,17). Це правда, що як відповідь на Слово, яке її випереджає, віра Авраама завжди буде актом пам’яті. Однак ця пам’ять, яка є пам’яттю про обітницю, не фіксується на подіях минулого, але стає здатною відкритись на майбутнє, освітити намічений шлях. Отже, бачимо, що віра, як пам’ять про майбутнє, memoria futuri, тісно пов’язана з надією.

10. Те, що має зробити Авраам – це довіритись Слову. Віра розуміє, що слово, на перший погляд короткотривала і мимолітна річ, якщо сказане Богом, стає річчю найбільш певною і непорушною зі всіх, бо уможливлює нашу подальшу мандрівку в часі. Віра приймає це Слово як міцну скелю, на якій можна будувати, як на солідному фундаменті. Тому в Біблії віра окреслюється словом ‘emûnah, яке походить від дієслова ‘amàn, корінь якого означає «підтримати». Поняття ‘emûnah може означати як вірність Бога, так і віру людини. Вірна людина отримує силу, повіряючи себе в руки вірного Бога. Посилаючись на обидва значення цього слова – присутніх також у виразах, що їм відповідають: грецькому (pistòs) та латинському (fidelis) – св. Кирило Єрусалимський підкреслює гідність християнина, який отримує те саме ім’я, що Бог: один і другий називаються «вірними» [8]. Святий Августин це пояснює так: «Людина вірить обітницям Бога. Вірний Бог виконує те, що пообіцяв людині»[9] .

11. Для розуміння віри Авраама важливий ще один аспект його історії. Боже Слово, навіть якщо несе із собою новизну і несподіванку, не є чимось віддаленим від досвіду Патріарха. У голосі, який звертається до нього, Авраам розпізнає глибоке покликання, завжди присутнє у серці його єства. Бог пов’язує свою обітницю з тим аспектом людського життя, який завжди виглядав найбільш «сповнений обітниці», а саме – з батьківством, народженням нового життя: «Сара, твоя жінка, вродить тобі сина, й ти назовеш його ім’ям Ісаак» (Бт.17,19). Бог, який просить Авраама, щоб той цілковито Йому довірився, об’являє себе як джерело, від якого походить усяке життя. Таким чином віра Авраама пов’язується з Божим батьківством, з якого виникає створіння: Бог, який кличе Авраама, є Богом Творцем, Тим, хто «кличе те, чого немає, наче б воно існувало» (Рим.4,17), Тим, хто «вибрав перед заснуванням світу[…], призначив нас наперед для себе на те, щоб ми стали його синами» (Еф.1,4-5). Віра в Бога освітлює глибини єства Авраама, дозволяє йому розпізнати джерело доброти, яка є початком всього, а також ствердити, що його життя не походить з нічого чи з випадковості, але з покликання і любові до особи. Таємничий Бог, який покликав його, не є чужим Богом, але Тим, який є початком всього і все підтримує. Велике випробування віри Авраама, принесення в жертву сина Ісаака, показує, до якої міри ця одвічна любов здатна гарантувати життя також і після смерті. Слово, яке було здатне покликати до життя сина з його «примерлого» тіла і в «завмерлому лоні» безплідної Сари (пор. Рим.4,19), зможе також бути гарантією майбутньої обітниці, незважаючи на усі загрози чи небезпеки (пор. Євр.11,19; Рим.4,21).

 
Віра Ізраїля

12. Історія Ізраїльського народу в книзі Виходу йде слідами віри Авраама. Віра знову народжується із одвічного дару: Ізраїль відкривається на діяння Бога, який хоче визволити його від страждання. Віра стає довгим шляхом, який потрібно пройти, щоб могти поклонитись Господу на горі Синай і успадкувати обіцяну землю. Любов Бога уподібнюється до чоловіка, який несе свого сина на всьому шляху (Вт. 1,31). Визнання віри Ізраїля виражається у розповідях про Божі благодійства, про Його діяння, про те, як він визволив і провадив свій народ (Вт. 26,5-11), і цю розповідь народ переповідає із покоління у покоління. Боже світло світить Ізраїлю через пам’ять про Божі діяння, які згадуються і сповідуються у вершенні культу, і про які батьки переповідають дітям. Можемо бачити, що світло, яке несе віра, повʼязане з конкретною історією життя, із вдячним спогадом про Божі діяння та поступовим виконанням Його обітниць. Це дуже добре виражено у готичній архітектурі: у великих соборах світло сходить з неба через вітражі, на яких зображена історія спасіння. Боже світло досягає нас через розповідь про Обʼявлення Бога людям і тому здатне освітити наш шлях, нагадуючи нам Божі благодійства і показуючи як сповнюються його обітниці.

13. Історія Ізраїля нам також показує спокуси невіри, яким часто піддавався народ. Протилежністю до віри тут постає ідолопоклонство. В часі розмови Мойсея з Богом на горі Синай, народ не витримує таємниці прихованого Лиця Божого, не витримує часу очікування. За своєю природою, віра вимагає відректись від негайного володіння тим, що могло б запропонувати бачення; віра – це запрошення повернутися до джерела світла, поважаючи таємницю Лиця, яке має намір відкритися кожному персонально і у свій час. Мартін Бубер так цитував визначення слова «ідолопоклонство», запропоноване рабином з Коцьку: ідолопоклонство – це «шанобливе звертання лицем до лиця, яке не є лицем».[10] Замість того, щоб вірити в Бога, людина надає перевагу ідолу, в чиє лице може подивитись і чиє походження їй відоме, тому що саме вона його і зробила. Перед ідолом немає ризику бути покликаним до відречення від власного почуття безпеки, оскільки ідоли «мають уста, і не говорять» (Пс. 115,5). Тож можна зрозуміти, що ідол – це привід поставити себе в центр реальності і поклонятися творінню власних рук. Людина, котра губить фундаментальне скерування, що єднає її існування, розчиняється у великій кількості своїх бажань; відмовляючись очікувати на час обітниці, вона розпорошується на тисячі моментів своєї історії. Тому ідолопоклонство – це завжди багатобожжя, безцільне блукання від одного господаря до іншого. Ідолопоклонство не пропонує нам якоїсь однієї дороги, а дає нам безліч стежок, які не ведуть до певної мети і схожі швидше на лабіринт. Той, хто не хоче довіритись Богу, мусить слухати голоси багатьох ідолів, які йому кричать: «Довірся мені!». Віра, оскільки вона пов’язана з наверненням, є протилежністю ідолопоклонству; вона полишає ідолів для того, щоб особисто зустрітись із живим Богом. Вірити означає довіритись милосердній любові, яка завжди приймає та прощає, яка підтримує та скеровує наше життя, яка показує, що спроможна вирівняти криві лінії нашої історії. Віра полягає в готовності відкритись на нову переміну, яку виконує Божий поклик. Тут виникає парадокс: звертаючись до Господа, людина знаходить надійну дорогу, яка звільняє її від непевних стежок, на які її втягують ідоли.

14. У вірі Ізраїля зʼявляється фігура Мойсея, посередника. Народ не може бачити лиця Бога; тому саме Мойсей говорить на вершині гори з Ягве і переказує волю Господа іншим. Завдячуючи присутності посередника, Ізраїль навчився подорожувати в єдності. Акт віри однієї людини стає частиною спільноти, частиною спільного «ми» народу, який у вірі стає ніби однією людиною, «мій син, мій первенець» – так Бог називає цілий народ Ізраїля (Вих. 4,22). Посередництво не є перешкодою, а відкриттям: в зустрічі з іншими нашому погляду відкривається істина більша, ніж ми самі. Ж. Ж. Руссо скаржився, що не міг особисто бачити Бога: «Стільки людей стоять між мною та Богом!»; [11] «Чи це так просто і природньо, щоб Бог звернувся до Мойсея для того, щоб поговорити з Жан-Жаком Руссо?». [12] Беручи за основу індивідуалістичну та обмежену концепцію пізнання, неможливо зрозуміти значення посередництва, цієї можливості брати участь у світорозумінні іншого, цього ділення пізнанням, яке властиве любові. Віра є безкорисливим даром Божим, який вимагає покори та сміливості, щоб довіряти та довіритись, і в такий спосіб побачити світлий шлях зустрічі Бога з людьми – історію спасіння.

 

Повнота християнської віри

15. “Авраам, ваш батько, сповнений був радощів звидіти день мій – і звидів, і втішився.» (Ів. 8,56). Відповідно до цих слів Ісуса, віра Авраама скеровувалась до Нього, була, в певному значенні, передбаченням Його таємниці. Так це розуміє Святий Августин, коли говорить, що Патріархи були спасенні по вірі, але не вірі в Христа, який прийшов, але в Христа, який ще мав прийти, вірі, що опиралась на майбутній прихід Ісуса. [13] Християнська віра зосереджена на Христі, вона є визнанням того, що Ісус є Господом, і що Бог воскресив Його з мертвих (див. Рим. 10,09). Всі лінії Старого Завіту сходяться на Христі, він стає остаточним “Так” на всі обітниці, основою нашого остаточного “Амінь” Богові (див. 2 Кор. 1,20). Історія Ісуса є повним проявом надійності Бога. Якщо Ізраїль згадував великі прояви любові Бога, які становили основу його віросповідання і відкрили йому очі віри, то життя Ісуса постає як місце остаточного втручання Бога, як найвищий прояв Його любові до нас. Слово, яке Бог промовляє до нас через Христа не є просто одним з багатьох слів, але його одвічним Словом (див. Євр 1,1-2). Неможлива жодна більша гарантія від тої, яку дав нам Бог, щоб запевнити нас в Своїй любові, як нагадує нам святий Павло (див. Рим. 8,31-39). Християнська віра, таким чином, є вірою в досконалу Любов, у її вирішальну силу, здатність змінити світ і пояснити його історію: «Ми пізнали й увірували в ту любов, яку Бог до нас має» (1 Ів. 4,16). В Любові Божій, обʼявленій в Ісусі, віра вбачає той фундамент, на якому опирається реальність та її кінцева доля.

16. Найвищим доказом надійності Христової любові є Його смерть заради нас. Якщо найбільшим доказом любові є віддати свою душу за друзів (див. Ів. 15,13), то Ісус запропонував своє власне життя за всіх, навіть за своїх ворогів, щоб змінити їхні серця. Саме тому євангелисти розглядали час розп’яття Христа як кульмінацію споглядання віри; в той час засяяла глибина і величина любові Бога. Саме тут святий Іван, дивлячись разом з Матір’ю Ісуса на проколене тіло (див. Ів. 19,37), склав своє урочисте свідчення: «І той, який бачив, свідчить те, і правдиве свідчення його; і він знає, що говорить правду – щоб ви теж увірували» (Ів. 19,35). У романі «Ідіот» Достоєвський вкладає в уста князя Мишкіна, котрий бачить картину Ганса Гольбейна молодшого із зображенням мертвого Христа у гробі, такі слова: «Дивлячись на цю картину, дехто може втратити свою віру». [14] Картина є жахливим зображенням нищівних наслідків смерті на тілі Ісуса. Однак, саме в спогляданні Його смерті, віра стає сильнішою, отримуючи яскраве світло, коли проявляється, як віра в непохитну любов Христа до нас, в любов, здатну піти на смерть, щоб принести нам спасіння. Ця любов, яка, щоб показати усю свою глибину, не відвернулась перед смертю, є тим, у що ми віримо; її неосяжність долає усі сумніви і дає нам можливість повністю довіритись Христу.

17. Смерть Христа розкриває повну надійність Божої любові, насамперед у світлі Його воскресіння. Як Той, Хто Воскрес, Христос є надійним свідком, що заслуговує довіри (див. Одкр.1,5; Євр.2,17), і міцною опорою для нашої віри. «А якщо Христос не воскрес, то марна віра ваша»,- говорить святий Павло (1 Кор. 15,17). Якби любов Отця не воскресила Ісуса з мертвих, якби вона не була здатною відновити його тіло до життя, не була би любовʼю цілковито надійною, здатною освітити навіть темряву смерті. Коли святий Павло описує своє нове життя у Христі, він говорить про «віру в Сина Божого, який полюбив мене і видав себе за мене» (Гал. 2,20). Очевидно, що ця «віра в Сина Божого» є вірою Павла в Ісуса, але вона також передбачає, що сам Ісус гідний віри, в основі якої лежить Його любов до нас до самої смерті і саме Його буття сином Божим. Саме тому, що Ісус є Сином, тому що він абсолютно закорінений в Отці, Він зумів подолати смерть і дозволити засяяти повноті життя. Наша культура втратила здатність досвідчувати конкретну Божу присутність і діяльність в світі. Ми вважаємо, що Бог знаходиться поза межами, на іншому рівні реальності, далекий від наших повсякденних справ. Але якби це було так, якби Бог не міг діяти в світі, Його любов не була б по-справжньому сильною, по-справжньому реальною, і взагалі була б неправдивою, це не була б любов, здатна нести те щастя, яке обіцяє. І взагалі, у такому випадку, Йому було б абсолютно байдуже, чи віримо ми в Нього чи ні. Християни, натомість, сповідують віру в реальну і сильну Божу любов, яка насправді діє в історії і визначає її остаточну долю. Цю любов можна зустріти, вона вповноті обʼявилася в страстях, смерті і воскресінні Христа.

18. Повнота, до якої Ісус підносить віру, має ще один вирішальний аспект. У вірі, Христос є не просто Тим, в кого ми віруємо, найвищим проявом Божої любові, але також і Тим, з ким ми об’єднуємося саме задля того, щоб вірити. Віра не просто дивиться на Ісуса, але дивиться з точки зору Ісуса, Його власними очима: вона є співучастю у його способі бачення. У багатьох сферах нашого життя ми довіряємо іншим людям , які мають більше знань, ніж ми. Ми довіряємо архітектору, який будує нашу оселю, фармацевту, який дає нам ліки, адвокату, який захищає нас в суді. Коли йдеться про Бога, нам також потрібен хтось надійний і обізнаний. Ісус, Син Божий, є Тим, Хто знайомить нас з Богом (див. Ів. 1,18). Життя Христа, його спосіб пізнання Отця й існування в повному і постійному зв’язку з Ним, відкриває перед людським життям нові простори і допомагає на них ступити. Святий Іван висвітлює важливість особистих стосунків з Ісусом для нашої віри, використовуючи різні форми дієслова «вірити». Окрім «вірити, що» правдою є те, що Ісус нам говорить (пор. Ів.14, 10; 20, 31), Іван також каже «вірити» Ісусу і «вірити в» Ісуса. «Віримо» Ісусу, коли приймаємо Його слова та Його свідчення, бо він є правдомовець. «Віримо в» Ісуса, коли особисто приймаємо Його в нашому житті, долучаючись до Нього в любові і слідуючи за Ним на нашому шляху.
Щоб дозволити нам пізнавати Його, приймати і наслідувати, Син Божий прийняв наше тіло, завдяки чому міг бачити Отця з точки зору людини, перебуваючи в подорожі, що розгорталась в часі. Християнська віра – це віра у втілення Слова і Його Воскресіння в тілі, це віра в Бога, який настільки приблизився до нас, що увійшов у нашу людську історію. Віра в Сина Божого, який став людиною в образі Ісуса з Назарету, не віддаляє нас від реальності, але дозволяє нам зрозуміти її глибинний сенс, відкрити, наскільки Бог любить цей світ і постійно скеровує його до себе; це спричиняє до того, що християнин все більше ангажується і глибше переживає свою подорож на землі.

 

Спасіння вірою

19. Виходячи з цієї участі у способі бачення Ісуса, апостол Павло у своїх посланнях залишає нам опис життя у вірі. Приймаючи дар віри, віруючі стають новим творінням, отримують нове єство, єство синівське, стають «синами в Сині». «Авва – Отче!» є найбільш характерним словом досвіду Ісуса, яке стає осердям християнського досвіду (пор. Рим. 8,15). Життя у вірі, як життя синівське, є визнанням одвічного і абсолютного дару, що лежить в основі екзистенції людини і може бути виражене сентенцією святого Павла до коринтян: «Що маєш, чого б ти не одержав?» (1 Кор. 4,7). В цьому полягає суть полеміки святого Павла з фарисеями: дискусія на тему спасіння вірою чи дотриманням закону. Святий Павло відкидає погляди, за якими оправдання людини перед Богом досягається власними вчинками. За такої постави людина, навіть якщо дотримується заповідей і навіть якщо робить добрі вчинки, ставить в центр себе і не визнає, що добро походить від Бога. Хто так чинить, хто хоче бути джерелом власного оправдання, бачить, як швидко воно вичерпується, і виявляє, що не може вже навіть дотримуватися закону. Людина замикається в собі, ізолюючи себе від Господа і від інших; внаслідок чого її життя стає марним, а справи – безплідними як дерево у посуху. Святий Августин в притаманній йому стислій і яскравій манері каже: «Ab eo qui fecit te, noli deficere nec ad te», «Навіть переймаючись собою, від того, хто створив тебе, не відвертайся».[15] Щойно людина подумає, що знайде себе, відвернувшись від Бога, її життя починає руйнуватися (пор. Лк. 15,11-24). Початком спасіння є відкритість на щось, що передує, на одвічний дар, що утверджує і підтримує життя. Лише відкриваючись на цей початок і визнаючи його, ми можемо бути перемінені, дозволяючи, щоб в нас діяло спасіння, а життя ставало плідним, повним добрих плодів. Спасіння вірою полягає у визнанні примату Божого дару, на чому і наголошує святий Павло: «Бо ви спасені благодаттю через віру. І це не від нас: воно дар Божий» (Еф. 2,8).

20. В центрі тієї нової логіки віри є Христос. Віра в Христа приносить спасіння, оскільки в Ньому наше життя радикально відкривається на Любов, що нас перевершує, на любов, що перетворює нас зсередини, діє в нас і з нами. Це добре помітно в зробленій Апостолом Павлом екзегезі тексту із книги Второзаконня, в екзегезі, що співзвучна основному повідомленню Старого Завіту. Мойсей говорить до народу, що Божа заповідь не є занадто тяжкою чи недосяжною для людини. Більше немає необхідності говорити: «Хто зніметься для нас на небо й дістане її нам» або «Хто для нас поплине ген за море, і дістане її нам?» (Вт. 30,11-14). Павло пояснює цю близькість Божого слова як річ, повʼязану з присутністю Христа в християнині. «Не кажи у своїм серці: Хто зійде на небо?» – тобто: Христа звести додолу», чи: «Хто зійде в безодню?» – тобто: щоб вивести Христа з мертвих» (Рим. 10,6-7). Христос прийшов на землю і воскрес із мертвих; через своє Втілення і Воскресіння Син Божий охопив все людське життя та історію, і тепер живе в наших серцях через Святого Духа. Віра знає, що Бог став нам дуже близький, що Христос був даний нам як великий дар, який внутрішньо перетворює нас, живе в нас і обдаровує нас світлом, яке освітлює початок і кінець життя – цілий шлях людини.

21. Можемо в цей спосіб зрозуміти новизну, до якої провадить нас віра. Той, хто вірить, перетворюється Любовʼю, на яку відкриває своє серце у вірі. Відкриваючись на запропоновану Любов, людська екзистенція виходить поза власні обмеження. Тому Святий Павло може тепер сказати: «Живу вже не я, а живе Христос у мені» (Гал. 2,20) і просити «щоб Христос вірою оселивсь у серцях ваших» (Еф. 3,17). У вірі “Я” віруючого розширюється, щоб у ньому міг бути присутній хтось Інший, щоб він жив з кимось Іншим, і таким чином його життя розширювалося в Любові. Тут ми бачимо дію Святого Духа. Християнин може бачити очима Ісуса, відчувати Його почуттями, брати участь в Його Синівській поставі, тому що стає причасником Його Любові, яка є Духом. У любові до Ісуса, ми отримуємо, певним чином, Його бачення. Без того уподібнення Йому у Любові, без присутності Духа, який сповнює Нею наші серця (пор. Рим. 5,5) не можна сповідувати Його як Господа (див. 1 Кор. 12,03).

 

Еклезіальний вимір віри

22. Таким чином життя вірою стає церковним життям. Коли Святий Павло каже християнам Риму, що усі, хто вірує в Христа складають одне тіло, він закликає не хвалитись цим, а радше поглянути на себе «мірою віри, як Бог наділив кожному» (Рим. 12,3). Віруючий вчиться дивитись на себе у світлі віри, яку визнає: Христос є дзеркалом, в якому він знаходить свій власний, повністю реалізований образ. І подібно до Христа, який збирає в собі усіх віруючих і робить їх одним тілом, християнин усвідомлює себе членом цього тіла, суттєво пов’язаного з усіма іншими віруючими. Образ тіла не означає, що віруюча людина є просто однією частиною невідомого цілого, невеликим гвинтиком у великій машині; радше він наголошує життєву єдність Христа з віруючими і усіх віруючих між собою (пор. Рим. 12,4-5). Християни становлять «одне» (пор. Гал.3,28), не втрачаючи своєї індивідуальності; а в служінні іншим кожен отримує найбільше переваг у власному житті. Це пояснює чому поза цим тілом, поза цією єдністю Церкви Христової, поза цією Церквою, яка – за словами Романо Гвардіні – «є історичним носієм всеохоплюючого погляду Христа на світ» [16], віра втрачає свою «міру»; вона більше не віднаходить свою рівновагу, простір, необхідний для того, щоб утриматись. Віра обов’язково є церковною; її визнають з середини тіла Христового, конкретної спільноти віруючих. Власне з цього церковного простору віра відкриває окремих християн на інших людей. Слово Христа, яке після того, як його почули, силою своєї дії в серці християнина, стає відповіддю, сказаним словом, визнанням віри. Святий Павло стверджує: «Серцем вірується на оправдання… устами визнається на спасіння» (Рим. 10,10). Віра не є приватною справою, цілком індивідуалістичним поняттям чи суб’єктивною думкою – вона народжується від слухання, і має знаходити своє вираження у словах та бути проголошуваною. Бо «Як увірують у того, що його не чули? А як почують без проповідника?» (Рим. 10,14). Віра стає діяльною в християнині на основі отриманого дару, любові, яка наближає наші серця до Христа (пор. Гал. 5,6) і чинить нас учасниками великого паломництва Церкви впродовж історії аж до кінця світу. Для тих, хто був перемінений у цей спосіб, відкривається новий спосіб бачення, віра стає світлом для їх очей.

 

ЧАСТИНА ДРУГА

Якщо не повірите, то й не зрозумієте (Іс.7,9 пер.Туркотняка)


Віра і істина

23. Якщо не повірите – не зрозумієте. (Іс. 7,9) Так перекладає слова Ісаї, звернені до царя Ахаза, грецька версія гебрейської Біблії в перекладі Сімдесятьох (Септуагінта), виконаному в Олександрії Єгипетській. Таким чином, питання пізнання правди стало у центрі віри. Однак, в гебрейському тексті читаємо щось інше. Пророк в ньому мовить царю: «Якщо не повірите, не встоїтеся». Тут маємо справу з грою слів з двома формами дієслова ‘amān , «повірите» (ta’amînû) і «встоїтеся» (tē’āmēnû). Перестрашений потугою своїх ворогів, цар прагне безпечного договору з великою ассирійською імперією. Тоді пророк закликає його покластися на правдиву скелю єдино надійну і стійку – на Бога Ізраїля. Оскільки Бог є надійним, то розсудливим рішенням є вірити Йому, будуючи власну безпеку на Його слові. Цього Бога Ісая трохи далі назве два рази «Бог Амінь» [«Бог правди»] (Іс. 65, 16), непорушною основою вірності Союзу. Може здатися, що грецька версія Біблії, перекладаючи «бути стійким» як «зрозуміти», глибоко змінила зміст тексту в результаті переходу від біблійного поняття довіри Богу до грецьких понять раціонального розуміння. Однак, цей переклад, що в той час, звичайно, відображає діалог з елліністичною культурою, не чужий основному духу гебрейського тексту. Опора, яку Ісая обіцяє царю, пов’язана з розумінням діянь Бога і єдності, яку Він дає людському життю та історії народу. Для розуміння шляхів Господніх пророк закликає у вірності Бога віднайти мудрий замисел, який керує століттями. Святий Августин у своїй Сповіді окреслив синтез слів «розуміти» і «встояти», коли він говорить про правду, якій можна довіритися, щоб могти міцно встати: «Тоді укріпну і зміцнюся в Тобі, […] у Твоїй правді».[17] З контексту ми знаємо, що Св. Августин прагне показати, як ця надійна Божа правда – про що свідчить Біблія – є Його вірною присутністю в історії, Його здатністю злити воєдино часи і епохи і зібрати розпорошені дні людини.[18]

24. Прочитаний у цьому світлі текст Ісаї приводить до наступного висновку: людина потребує знання, потребує правди, бо без цього не має опертя, не рухається вперед. Віра без істини не визволяє, не дає певності нашим крокам. Залишається гарна казка, проекція нашого прагнення щастя, те, що вдовольняє нас в тій мірі, в якій ми готові себе оманювати. Або зводиться до прекрасного почуття, котре втішає і гріє, але лишається узалежненим від примх нашого духу, мінливості часу, не здатне стало підтримувати на дорозі життя. Якби віра була такою, цар Ахаз був би правий, щоб не узалежнювати своє життя і безпеку свого царства від емоцій. Але завдяки внутрішньому зв’язку з істиною, віра може дати нове світло, перевершуючи розрахунки царя, бо її погляд сягає далі, оскільки враховує діяння Бога, котрий є вірний своєму союзу і своїм обітницям.

25. Нагадування про зв’язок віри з істиною є нині більш, ніж коли-небудь потрібне – власне через кризу істини, яку переживаємо. У сучасній культурі часто виступає тенденція сприймати за єдину істину ту, яка пов’язана з технікою: істинним є те, що людина спроможна вибудувати і виміряти своїми знаннями; воно є істинним, бо функціонує, а тим самим робить життя зручнішим і легшим. Сьогодні така істина видається єдиною певною істиною, єдиною, якою можна поділитися з іншими, єдиною, про яку можна дискутувати і спільно в неї заангажуватися. Але з іншого боку, ми приймаємо суб’єктивну істину індивідуума, яка полягає у вірності своїм глибоким переконанням, хоча ця істина є вірною лише для цієї конкретної особи, її не можна запропонувати іншим, щоб вона служила спільному благу. До правдивої ж Істини, що всебічно пояснює цілість індивідуального та суспільного життя, ставляться з підозрою. З’являється питання, чи не така власне істина поширювалась великими тоталітаризмами минулого століття – істина, що нав’язувала власну глобальну концепцію, щоб розчавити конкретне життя індивідуума? Отже лишається тільки релятивізм, для якого питання про вселенську істину, що по суті є і питанням про Бога, вже більше не є актуальним. В такій перспективі логічним є бажання усунути зв’язок релігії з істиною, бо видається, що цей зв’язок є коренем фанатизму, спраглого знищити тих, хто не поділяє цієї віри. У цьому контексті ми можемо говорити про масивну амнезію сучасного світу. Питання про істину є власне питанням пам’яті, глибинної пам’яті, оскільки відноситься до чогось, що нам передує, і таким чином здатне нас об’єднати понад нашим малим і обмеженим «я». Це питання про початок усього, у світлі якого можна побачити мету – а тим самим і сенс спільного шляху.

 

Знання істини та любові

26. Чи може християнська віра у цій ситуації послужити загальному добру, в контексті правильного розуміння істини? Щоб відповісти на це запитання, нам потрібно задуматись над видом знання, яке властиве вірі. В цьому нам допоможуть слова св. Павла: «Бо серцем вірується…» (Рим.10,10). У Біблії серце – центр людини, де перетинаються усі її виміри: тіло та дух, особистість та відкритість до світу та інших, розум, воля та емоційна сфера. Якщо серце здатне втримати всі ці виміри вкупі, то завдяки тому, що саме тут ми відкриваємось для істини та любові, дозволяємо їм торкнутись нас і глибинно змінювати нас. Віра змінює цілу людину настільки, наскільки вона стає відкритою для любові. Завдяки такому злиттю віри та любові, можна зрозуміти той, властивий вірі, вид знання, її силу переконання та здатність освітлювати наші кроки. Віра пізнає такою мірою, якою пов’язана з любов’ю, оскільки любов приносить світло. Розуміння віри народжується тоді, коли ми приймаємо безмірну Божу любов, що внутрішньо перетворює нас і робить здатними бачити реальність новими очима.

27. Добре відомим є пояснення зв’язку віри та достовірності, запропоноване філософом Людвіґом Вітґенштайном, який проводить паралель між досвідом закоханості і вірою: це щось суб’єктивне, що не можна запропонувати як істинне для усіх.[19] Сучасній людині здається, що питання любові не має нічого спільного з істиною. Любов трактують як досвід, що радше асоціюється зі світом швидкоплинних емоцій, ніж з істиною.

Та чи це адекватний опис любові? Любов не може бути зведена до ефемерних емоцій. Вона і справді передбачає чуттєвість, але для того, щоб відкрити її коханій особі й таким чином прокласти шлях, що веде геть від егоцентризму назустріч іншій людині, щоб будувати тривалі стосунки; любов має на меті союз з коханою особою. Саме тут бачимо, в якому розумінні любов потребує істини. Лише до тієї міри, якою любов базується на істині, вона може тривати понад часом, долаючи швидкоплинність моменту, та бути достатньо міцною, аби підтримувати спільну подорож. Якщо любов не пов’язана з істиною, вона стає жертвою мінливих емоцій і не може витримати випробовування часом. Справжня любов, з одного боку, об’єднує всі частини нашої особистості та стає новим світлом, що вказує шлях до величного та сповненого змістом життя. Без істини, любов не здатна збудувати міцний зв’язок; вона не може звільнити наше ізольоване еґо або ж визволити його від швидкоплинних хвилин для того, щоб створити життя та принести плід.

Якщо любов потребує істини, то істина також потребує любові. Любов і істина – нероздільні. Без любові, істина стає холодною, безособовою та гнітючою для щоденного життя людей. Істина, яку ми шукаємо, це істина, яка дає сенс нашій життєвій подорожі, просвітлює щоразу, коли нас торкається любов. Той, хто любить, розуміє, що любов є досвідом істини, що вона відкриває наші очі, щоб побачити дійсність по-новому, у союзі з коханою людиною. У цьому значенні, св. Григорій Великий написав, що «amor ipse notitia est», тобто любов сама по собі є знанням, яке володіє власною логікою. [20] Мова йде про міжособистісний спосіб бачення світу, яке стає формою спільного знання, баченням очима іншого і баченням разом всього, що існує. Вільям з Сан-Тьєррі у Середньовіччі продовжує цю традицію, коли коментує рядок Пісні пісень, де закоханий промовляє до коханої: «Очі твої – голубки» (Пп. 1,15). [21] Двоє очей, каже Вільям, – це віруючий розум та любов, які згодом стають одним оком, що піднімається до споглядання Бога, коли наше розуміння стає «розумінням просвітленої любові». [22]

28. Таке відкриття любові як джерела знання, що становить фундаментальний досвід кожної людини, знаходить своє авторитетне вираження у біблійному трактуванні віри. Насолоджуючись любов’ю, з якої Бог обрав їх та зробив народом, Ізраїль прийшов до розуміння абсолютної єдності божественного задуму. Пізнання віри, у тому сенсі, що народжується з Божого союзу любові, – це знання, що освітлює стежку в історії. Саме тому у Біблії, істина і вірність йдуть поруч: істинний Бог є Богом вірним, Який дотримується своїх обітниць і дозволяє зрозуміти Його задум. Через досвід пророків, у болі вигнання та у надії на остаточне повернення до святого міста, Ізраїль побачив, що ця божественна «істина» поширилась за межі його власної історії, щоб охопити всю історію світу, починаючи від створення. Пізнання віри проливає світло не лише на долю одного окремого народу, але на всю історію створеного світу, від його початків до кінця.

 

Віра як слухання і бачення

29. Власне через те, що пізнання віри пов’язане із союзом з вірним Богом, Котрий входить у любовний зв’язок із людиною і промовляє до неї своє слово, Біблія представляє її як форму слухання; вона пов’язується із чуттям слуху. Святий Павло використовує формулу, яка вже стала класичною: fides ex auditu – «віра із слухання» (Рим. 10,17). Знання, пов’язане із словом, є завжди особистим знанням; воно впізнає голос того, хто говорить, вільно відкривається на цю особу і слідує за нею у покорі. Тому Павло міг говорити про «послух віри» (пор. Рим. 1,5; 16,26). [23] Віра є також знанням, пов’язаним із плином часу, який є необхідним для виголошення слова, і знанням, яке засвоюється лише шляхом наслідування. Досвід слухання допомагає чіткіше вказати на зв’язок між знанням і любов’ю.

Стосовно ж пізнання істини, то слухання часом протиставляється баченню, яке нібито вважалося характерним грецькій культурі. Якщо, з однієї сторони, світло уможливлює споглядання цілого, до чого людство завжди прагнуло, то, з іншої, здається, не залишає місця свободі, оскільки сходить з небес безпосередньо до ока, не вимагаючи відповіді. Також здається, що воно схиляє до свого роду статичної контемпляції, яка не стосується конкретного часу, у якому людина тішиться і страждає. Згідно з такою концепцією, біблійне розуміння знання протиставиться грецькому розумінню, яке в пошуках повного розуміння реальності, пов’язувало знання із баченням.

Однак, це нібито протиставлення не відповідає біблійним фактам. Старий Завіт поєднав обидва види знання, оскільки слухання Божого слова супроводжується бажанням бачити Його обличчя. Таким чином була закладена основа для діалогу з елленістичною культурою, діалогу, присутнього в серці Святого Письма. Слухання вказує на особисте покликання і послух, а також на факт, що істинна об’являється в часі. Зір дає можливість поглянути на увесь шлях і дозволяє вписати його у загальний Божий план; без такої можливості ми б залишилися із непов’язаними частинами невідомого цілого.

30. Зв’язок між баченням і слуханням у пізнанні віри є дуже очевидний в Євангелії від Івана. У четвертому Євангелії вірити означає і чути, і бачити. Слухання у вірі постає як форма знання, характерна для любові: це слухання особи, яке розпізнає голос Доброго Пастиря (пор. Ів. 10,3-5); це слухання, яке закликає до наслідування, як було у випадку перших учнів: «Почули двоє учнів, як він оте сказав, та й пішли за Ісусом» (Ів. 1,37). Проте віра також пов’язана з баченням. Деколи знаки, які чинив Ісус, передують вірі, як у випадку юдеїв, які після воскресіння Лазаря, «бачивши, що вчинив Ісус, увірували в нього» (Ів. 11,45). У інших випадках, сама віра веде до глибшого бачення: «Коли віруєш, то побачиш славу Божу» (Ів. 11,40). Зрештою, віра і бачення перетинаються: «Хто вірує в мене – вірує в того, хто послав мене. І хто мене бачить, той бачить того, хто послав мене» (Ів. 12,44-45). Бачення, пов’язане зі слуханням, тоді стає формою слідування за Христом, а віра постає як процес споглядання, в якому наші очі призвичаюються до вдивляння в глибину. Саме тому від Івана, котрий у великодній ранок, коли ще було темно, перед пустим гробом «побачив і увірував» (Ів. 20,8), переходимо до Марії Магдалини, котра, побачивши Ісуса (пор. Ів. 20,14) і хотівши стримати Його, чує заклик споглядати Його як Він сходить до Отця, і, зрештою, до її повного визнання перед учнями: «Бачила я Господа!» (Ів. 20,18).

Як можна осягнути цей синтез слухання і бачення? Це стає можливим через особу самого Христа, Котрого можна бачити і чути. Він є Словом, що стало тілом, і славу Котрого ми бачили (пор. Ів. 1,14). Світло віри є світлом обличчя, в якому бачимо Отця. Істиною, яка осягається вірою, в Четвертому Євангелії є об’явлення Отця у Сині, в Його тілі і Його земній діяльності; це істина, яку можна визначити як «сповнене світлом життя» Ісуса. [24] Це означає, що пізнання віри не скеровує наш погляд на чисто внутрішню істину. Істиною, яку нам відкриває віра, є істина, зосереджена на зустрічі з Христом, на спогляданні Його життя і усвідомленні Його присутності. Святий Тома Аквінський говорить про oculata fides (віра, яка бачить!) апостолів у присутність Воскреслого в тілі Господа. [25] Своїми власними очима вони бачили воскреслого Ісуса і увірували; тобто, вони могли проникнути в глибину того, що бачили і визнати свою віру в Сина Божого, що сидить по правиці Отця.

31. Лише таким чином, через Воплочення, через участь у нашій людськості, пізнання любові могло досягнути своєї повноти. Світло любові зроджується тоді, коли наше серце зворушене і ми, тим самим, приймаємо в нас внутрішню присутність любленого, що дозволяє нам пізнати Його таїну. Зрештою стає зрозумілим, чому поряд зі слуханням і баченням святий Іван говорить про віру як дотик, як знаходимо в його Першому Посланні: «Що ми чули, що бачили нашими очима, що оглядали і чого руки наші доторкалися» (1 Ів. 1,1). Через своє Воплочення і Пришестя Ісус доторкнувся до нас і сьогодні доторкається через Таїнства. І таким чином, перемінюючи наші серця, невпинно дозволяє нам пізнавати Його і визнавати як Сина Божого. Вірою також і ми можемо Його доторкнутися і отримати силу Його благодаті. Святий Августин, коментуючи фрагмент про кровоточиву, яка доторкнулася до Ісуса, щоб її зцілив (пор. Лк. 8,45-46), каже: «Доторкнутися до Нього всім своїм серцем – ось що значить вірити».[26] Натовп тиснеться коло Ісуса, але не досягає Його особистим дотиком віри, приймаючим таїну, що Він є Сином, котрий об’являє Отця. Тільки тоді, коли ми залишаємось уподібнені до Ісуса, отримуємо очі, здатні Його побачити.

 

Діалог між вірою і розумом

32. Оскільки християнська віра проголошує істину про всезагальну Божу любов і робить нас відкритими на силу цієї любові, проникає в саму серцевину пережиття кожної людини, що приходить на світ завдяки любові і є покликаною до любові, щоб перебувати в світлі. Спонукувані прагненням освітлення всього сущого об’явленою в Ісусі Божою любов’ю і прагнучи любити тією ж любов’ю інших, перші християни вбачали в грецькому світі, з його жагою істини, ідеального партнера для діалогу. Зустріч євангельського послання з філософією стародавнього світу стала вирішальним кроком у євангелізації всіх народів і сприяла плідній взаємодії між вірою і розумом, яка розвивається впродовж століть і донині. Блаженний Іван Павло II у своїй енцикліці Fides et Ratio показав, як віра і розум взаємно одне одного посилюють.[27] Як тільки ми знаходимо повне світло Христової любові, відкриваємо, що кожен вияв нашої любові завжди несе промінь цього світла, і починаємо розуміти його кінцеву мету. Той факт, що наша людська любов несе цей промінчик світла також допомагає нам побачити шлях любові до повноти самовіддачі Сина Божого задля нас. В такому двосторонньому русі світло віри просвічує всі наші людські взаємини, які можемо переживати в єднанні з любов’ю і чуйністю Христа.

33. У житті св.Августина знаходимо значущий приклад такої дороги, на якій пошуки розуму, з його прагненням істини і ясності, стали інтегрованими в горизонт віри, завдяки якій набули нового розуміння. З одного боку, він приймає грецьку філософію світла, яка робить акцент на баченні. Завдяки зустрічі з неоплатонізмом, він пізнав парадигму світла, яке сходить з висоти, щоб освітити речі, і саме тому є символом Бога. Таким чином Августин зрозумів Божу трансцендентність і відкрив, що всі речі мають свою певну прозорість, тому можуть віддзеркалювати Божу доброту, Добро. Тим самим він звільнився від маніхеїзму, у якому перебував раніше і під впливом якого думав, що добро і зло постійно воюють між собою, змішуючись і переплітаючись без виразних границь. Розуміння того, що Бог є світлом, надало його життю нового напрямку – здатність розпізнавати зло, якого він допустився, і навертатися до добра.
З другого боку, у конкретному досвіді св.Августина, про який він розповідає нам у своїй Сповіді, вирішальним моментом на його шляху віри не було бачення Бога, поза цим світом, але радше слухання, коли в саду він почув голос, який сказав: «Бери і читай»; він взяв до рук Послання св.Павла і затримався на 13-му розділі Послання до Римлян[28]. Так виявляє себе особовий Бог Біблії, який може говорити до людини, зійти і жити з нею, товаришувати і супроводжувати її в дорозі через історію, об’являючись в часі слухання і відповіді.

Однак, ця зустріч з Богом Слова не привела Августина до відкидання світла і бачення. Він поєднав ці дві перспективи, завжди керуючись об’явленням Божої любові в Ісусі. Він випрацював філософію світла, яка приймає властиву слову взаємність і допускає свободу вдивлятися в напрямку світла. І так, як на слово припадає вільна відповідь, подібно і світло у відповідь знаходить образ, який його відбиває. Поєднуючи слухання з баченням, св.Августин може тоді говорити про «слово, що ясніє в нутрі людини»[29]. Таким чином світло стає світлом слова, оскільки є світлом особового Обличчя, світлом, яке освічує, закликає нас і прагне відбиватись на нашому обличчі, щоб ясніти з нашого нутра. Однак наше прагнення бачення цілісності, а не лише фрагментів історії, залишається і сповниться вкінці, коли людина – як говорить святий з Гіпони – буде споглядати і любити[30]. І не тому, що буде здатна посісти ціле світло, яке завжди буде невичерпним, але тому, що ціла увійде в світло.

34. Світло любові, яке притаманне вірі, може освітлювати питання нашого часу про істину. Сьогодні істина часто зводиться до суб’єктивної автентичності людини, дійсна лише для окремого життя. Спільна істина нас лякає, оскільки ми ідентифікуємо її з безкомпромісними наказами тоталітарних систем. Однак, якщо істина є істиною любові, якщо це істина, яка відкривається в особистій зустрічі з Іншим і з іншими, тоді вона звільняється від закритості в індивідуумі і може бути частиною спільного добра. Будучи істиною любові, вона не є істиною, яка насаджується силою, не є істиною, яка притискає особу. Народжуючись з любові, вона може увійти до серця, до особистого центру кожної людини. Отже тоді зрозуміло, що віра не є безкомпромісною, але зростає в співжитті, що поважає іншого. Віруюча людина не є самовпевненою, навпаки, істина робить її покірною, знаючи, що не стільки ми нею володіємо, як вона нас огортає і нами володіє. Далека від того, щоб робити нас негнучкими, твердість віри ставить нас на шлях і робить здатними свідчити та вести діалог з усіма.

З іншого боку, світлу віри, яке з’єднане з істиною любові, не є чужим матеріальний світ тому, що любов завжди переживається в тілі і в душі; світло віри є завжди світлом воплоченим, що походить з світлого життя Ісуса. Воно освітлює також і матерію, довіряє її порядку, знає, що у ній відкривається все ширший шлях гармонії і розуміння. Погляд науки тоді користає з віри, яка запрошує вченого залишатися відкритим на дійсність у всьому своєму невичерпному багатстві. Віра пробуджує критичне чуття, що не дає дослідженню задовольнятися своїми формулами і допомагає йому зрозуміти, що природа є завжди більшою. Запрошуючи до подиву перед таїнством сотвореного, віра розширює горизонти розуму, щоб краще просвітити світ, що відкривається в дослідженнях науки.

 

Віра і пошук Бога

35. Світло віри в Ісуса просвітлює також шлях усіх тих, хто шукає Бога, і робить свій християнський внесок у діалог із послідовниками різних релігій. Лист до Євреїв нам говорить про свідчення праведників, які перше, ніж був укладений Союз з Авраамом вже з вірою шукали Бога. Говориться про Еноха, що «засвідчено було про нього, що він угодив Богові» (Єв. 11, 5), що є неможливим без віри, тому що хто «наближається до Бога, мусить вірити, що Він існує і нагороджує тих, які Його шукають» (Єв. 11, 6). З цього можемо зрозуміти, що шлях віруючої людини проходить через визнання Бога, який піклується про неї і якого не є неможливо знайти. Яку іншу нагороду міг би дати Бог тим, хто Його шукає, як не дозволити Себе знайти? Трохи раніше зустрічаємо особу Авеля, віра якого прославляється і тому його дари приємні Богові, жертва первенців його стада (Єв. 11, 4). Віруюча людина намагається розпізнати знаки Бога в щоденному житті, в зміні пір року, в родючості землі і в усьому русі космосу. Бог є світло і може бути знайдений тими, хто Його шукає щирим серцем.

Прикладом цього пошуку є Мудреці, ведені зіркою до Вифлеєму (Мт. 2, 1-12). Для них Боже світло з’явилося як шлях, як зірка, яка супроводжувала впродовж всієї дороги до відкриттів. Так зірка говорить про терпеливість Божу до наших очей, які повинні звикнути до Його сяйва. Віруюча людина є подорожуючою і має бути готовою дозволити себе вести, вийти поза себе, щоб знайти Бога, котрий завжди дивує. Ця повага Бога до очей людини показує нам, що коли людина наближається до Нього, людське світло не розсіюється в яскравій безмірності Бога, наче зірка, поглинута світанком, але стає все яскравішою в міру наближення до первинного вогню, подібно до дзеркала, що відбиває світло. Християнська віра в Христа, Єдиного Спасителя, стверджує, що все Боже світло є зосереджене в Ньому, в Його «сповненому світла житті», в якому розкривається початок і завершення історії. [31] Немає такого людського досвіду, такого шляху людини до Бога, який би не міг бути прийнятим, освітленим і очищеним цим світлом. Наскільки християнин заглиблюється у простір, відкритий Христовим світлом, настільки він стає здатним зрозуміти і супроводжувати шлях кожної людини до Бога.

Оскільки віра окреслюється як шлях, вона стосується також життя людей, які хоч і не вірять, однак, бажають вірити і не перестають шукати. В міру того, як вони відкриваються щирим серцем на любов і вирушають в дорогу з цим світлом, яке вони здатні прийняти, вони вже, самі того не знаючи, є на шляху до віри. Вони намагаються жити так, ніби Бог існує, часом тому, що усвідомлюють Його важливість у пошуку міцних орієнтирів у спільному житті, або ж тому, що відчувають потребу світла серед темряви, але також і тому, що спостерігаючи велич і красу життя, інтуїтивно відчувають, що присутність Божа могла б його зробити ще величнішим. Святий Іриней Ліонський розповідає, що Авраам, перш ніж почути голос Бога, вже Його шукав «в палкому бажанні свого серця» і «перетинав весь світ запитуючи себе де мав би бути Бог», аж доки «Бог не змилосердився над тим, який Його сам шукав в тиші». [32] Хто стає на шлях вершення добра, вже наближається до Бога, вже є підтримуваний Його поміччю, бо це і є особливість божественного світла – освітлювати наші очі, коли прямуємо до повноти любові.

 

Віра і теологія

36. З огляду на те, що віра є світлом, вона закликає нас в неї заглиблюватись, досліджувати щоразу більш прояснені нею горизонти, щоб краще пізнати те, що любимо. З цього прагнення народжується християнська теологія. Тому зрозуміло, що теологія неможлива без віри і належить до динаміки віри, яка прагне до глибшого зрозуміння самооб’явлення Бога, кульмінацією якого є таємниця Христа. Звідси випливає, що в теології не робляться лише зусилля розуму, щоб дослідити і пізнати, як в експериментальних науках. Бога не можна звести до об’єкта. Він є суб’єктом, який дозволяє себе пізнати і об’являється в стосунках особи з особою. Правдива віра скеровує розум до відкриття на світло, яке походить від Бога, щоб, керуючись любов’ю до істини, він міг пізнати Бога ще глибше. Великі середньовічні доктори і теологи стверджували, що теологія, як наука про віру, є участю в пізнаванні Бога, так як Він знає себе. Тому теологія не є лише словом про Бога, але перш за все прийняттям і стремлінням до глибшого розуміння цього слова, яке Бог до нас керує, слова, яке Бог говорить про себе, оскільки є одвічним діалогом спільноти і допускає людину до цього діалогу[33] . Тому рисою теології є покора, вона дозволяє Богу «доторкнутись», визнає своє обмеження перед обличчям Таємниці і старається досліджувати з дисципліною, властивою розумові, безмірне багатство цієї Таємниці.
Окрім цього, теологія поділяє еклезіальну форму віри; її світло є світлом віруючого суб’єкта, яким є Церква. Це означає, з одного боку, що теологія має служити вірі християн, покірно оберігати і поглиблювати віру всіх, особливо найпростіших людей. Також, оскільки теологія живе вірою, то не вважає Вчительський Уряд Папи і єпископів в єдності з ним чимось зовнішнім, обмеженням своєї свободи, але, навпаки, одним із своїх внутрішніх, конститутивних елементів, оскільки Вчительський Уряд запевняє контакт з першоджерелом, дає певність, що черпається зі Слова Христа в його повноті.

 

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Я передав вам те, що прийняв (пор. 1 Кор. 15, 3)

Церква, мати нашої віри

37. Ті, хто відкрив свої серця на любов Бога, почув його голос і отримав світло, не може тримати цей дар для себе. Оскільки віра – це слухання і бачення, вона також передається як слово і світло. Звертаючись до коринтян, святий Павло використовував саме цих два образи. З одного боку, він говорить: «Та мавши той самий дух віри, про який написано: «Я вірував, тому й говорив», – то й ми віримо, тому й говоримо» (2 Кор. 4,13 ). Слово, яке вже прийняте, стає відповіддю, визнанням віри, яке поширюється на інших і спонукає їх вірити. Павло також використовує образ світла: «Ми ж усі, мов дзеркало, відкритим обличчям віддзеркалюємо Господню славу й переображуємось у його образ» (2 Кор. 3,18). Відблиск цього світла переноситься від одного обличчя до іншого, подібно і Мойсей носив на собі відблиск Божої слави після розмови з Ним: «Бог… освітлив серця наші, щоб у них сяяло знання Божої слави, що на обличчі Ісуса Христа» (2 Кор. 4,6). Світло Христове відбивається на обличчях християн, як у дзеркалі, і так воно поширюється, і так приходить до нас, щоб ми теж могли поділитися цим баченням і відобразити це світло іншим, так само, як у Великодній літургії, світло Пасхальної свічки запалює безліч інших свічок. Віра передається далі, можна сказати, через контакт, від однієї особи до іншої, так як одна свічка запалюється від іншої. Християни, у своїй вбогості, сіють таке родюче насіння, що воно стає великим деревом, здатним наповнити світ своїми плодами.

38. Передавання віри, яка світить усім людям повсюди, відбувається також і в часі, від одного покоління до іншого. Оскільки віра народжується із зустрічі, яка відбувається в історії, і освітлює нашу подорож у часі, вона повинна передаватися впродовж століть. Саме через безперервний ланцюжок свідків нас досягає обличчя Ісуса. Але як це можливо? Як ми можемо бути впевнені, після всіх цих століть, що ми зустріли «правдивого Ісуса»? Якби ми були лише окремими індивідами, якби ми взяли за відправну точку просто наше власне «я», бажаючи знайти в собі основу абсолютного знання, така впевненість була б неможлива. Я не можу перевірити для себе щось, що трапилося так давно. Проте це не єдиний спосіб, яким можна осягнути знання. Люди завжди живуть у відносинах. Ми походимо від інших, ми є одними з інших, і наше життя стає більшим у зустрічі з іншими. Навіть наші власні знання та самосвідомість мають відносний характер, вони пов’язані з тими, хто був до нас: в першу чергу, з нашими батьками, які дали нам життя і ім’я. Сама мова, слова, якими ми визначаємо наше життя і світ навколо нас, приходить до нас від інших, збережені живою пам’яттю інших. Самопізнання можливе лише тоді, коли ми маємо доступ до більшої пам’яті. Так само відбувається і з вірою, яка приносить людині розуміння своєї повноти. Минуле віри, акт Ісусової любові, який приніс світові нове життя, приходить до нас через пам’ять інших – свідків – і продовжує жити у цьому єдиному суб’єкті пам’яті, яким є Церква. Церква – це Мати, яка вчить нас говорити мовою віри. Святий Іван висловлює це у своєму Євангелії, тісно пов’язуючи віру і пам’ять і поєднання їх обох з діянням Святого Духа, Котрий, як каже Ісус, «все вам нагадає, що я сказав вам» (Ів. 14,26). Любов, яка є Дух, і яка перебуває у Церкві, об’єднує людей різного віку і робить нас сучасниками Ісуса, стаючи,таким чином, нашим провідником у паломництві віри.

39. Неможливо вірити самостійно. Віра не є тільки індивідуальним внутрішнім вибором віруючого, ані не є цілком приватним спілкуванням між «я» віруючого та божественним «Ти», між автономним суб’єктом і Богом. За своєю природою, віра є відкритою на «ми», вона завжди походить із церковної спільноти. Про це нам пригадує діалогічний формат Символу віри під час Таїнства Хрещення. Наша віра є відповіддю на запрошення, на слово, яке потрібно почути і яке не є нашим власним, вона є частиною діалогу і не може бути просто зродженим в людині визнанням. Ми можемо відповісти «я вірую» тільки тому, що ми є частиною більшої спільноти, тільки тому, що ми також кажемо «ми віруємо». Ця відкритість на церковне «ми» відображає характерну відкритість любові Бога, що є не лише відносинами між Отцем і Сином, між «я» і «ти», але в Дусі є також «ми» – спільнотою осіб. Ось чому той, хто вірує, не самотній, і чому віра прагне поширюватися, запрошуючи інших до своєї радості. Отримуючи віру, людина виявляє, що розширюється простір її «я», встановлюються нові відносини, що збагачують її життя. Про це добре каже Тертуліан, описуючи оглашенного, який «після купелі нового народження» стає прийнятим в дім Матері і, як член нової сім’ї, молитовно здійнявши руки, разом зі своїми братами молиться Отче наш. [34]

 

Таїнства і передавання віри

40. Як кожна родина, Церква передає своїм дітям те, що зберігає у своїй пам’яті. Як зробити так, щоб нічого не пропало, але – навпаки – все у спадщині віри поглиблювалось? Власне завдяки апостольській Традиції, збереженій в Церкві під опікою Святого Духа, маємо контакт із початковою пам’яттю. Те, що було переказане апостолами – як стверджує ІІ Ватиканський Собор – «охоплює все, що допомагає Божому Народові провадити святе життя і спричинюється до зросту його віри. Таким чином Церква у своїй доктрині, у житті і культурі продовжує і переказує всім поколінням все, чим є і у що вірить»[35] . Віра ж потребує середовища, у якому про неї можна свідчити і її переказувати, а воно повинне бути відповідним і пропорційним до того, що передається. Для переказу чисто доктринальної частини, певної ідеї, можливо, достатньо було б і книжки чи повторення усного послання. Але те, що передається в Церкві, те, що передається в її живій Традиції, є новим світлом, яке народжується із зустрічі з живим Богом, світлом, яке сягає центру особи, її серця, ангажуючи її розум, її волю і її чуттєве життя, відкриваючи її на живі стосунки у спільності з Богом та іншими людьми. Для передавання такої повноти існує спеціальний середник, який охоплює цілу особу, тіло і дух, нутро і стосунки. Таким середником є Таїнства, які уділяються в літургії Церкви. Ними передається втілена пам’ять, пов’язана з місцями і періодами життя, поєднана з усіма чуттями; особа включена в них як член живого суб’єкта, включена в тканину спільнотних стосунків. Тому, якщо правдою є те, що таїнства є таїнствами віри[36], то треба також сказати, що віра має сакраментальну (таїнственну) структуру. Пробудження віри поєднується з пробудженням нового таїнственного сенсу життя людини і християнської екзистенції, вказуючи, що видиме і матеріальне начало відкриваються на таємницю того, що вічне.

41. Передавання віри здійснюється в першу чергу через хрещення. Може здатись, що хрещення є лише нагодою до символічного визнання віри, педагогічним актом для осіб, які потребують образів і жестів, якими, зрештою, можна і знехтувати. Слово св.Павла на тему хрещення пригадує нам, що так не є. Він стверджує, що «ми поховані з ним через хрещення на смерть, щоб, як Христос воскрес із мертвих славою Отця, і ми теж жили новим життям» (Рим.4,6). У хрещенні ми стаємо новим створінням, усиновленими Божими синами, учасниками Божої природи, членами Тіла Христового. Потім апостол стверджує, що християнин підпорядкований «вченню» (typos didachés), якому слухняний серцем (пор. Рим.6,17). Людина отримує у хрещенні вчення, яке повинна визнавати, а також конкретну форму життя, яка вимагає заангажування цілої її особи і скеровує в сторону добра. Людина стає перенесеною в нове оточення, поміщеною у нове середовище, в новий спосіб спільного діяння, в Церкву. Тому хрещення пригадує нам, що віра не є справою індивідуума, який живе в ізоляції, не є актом, який може здійснити людина, розраховуючи лише на власні сили, але вона повинна бути прийнята через входження до церковної спільноти, яка передає Божий дар: ніхто сам собі не уділяє хрещення, подібно як ніхто сам не родиться до життя. Ми були охрещені.

42. Які елементи хрещення впроваджують нас в це нове «вчення»? Над катехуменом найперше призивається ім’я Трійці: Отця, Сина і Духа Святого. Таким чином, з самого початку стисло вказується дорога віри. Бог, який покликав Авраама, і хотів називатись його Богом , Бог, який об’явив своє ім’я Мойсеєві; Бог, який даючи свого Сина, відкрив нам вповні таємницю свого Імені, надає охрещеному нову синівську ідентичність. Таким чином розкривається зміст акту занурення у воду, який звершується у хрещенні: вода одночасно є символом смерті, запрошуючи нас до навернення свого «я», щоб ми змогли відкритися для більшого «Я», а й символом життя, лона, в якому відроджуємось, наслідуючи Христа у Його новій екзистенції. І так, через занурення у воду, хрещення говорить нам про втілену структуру віри. Діяння Христа торкає нас в нашій особистій реальності, радикально перемінюючи нас, чинячи так, що ми стаємо вибраними синами Божими, учасниками Його Божої природи; змінюючи таким чином всі наші відносини, нашу конкретну ситуацію в світі і всесвіті, відкриваючи її на своє життя в спілкуванні. Ця динаміка переміни, яка характерна хрещенню, допомагає нам зрозуміти важливість катехуменату, який сьогодні – також і у суспільствах з давніми християнськими коренями, де зростає кількість дорослих, котрі приступають до таїнства хрещення, набирає важливого значення для нової євангелізації. Це є дорога приготування до хрещення, до переміни цілого життя в Христі.

Щоб зрозуміти зв’язок між хрещенням і вірою може бути корисним пригадати собі текст пророка Ісаї, який в стародавній християнській літературі пов’язувався з хрещенням: «Скелі укріплені будуть його захистом; … води в нього не забракне» (Іс. 33,16).[37] Охрещений, врятований з вод смерті, міг стати на «тверду скелю», бо знайшов міць, на яку міг опертись. І так вода смерті перемінилась на воду життя. Грецький текст описує її як воду pistos, воду «правдиву». Вода хрещення є правдивою, бо їй можна довіритись, бо її потік виходить з сили любові Христа, джерела певності на нашій дорозі життя.

43. Структура хрещення представляє його як відродження, в якому отримуємо нове ім’я і нове життя, допомагає нам зрозуміти значення і важливість хрещення дітей. Дитина не в змозі актом вільної волі прийняти віру, не може ще самостійно її визнавати, для того в її імені її віру визнають батьки і хресні батьки. Віра переживається в межах спільноти Церкви, вона є вписаною в спільне «ми». Тому дитину можуть підтримати інші – батьки і хресні батьки. Завдяки їм вона може бути включена в їхню віру, яка є вірою Церкви, яку символізує світло, що його батько запалює як пасхальну свічку під час обряду хрещення. Ця структура хрещення підкреслює важливість співдіяння Церкви і родини в передаванні віри.[38] Як говорив св. Августин, батьки є покликані не тільки давати життя дітям, але також провадити їх до Бога, щоб через хрещення вони відродилися як діти Божі і отримали дар віри. Таким чином, разом з життям дається їм засадничий напрямок, а також певність доброго майбутнього; напрямок, який в майбутньому буде підтверджений в таїнстві миропомазання особливою печаттю Святого Духа.

44. Сакраментальна природа віри має свій найвищий вираз в Євхаристії. Вона є цінною поживою для віри, зустріччю з Христом, присутнім в реальний спосіб через найвищий акт любові, життєтворчий дар самого себе. В Євхаристії перехрещуються дві осі, на яких оперта віра. З одного боку – вісь історії: Євхаристія є актом пам’яті, актуалізацією таємниці, в якій минуле, – прецедент смерті і воскресіння – виявляє свою здатність відкритися на майбутнє, передвіщаючи остаточне сповнення. Літургія нагадує нам про це у своєму hodie – «днесь» таємниць спасіння. З іншого боку – тут є і вісь переходу видимого світу до невидимого. В Євхаристії ми вчимося вбачати глибину реальності. Хліб і вино перетворюються в Тіло і Кров Христа, який уприсутнюється на своїй пасхальній дорозі до Отця: ця динаміка впроваджує нас – і тілом, і душею – в прагнення всього створіння до свого сповнення у Бозі.

45. Звершуючи Таїнства, Церква передає свою пам’ять, особливо через визнання віри. Тут йдеться не лише про прийняття набору абстрактних істин. Навпаки, у визнанні віри все життя прямує до повного спілкування з Живим Богом. Можна сказати, що в Символі віри віруючі покликані увійти в таємницю, яку вони сповідують, і бути перемінені нею. Щоби зрозуміти сенс цих слів, подумаймо насамперед про зміст Символу віри. Він має тринітарну структуру: Отець і Син поєднуються в Дусі любові. Таким чином віруючі стверджують, що центром існування, найглибшою таємницею всього, є божественне спілкування. До того ж, Символ віри також містить христологічне визнання: воно провадить нас через усі таємниці життя Ісуса аж до Його смерті, воскресіння і вознесіння, в очікуванні на Його остаточне пришестя у славі. Таким чином, цей Бог-спілкування, взаємна любов Отця і Сина в Дусі, здатний охопити історію людини, впровадити її у Свою динаміку спілкування, що в Отці має свій початок і кінцеву мету. Віруючий, що сповідує свою віру, визнає, що бере участь в істині, яку він сповідує. Він не може правдиво промовляти слова Символу віри без перемін у собі, не стаючи частиною історії любові, яка розширює його існування, роблячи його частиною великої спільноти, остаточного суб’єкта – Церкви, що промовляє Символ віри. Усі істини, в які віримо, говорять про таємницю нового життя вірою як дорогу спілкування з живим Богом.

Віра, молитва і Декалог

46. Для вірного передавання пам’яті Церкви важливими є два інші елементи. Перший – це молитва Господня «Отче наш». Християнин вчиться в ній долучатися до духовного досвіду самого Христа і починає дивитися на світ Його очима. Від Того, хто є Світло від Світла, від Єдинородного Сина Отця, приходимо до пізнання Бога і можемо розбуджувати в інших прагнення наблизитися до Нього.
Так само важливим є зв’язок між вірою і Декалогом. Як вже було сказано, віра являється нам як дорога, як шлях, якого потрібно триматися, і котрий починається від зустрічі з живим Богом. Тому у світлі віри, цілковитому упованні на Бога, Декалог набуває своєї найглибшої істини, як видно зі вступних слів до десяти заповідей: «Я – Господь, Бог твій, що вивів тебе з землі Єгипетської, з дому неволі» (Вих. 20,2). Декалог не є набором заборон, але містить конкретні вказівники як вийти з пустелі егоїстичного і замкнутого в собі «Я» і зав’язати діалог з Богом, дозволити огорнути себе Його милосердям, щоб донести це Його милосердя до інших. Таким чином віра сповідує любов до Бога, дозволяє цій любові провадити себе до повної єдності з Богом. Декалог проявляється як дорога вдячності, як відповідь любові, уможливлена в силу того, що через віру ми відкрилися на досвід перемінюючої Божої любові до нас. Новим світлом на цьому шляху є навчання Ісуса в Нагірній проповіді (пор. Мт. 5-7).
Такими є чотири елементи, якими виражається скарбниця пам’яті, яку передає Церква: сповідування віри, вершення таїнств, дорога Декалогу і молитва. Катехизація Церкви традиційно будується навколо цих чотирьох елементів, що їх містить Катехизм Католицької Церкви, що є основним інструментом цілісного акту, яким Церква передає весь зміст віри, «все, чим є і в що вірить». [39]

Єдність та цілісність віри

47. Єдність Церкви в часі і просторі пов’язана з єдністю віри: «Одне бо тіло, один дух, (…) одна віра»” (Еф.4, 4-5). Сьогодні може видаватися можливим досягнення єдності людей в спільному заангажуванні, в любові, в творенні спільної долі, в стремлінні до спільної мети. Проте, нам значно важче знаходити єдність в одній істині. Нам здається, що цього типу єдність противиться свободі думки, незалежному існуванню. Тим часом досвід любові говорить, що власне у любові можливим є спільне бачення, що в ній ми вчимося бачити дійсність очима іншої особи, і це не збіднює нас, а навпаки, збагачує наш спосіб бачення. Справжня любов, на прикладі Божої любові, вимагає істини, і через спільне прийняття істини, якою є Ісус Христос, робиться тривалою і глибокою. Це також радість віри, єдність бачення в одному тілі і одному дусі. В цьому значенні св. Леон Великий міг стверджувати: «Якщо віра не є одна, то віри немає»[40].
Що є секретом цієї єдності? Перед усім віра є одна з погляду на єдиність Бога, якого знає і визнає. Всі правди віри відносяться до Нього, є шляхами до пізнання Його істоти і Його діянь, і тому характеризуються вищою єдністю, ніж будь-яка інша, яку можемо охопити нашими думками, яка містить збагачуючу нас єдність, оскільки передається нам і творить з нас одне.

Окрім цього, віра є одна, бо відноситься до одного Господа, до життя Ісуса, до Його конкретної історії, якою Він ділиться з нами. Св. Іриней Ліонський пояснював через протиставлення гностикам. Вони стверджували, що існує два види віри: примітивна віра, віра людей простих, недосконалих, яка залишається на рівні тіла Христа і споглядання Його таємниць; і віра іншого роду – глибша і досконала, справжня віра, призначена для вузького кола втаємничених, яка, завдячуючи інтелекту, підносилася над тілом Христа до таємниць незнаного Божества. Незважаючи на таку ситуацію, яка має підтримку і своїх прихильників і в наш час, св. Іриней стверджує, що віра є одна, оскільки завжди стосується конкретного факту Воплочення, ніколи не відривається від тіла і історії Христа, бо саме в них Бог забажав нам в повноті об’явитися. Тому не має різниці у вірі між «тим, хто може говорити про неї багато» і «тим, хто говорить про неї мало», між тим, хто є вищий і тим – хто нижчий: ані перший не може її збільшити, ані другий – зменшити [41].

Зрештою, віра є одна, так як її поділяє вся Церква, будучи одним Тілом і одним Духом. У спільноті одного субʼєкта, яким є Церква, приймаємо спільне бачення. Визнаючи ту саму віру, спираємося на ту саму твердиню-скалу, є освітлені тим самим Духом любові, випромінюємо одне світло і маємо одне бачення і єдине сприйняття реальності.

48. Оскільки віра одна, вона повинна визнаватись у цілій її чистоті і повноті. Власне тому, що всі правди віри сполучаються в одне, заперечувати якусь з них, навіть серед тих, які можуть здаватись менш важливими, означає пошкоджувати цілісність. Кожна епоха може визнавати певні елементи віри легшими чи важчими для прийняття: тому важливо чувати, щоб переказувалося усе багатство віри (пор. 1Тим.6,20), щоб належно сприймалися всі аспекти визнання віри. Оскільки єдність віри є єдністю Церкви, забирати щось із віри означає забирати щось з правди спільності. Отці Церкви описували віру як одне тіло, тіло істини з різними членами, аналогічно до тіла Христа і його продовження в Церкві [42]. Інтегральність віри завжди пов’язувалась з образом Церкви дівиці, з її вірністю у подружній любові до Христа; нищити віру означає нищити спільність з Господом[43]. Єдність віри є єдністю живого організму, як влучно зауважив блаженний Джон Генрі Ньюман, коли серед характерних рис, які вказують на тяглість доктрини в часі, називав її здатність єднати у собі все, що знаходить в різних середовищах, у яких присутня, у різних культурах, з якими зустрічається[44], очищаючи все і знаходячи для цього найкраще вираження. Таким чином, віра показується як вселенська, католицька, оскільки її світло розширюється, щоб освітити цілий всесвіт і цілу історію.

49. Для забезпечення єдності віри та повсюдного її поширення, Господь дарував Своїй Церкві право апостольського наступництва. Завдяки ньому забезпечується цілісність Церковної пам’яті та відкривається надійний доступ до першоджерела нашої віри. Таким чином, нерозривність з джерелом забезпечують живі люди, що відповідає живій вірі, яку Церква передає. Вона опирається на вірності свідків, вибраних Богом для такого завдання. Саме тому Вчительський уряд Католицької Церкви завжди навчає в послусі первинному Слову, на яке опирається наша віра, і є достовірним, оскільки довіряє Слову, яке чує, зберігає та тлумачить.[45] У своєму прощальному посланні до ефеських старійшин Мілету, яке євангелист Лука детально викладає для нас у Діяннях святих апостолів, апостол Павло засвідчує, що виконав завдання, доручене йому Господом – «об’явити усю волю Божу» (Дії 20,27). Власне завдяки Вчительському уряду Католицької Церкви до нас дійшла недоторканою та воля, а разом із нею і радість, що можемо сповнити її в повноті.

 

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

Бог готує для них місто (Євр. 11,16)

Віра і спільне добро

50. Представляючи історію патріархів і праведників Старого Завіту, послання до Євреїв підкреслює суттєвий аспект їхньої віри. Вона є представлена не лише як шлях, який необхідно пройти, але також, як і спорудження, підготовка місця, в якому людина могла б жити разом з іншими. Першим будівничим був Ной, котрому вдалося врятувати свою сім’ю в ковчезі (пор. Євр. 11,07). Пізніше з’являється Авраам, про якого казали, що, з огляду на свою віру, мешкав в наметах в очікуванні міста з надійними підвалинами (пор. Євр. 11,9-10). І так з’являється по відношенню до віри нова певність, нова непохитність, котру може дати лише Бог. Якщо людина віри опирається на «Бога-Амінь», на Бога вірного (пор. Іс. 65,16), і в такий спосіб стає сама міцною, тоді ми можемо додати до сказаного, що несхитність віри стосується також і міста, яке Бог готує для людини. Віра розкриває нам, наскільки міцними можуть бути взаємини між людьми, якщо Бог є присутнім поміж ними. Віра не тільки наділяє віруючого внутрішньою міцністю, непохитним переконанням, вона також проливає світло на відносини між людьми, бо бере свій початок від любові і керується динамікою Божої любові. Гідний довіри Бог дає людям надійне місто.

51. Власне завдяки взаємозв’язку з любов’ю (пор. Гал. 5,6), світло віри дієво служить справедливості, законності та миру. Віра бере свій початок від моменту зустрічі із споконвічною Божою любов’ю, зустрічі, в якій з’являється сенс і доброта нашого життя. Воно освітлюється настільки, наскільки задіюється в динаміку, започатковану цією любов’ю, тобто коли стає шляхом,що веде до повноти любові і її практикування. Світло віри здатне підкреслити багатство людських взаємин, їхню здатність тривати у часі, бути гідними довіри і збагачувати спільне життя. Віра не є втечею від світу, ані чимось далеким від конкретної діяльності сучасної людини. Без гідної довіри любові ніщо не здатне втримати людей в правдивій єдності. Єдність між ними можна було б розглядати винятково на підставі корисності, спільних інтересів, страху, але аж ніяк не на підставі блага спільного життя чи на радості, яку може викликати вже сама тільки присутність іншої людини. Віра дозволяє нам розуміти структуру людських взаємин, бо, сягаючи їхньої першопричини і їхнього остаточного призначення в Бозі, в Його любові, освітлює мистецтво будівництва, служачи таким чином спільному добру. Так справді, віра є добром для всіх, вона є спільним добром; її світло освічує Церкву не лише всередині, ані не служить винятково для спорудження вічного міста у потойбіччі. Віра допомагає нам будувати такі суспільства, які б розвивалися у напрямку майбутнього, що вселяє надію. Послання до Євреїв подає нам приклад цього, коли з поміж мужів віри виділяє Самуїла і Давида, як тих, котрі завдяки своїй вірі «чинили справедливо» (Євр. 11,33). Тут вжитий вираз стосується їхнього справедливого правління, стосується тої мудрості, що принесла в народ мир (пор. 1 Цар. 12,3 до 5, 2 Цар. 8,15). Руки віри піднімаються до небес, споруджуючи у любові місто закладене на взаєминах, у яких Божа любов служить фундаментом.

Віра і сім’я

52. Розповідаючи про подорож Авраама до міста майбутнього, послання до Євреїв згадує благословення, яке передається від батьків до дітей (пор. Євр. 11,20-21). Сімʼя є тим першим середовищем, в якому віра освітлює місто людей. Перед усім маю на увазі стійкий зв’язок чоловіка і жінки у шлюбі. Цей зв’язок повстає з любові – знаку і присутності Божої любові – із визнання позитивності статевих відмінностей і прийняття їх, завдяки чому подруги можуть стати одним тілом (пор. Бут. 2,24) і здатні до народження нового життя, як вияв доброти Творця, Його мудрості і Його плану любові. Опираючись на цій любові, чоловік і жінка можуть обіцяти один одному взаємну любов вчинком, зобовʼязуючим на все життя, і який має так багато спільних рис з вірою. Присягнути ж любов на все життя можливо лише тоді, коли усвідомлюємо існування плану, що перевищує наші проекти , який нас підтримує і робить здатними подарувати все наше майбутнє коханій людині. Віра також допомагає нам зрозуміти сенс народження дітей у всій його глибині і багатстві, як знак любові Творця, який дарує і ввіряє нам таємницю нової людини. Сара власне завдяки своїй вірі стала матір’ю, покладаючись тільки на вірність Бога своїм обітницям (пор. Євр. 11,11).

53. У сім’ї віра супроводжує всі періоди життя, починаючи з дитинства: діти вчаться довіряти любові своїх батьків. Ось чому так важливо, щоб батьки дбали про спільні релігійні практики в сім’ї, щоб супроводжували дозрівання своїх дітей у вірі. Особливо молодь, що переживає настільки складний, багатий і важливий для віри період життя, повинна відчувати постійну близькість і турботу зі сторони сім’ї і церковної спільноти на своїй дорозі дозрівання у вірі. Всі ми бачили, як підчас Всесвітніх днів молоді молодь виявляла радість віри, зобов’язуючись жити вірою щораз міцніше і великодушніше. Молодь прагне жити повнотою життя. Зустріти Христа, дозволити Його любові нас обійняти і провадити, розширює горизонти нашого життя, дає йому силу надії, яка не згасає. Віра не є притулком для несміливих людей, але розширенням життєвого простору. Віра допомагає віднайти наше велике покликання, покликання до любові, і дає певність в тому, що цій любові можемо довіритись, їй повірити, оскільки вона стоїть на фундаменті вірності Бога, яка сильніша від усіх наших слабостей.

Світло для життя в суспільстві

54. Віра, прийнята і поглиблена в сім’ї, стає світлом для всіх суспільних відносин. Як досвід Божого батьківства і Божого милосердя, віра продовжує розвиватися на дорозі братерства. Модернізм прагнув збудувати універсальне братерство між людьми, ґрунтуючись на їх рівності. Однак поступово прийшло розуміння, що таке братерство, позбавлене зв’язку із спільним Отцем як основним фундаментом, не може встоятись. Потрібно, отже, повернутися до правдивого джерела братерства. Від самих початків історія віри була історією братерства, хоч і не була позбаленою конфліктів. Бог кличе Авраама вийти з рідної землі і обіцяє вивести з нього великий народ, який отримає Боже благословення (пор.Бт.12,1-3). В розвитку історії спасіння людина відкриває, що Бог прагне, щоб усі люди, як брати, стали учасниками єдиного благословення, яке має свою повноту в Христі, щоб всі стали одним цілим. Невичерпна любов Отця досягає нас в Ісусі і через наших братів та сестер. Віра вчить нас зауважити, що кожна людина є благословенням для мене, що світло Божого лиця освітлює мене через лице брата. Скільки ж ласк приніс погляд християнської віри місту людей, їх спільному життю. Завдяки вірі ми зрозуміли неповторну гідність кожної особи, яка не була настільки очевидною в стародавньому світі. У II столітті язичник Цельсій звинувачував християн в тому, що здавалося йому ілюзією і обманом: твердження, що Бог створив світ для людини, піднісши її на вершину всього космосу. Тому запитував: «Чому стверджуєш, що […] трави […] ростуть в більшій мірі для людей, ніж для диких тварин, позбавлених розуму?» [46] «Якби хто дивився з неба на землю, то чи помітив би, що наші дії відрізняються чимось від дій мурашок і бджіл?» [47]. У центрі біблійної віри знаходиться любов Бога, Його конкретна турбота про кожну особу, Його план спасіння, який охоплює все людство і все творіння і який досягає кульмінації у Втіленні, Смерті і Воскресінні Ісуса Христа. Коли ця реальність є прихована, тоді бракує критерію, який дозволив би відрізнити те, що робить життя людини цінним і неповторним. Вона втрачає своє місце у всесвіті, губиться в природі, відмовляється від своєї моральної відповідальності або приписує собі право абсолютного володаря і владу маніпулювати без обмежень.

55. Більше того, віра показує нам любов Бога Творця, схиляє нас до більшого шанування природи так, що ми розрізняємо в ній записану Ним «граматику» i доручене нам помешкання, щоб ми його охороняли і доглядали; допомагає нам відшукати приклади розвитку, не керуючись тільки принципом корисності і прибутку, але зважаючи на те, що усе створіння є даром, якого ми всі є боржниками; вчить нас шукати справедливі форми правління, визнавати, що влада походить від Бога для служіння загальному благу. Віра підтверджує також можливість прощення, яке дуже часто вимагає часу, зусиль, терпіння і заангажованості; прощення є можливе, коли ми відкриваємо, що добро завжди первинніше і сильніше, ніж зло, що слово, яким Бог підтверджує наше життя, глибше від усяких наших форм заперечення. Зрештою, з чисто антропологічної точки зору, єдність перевершує конфлікт; переживання конфлікту повинно вести нас до його вирішення, подолання, преображення його в ланку певного ланцюга у розвитку до єдності.

Коли зникає віра, з’являється небезпека, що зникнуть також фундаменти життя, як застерігає поет T. С. Елліот: «Потребуєте, можливо, щоб вам було сказано, що навіть ці скромні досягнення, / які пробуджують у вас гордість за облаштоване суспільство, / насилу переживуть віру, якій завдячують своїм значенням?» [48]. Якщо усунемо Бога з наших міст, то ослабне довіра між нами, ми будемо разом тільки зі страху, і стабільність буде під загрозою. Послання до Євреїв стверджує: «Бог не соромиться зватися їхнім Богом, бо він їм приготував місто» (11, 16). Вираз «не соромиться» пов’язаний з публічним визнанням і має на увазі, що Бог своїми конкретними діями публічно визнає свою присутність між нами, своє бажання зміцнювати зв’язки між людьми. Чи ж це ми будемо соромитися називати Бога нашим Богом? Чи ж це ми, в нашому спільному житті, не будемо визнавати, що Він Ним є, і не будемо проголошувати велич спільного життя, яке є можливе завдяки Йому? Віра освітлює суспільне життя. Вона має в собі творче світло для кожної нової хвилини історії, оскільки спрямовує всі події до їх початку і показує призначення всього в Отці, Який нас любить.

Утішительна сила в терпінні

56. Коли св.Павло пише до християн в Коринті про свої труднощі і терпіння, то пов’язує свою віру із звіщенням Євангелія. Говорить в суті, що у ньому виповнюється фрагмент Писання: «Я вірував, тому й говорив» (2Кор.4,13). Апостол нав’язується тут до слів 116 Псалма, коли Псалмоспівець кличе: «Я був непохитний у довір’ї навіть тоді, коли казав: «Який же я нещасний!»( 10). Мова про віру часто пов’язана з мовою про болючі випробування, але святий Павло власне це вважає найпереконливішим звіщенням Євангелії, оскільки в слабості і терпінні об’являється і залишається відкритою Божа сила, яка перевищує наші слабості і наші терпіння. Сам апостол стоїть перед обличчям близької смерті, яка стане життям для християн (пор.2Кор.4,7-12). Віра освічує нас в години випробувань і, власне, у терпінні і слабості стає зрозумілим, що «ми не самих себе проповідуємо, але Христа Ісуса, Господа» (2Кор.4,5). 11 глава Листа до Євреїв закінчується нагадуванням тих, які терпіли через віру (пор. Євр.11,35-38), серед них особливе місце припадає Мойсеєві, який переносив зневаги заради Господа (пор. рядок 26). Християнин знає, що терпіння неможливо уникнути, але воно може набрати сенсу, може стати актом любові, довіренням себе в руки Бога, який нас не залишає, і тим самим бути етапом зростання віри і любові. Споглядаючи з’єднання Христа з Отцем, також в момент найбільшого терпіння на хресті (пор.Мр.15,34), християнин вчиться участі у погляді самого Христа. Навіть смерть стає освітленою і може бути пережита як останній виклик віри, останнє «вийди з твоєї землі», останнє «прийди!», сказане Отцем, якому повіряємося з довірою, що Він нас зміцнить також під час останнього переходу.

57. Світло віри не веде до того, що ми забуваємо про терпіння світу. Для скількох людей віри терплячі стали посередниками світла! Для св.Франциска прокажений, а для бл.Матері Терези з Калькутти її убогі. Вони зрозуміли таємницю, яка в них є. Наближуючись до них, вони точно не звільнились від всіх терпінь, ані не могли пояснити кожне зло. Віра не є світлом, яке розпорошує усю нашу темноту, але світильником , який вночі супроводжує наші кроки, а цього достатньо, щоб йти. Людині, яка терпить, Бог не дає аргументації, яка все пояснює, але свою відповідь він пропонує у формі присутності, яка товаришить історії добра, що пов’язується з кожною історією терпіння, щоб її просвітив промінь світла. У Христі Бог захотів розділити з нами цей шлях і запропонувати нам свій погляд, щоб ми побачили на ній світло. Христос є Тим, хто переніс біль і тому «провадить нас у вірі і її вдосконалює» (Євр.12,2).

Терпіння пригадує нам, що служіння спільному добру є завжди служінням надії, яка дивиться перед себе, знаючи, що лише в Бозі, в майбутньому, запропонованому воскреслим Христом, наше суспільство може віднайти міцні і витривалі фундаменти. У цьому сенсі віра поєднується з надією, оскільки навіть якщо нищиться дім нашого дочасного проживання, існує вічне житло, яке Бог вже відкрив у Христі, в Його тілі (пор.2Кор.4,16 – 5,5). Динаміка віри, надії і любові (пор.1Сол.1,3; 1Кор.13,13) робить близькими нам турботи всіх людей на нашій дорозі до того міста, «архітектором і будівничим якого є сам Бог»(Євр.11,10), оскільки «надія не засоромить» (Рим.5,5).

У єдності з вірою і любов’ю, надія скеровує нас до певного майбутнього у іншій перспективі, ніж ілюзорні пропозиції божків цього світу, яка дає нам новий запал і нову силу у щоденному житті. Не дозвольмо, щоб у нас вкрали надію, не дозвольмо, щоб її знищили раптові рішення і пропозиції, які блокують нас на дорозі, «розпорошують» час, перетворюючи його в простір. У просторі викристалізовуються проекти, натомість час завжди скеровує до майбутнього і побуджує до того, щоб іти з надією.

 

Благословенна та, що повірила (Лк.1,45)

58. У притчі про сіяча св.Лука приводить наступні слова, в яких Ісус пояснює сенс «доброї землі», яка означає тих, «що чувши слово серцем щирим, добрим, його держать і дають плід у терпінні» (Лк.8,15). У контексті Євангелія від Луки нав’язування до щирого і доброго серця відносно почутого і збереженого Слова становить прихований образ Діви Марії. Той самий Євангелист говорить нам про пам’ять Марії, про те, що вона зберігала у своєму серці все, що чула і бачила, щоб Слово приносило плід у Її житті. Мати Господа є досконалою іконою віри, як скаже св.Єлизавета: «Благословенна та, що повірила» (Лк.1,45).
У Марії, Дочці Сіону, сповнюється довга історія віри Старого Завіту, яка розповідає про численних вірних жінок, починаючи від Сари, жінок, в яких поряд з патріархами сповнилась Божа обітниця і розквітло нове життя. Коли надійшла повнота часів, Боже Слово звернулося до Марії, а Вона прийняла Його цілим своїм єством, у своєму серці, щоб у Ній воно сталося тілом і народилось як світло для людей. Святий Юстин Мученик у своєму Діалозі з Трифоном використав прекрасний вислів, який говорить, що Марія, приймаючи вістку ангела, зачала «віру і радість»[49]. Віра Матері Ісуса була плідною, а коли наше духовне життя приносить плоди, то нас наповнює радість, яка є найбільш виразним знаком величини віри. У своєму житті Марія відбула паломництво віри, слідуючи за своїм Сином[50]. Також в Марії шлях віри Старого Завіту включається в слідування за Ісусом і перемінюється Ним, оскільки отримує погляд втіленого Божого Сина.

59. Можемо сказати, що у Пресвятій Діві Марії реалізується те, що я попередньо підкреслював, тобто що віруючий є цілковито заангажований у своє визнання віри. З огляду на свій зв’язок з Ісусом, Марія тісно включена в те, у що віримо. У непорочному зачатті Марією маємо ясний знак Божого синівства Христа. Одвічний початок Христа є в Отцеві, Він є Сином в повному і неповторному сенсі, і тому народжується в часі без участі чоловіка. Будучи Сином, Ісус може принести світу новий початок і нове світло, повне вірної любові Бога, який дарує себе людям. З іншого боку, справжнє материнство Марії запевнило Божому Синові справжню людську історію, справжнє тіло, у якому він помре на хресті і воскресне. Марія супроводжуватиме Його аж під хрест (пор.Ів.19,25), звідки її материнство пошириться, після воскресіння і вознесіння Ісуса, на кожного учня Її Сина (пор.Ів.19,26-27). Вона також буде присутня у горниці, щоб разом з апостолами просити про дар Святого Духа (пор.Ді.1,14). Таким чином, динаміка любові між Отцем і Сином у Святому Дусі наповнила нашу історію; Христос притягує нас до себе, щоб нас спасти (пор.Ів.12,32). У центрі віри є визнання Ісуса, Божого Сина, народженого від діви, який впроваджує нас через дар Святого Духа, в усиновлення (пор.Гал.4,4-6).

60. Звертаємося в молитві до Марії, Матері Церкви і Матері нашої віри.
Мати, допоможи нашій вірі!
Відкрий наші вуха, щоб ми чули слово Боже і розпізнавали Його голос та Його поклик.
Розбуди у нас прагнення іти за Ним, вийти зі своєї землі і прийняти Його обітниці.
Допоможи нам відкритися на Його любов, щоб ми змогли наблизитися до Нього у вірі .
Допоможи нам вповні довіритися Йому і повірити у Його любов, особливо в часі випробувань та хрестів, коли дозріває наша віра.
Засівай у нашій вірі зерна радості Воскреслого.
Нагадуй нам, що ті, хто сповнені вірою, ніколи не є самотніми.
Навчай нас на все дивитися очима Ісуса, щоб Він був світлом на нашій дорозі. І нехай це світло віри у нас постійно зростає, аж до часу, коли настане день непроминаючий, яким є сам Христос, Твій Син і наш Бог!

Дано у Римі, у Св. Петра, 29 червня, у свято Святих Апостолів Петра і Павла, року 2013, першого року мого Понтифікату.
ФРАНЦИСК

 


[1] Діалог з Трифоном-юдеєм, 121, 2: PG 6, 758.
[2] Св.Климент Александрійський, Protrepticos, IX: (Напучування греків), IX: PG 8, 195.
[3]. Brief an Elisabeth Nietzsche (11 червня 1865), w: Werke in drei Bänden, München 1954, 953 n.
[4]. Рай, XXIV, 145-147
[5] Acta Sanctorum, I Junii, 21.
[6] «Навіть якщо Собор не трактує безпосередньо віри, то говорить про неї на кожній сторінці, визнає її живий і надприродній характер, закладає її цілою і сильною і на ній будує свою науку. Було б достатньо привести соборові твердження […], щоб зауважити суттєве значення, яке Собор, згідно з доктринальною традицією Церкви, приписує вірі, правдивій вірі, джерело якої в Христі, а канал передання у Вчительському Уряді Церкви» (Павло VI, Генеральна аудієнція, (8 березня 1967): Insegnamenti V (1967), 705).
[7]. Пор. наприклад Собор Ватиканський І, Конст. догм. про віру католицьку Dei Filius, розд.III: DS 3008-3020; Собор Ват.II, Конст. догм. Про Обʼявлення Боже Dei verbum, 5; ККЦ 153-165.
[8]. Пор. ККЦ, V, 1: PG 33, 505A.
[9] In Psal. 32, II, s. I, 9: PL 36, 284.
[10] M. Buber, Die Erzählungen der Chassidim, Zürich, 1949, 793.
[11] Émile, Paris, 1966, 387.
[12] Lettre à Christophe de Beaumont, Lausanne, 1993, 110.
[13] Cf. In Ioh. Evang., 45, 9: PL 35, 1722-1723.
[14] Part II, IV.
[15] De Continentia, 4, 11: PL 40, 356.
[16] “Vom Wesen katholischer Weltanschauung” (1923), in Unterscheidung des Christlichen. Gesammelte Studien 1923-1963, Mainz, 1963, 24.
[17] XI, 30, 40: PL 32, 825.
[18] Cf. ibid., 825-826.
[19] Cf. Vermischte Bemerkungen / Culture and Value, ed. G.H. von Wright, Oxford, 1991, 32-33; 61-64.
[20] Homiliae in Evangelia, II, 27, 4: PL 76, 1207.
[21] Cf. Expositio super Cantica Canticorum, XVIII, 88: CCL, Continuatio Mediaevalis 87, 67.
[22] Ibid., XIX, 90: CCL, Continuatio Mediaevalis 87, 69.
[23]. «Богові, який себе обявив, треба віддати “послух віри”(Рим.1,5; 2Кор.10,5-6), яким людина ціла вручає себе свобідно Богові, віддаючи “повну повинність ума і волі обявленому Богові”(4) і добровільно приймаючи дане ним обявлення. А щоб показати цю віру, треба попереджаючої і допоміжної ласки Божої і внутрішньої підтримки Святого Духа, що порушує серце і напрвляє до Бога, розкриває очі духа і дає “всім насолоду в прийманні й віруванні в правду”(5). А щоби ще глибшим стало розуміння обявлення, той самий Святий Дух постійно здосконалює віру своїми дарами.» (Собор Ват.ІІ Конст.догм. Про Боже Об’явлення Dei verbum, 5).
[24] Cf. H. Schlier, Meditationen über den Johanneischen Begriff der Wahrheit, in Besinnung auf das Neue Testament. Exegetische Aufsätze und Vorträge 2, Freiburg, Basel, Wien, 1959, 272.
[25] Cf. S. Th. III, q. 55, a. 2, ad 1.
[26] Sermo 229/L (Guelf. 14), 2 (Miscellanea Augustiniana 1, 487/488): “Tangere autem corde, hoc est credere”.
[27] Cf. Encyclical Letter Fides et Ratio (14 September 1998), 73: AAS (1999), 61-62.
[28] Cf. Confessiones, VIII, 12, 29: PL 32, 762.
[29] De Trinitate, XV, 11, 20: PL 42, 1071: “verbum quod intus lucet “.
[30] Cf. De Civitate Dei, XXII, 30, 5: PL 41, 804.
[31] Cf. Congregation for the Doctrine of the Faith, Declaration Dominus Iesus (6 August 2000), 15: AAS 92 (2000), 756.
[32] Demonstratio Apostolicae Predicationis, 24: SC 406, 117.
[33] Cf. Bonaventure, Breviloquium, prol.: Opera Omnia, V, Quaracchi 1891, 201; In I Sent., proem, q. 1, resp.: Opera Omnia, I, Quaracchi 1891, 7; Thomas Aquinas, S. Th I, q.1.
[34] Cf. De Baptismo, 20, 5: CCL 1, 295.
[35] Dogmatic Constitution on Divine Revelation Dei Verbum, 8.
[36] Cf. Second Vatican Ecumenical Council, Constitution on the Sacred Liturgy Sacrosanctum Concilium, 59.
[37] Cf. Epistula Barnabae, 11, 5: SC 172, 162.
[38] Cf. De Nuptiis et Concupiscentia I, 4, 5: PL 44, 413: “Habent quippe intentionem generandi regenerandos, ut qui ex eis saeculi filii nascuntur in Dei filios renascantur”.
[39] Second Vatican Ecumenical Council, Dogmatic Constitution on Divine Revelation Dei Verbum, 8.
[40] In Nativitate Domini Sermo, 4, 6: SC 22, 110.
[41] Cf. Irenaeus, Adversus Haereses, I, 10, 2: SC 264, 160.
[42] Cf. ibid., II, 27, 1: SC 294, 264.
[43] Cf. Augustine, De Sancta Virginitate, 48, 48: PL 40, 424-425: “Servatur et in fide inviolata quaedam castitas virginalis, qua Ecclesia uni viro virgo casta coaptatur”.
[44] Cf. An Essay on the Development of Christian Doctrine (Uniform Edition: Longmans, Green and Company, London, 1868-1881), 185-189.
[45] Cf. Second Vatican Ecumenical Council, Dogmatic Constitution on Divine Revelation Dei Verbum, 10.
[46] Origen, Contra Celsum, IV, 75: SC 136, 372.
[47] Ibid., 85: SC 136, 394.
[48] “Choruses from The Rock”, in The Collected Poems and Plays 1909-1950, New York, 1980, 106.
[49] Cf. Dialogus cum Tryphone Iudaeo, 100, 5: PG 6, 710.
[50] Cf. Second Vatican Ecumenical Council, Dogmatic Constitution on the Church Lumen Gentium, 58.

Переклад Католицького Оглядача

 

 

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

СЮЖЕТ

енцикліки

ПЕРСОНА

Папа Франциск

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

[recaptcha]

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

The Coolest compilation of onlyfans porn tapes on PornSOK.com Immediate Unity