Сучасний Інтернет аж кишить різноманітними веселими відео і фотками з життя ченців. Часом складається враження, що головною метою сучасного чернецтва є показати усьому світові, що вони «нормальні люди», що вони «такі ж, як усі»; зруйнувати стереотипи про те, що чернече життя — нудне, рутинне і складається з самих лише молитов та псалмів (а хіба це так погано?). Щоб, не дай Боже, не образити почуття секулярного світу, не показатись у ньому «білою вороною» (втім, це поширюється й на інші нинішні аспекти церковного життя і світосприйняття).
По собі знаю, що таке обличчя чернецтва є дуже привабливим для неофітів, які тільки вчора прийшли до Церкви або й узагалі топчуться на порозі. І це класно, бо для неофітів — а особливо наших, українських, зашуганих «православними бабками-церберами», — життєво важливим є побачити, що священики й ченці — це прості, відкриті до спілкування люди, з якими можна і про серйозне поговорити, і жарти пожартувати, і на пікнік сходити, і м’яча поганяти, і ще якось весело провести час. Але радість від цього усвідомлення минає швидко. Неофіт звикає до того, що наші монахи — вони такі класні-класні, з ними й у вогонь, і у воду, і в мідні труби, швидко наїдається того, це стає нормою життя… і що далі? Це все, хоч і гарне, — але загальне, загальнолюдське; а де, власне, богопосвячене? Адже щоб бути «своїм хлопцем», веселитись і показувати усім, як варто розважатися християнинові, зовсім не обов’язково вступати до якогось Ордену, складати обітниці і приймати на себе почесне, але дуже відповідальне звання ченця.
«Монахи танцюють», «монахи співають», «монахи стрибають», «монахи ходять на голові», «монахи грають на барабанах» — ширяться соцмережами перепости, і народ у коментах аж нетямиться з захвату. А мені від того чомусь хочеться монахів, які б плакали, покутували і каялися, а головне (sic!) — закликали б інших до того самого. За зразком їхніх святих засновників, дивлячись на яких, між іншим, народ масово крутив пальцем біля скроні, а вони робили своє і рятували душі, замість того, щоб намагатися сподобатися народу і злитися з ним у спільну картинку.
І тут не йдеться про привселюдне самобичування за гріхи людства. Я не знаю, може, той стрибун із цимбалами у габіті насправді сидить на хлібі й воді, носить вериги та покутує за наші провини абощо. Але в образі сучасного чернецтва, якщо завгодно — у його МЕДІЙНОМУ образі цей бік чернечого життя чомусь відсутній, ніби це щось таке незручне, на чому не варто акцентувати увагу. І в цьому біда, у цій однобокості, а не у самому факті, що ченці теж уміють веселитися (я сама, грішна, люблю з ними веселитися, єслішо).
Ну і на цій веселій ноті чернецтво має мене заклювати, аби не вчила їх, як бути ченцями і «відповідати викликам часу». Хоча, якщо говорити про час, то я не певна, що те, що ми бачимо зараз навколо, як у церковному, так і у суспільному житті, більше потребує танців, співів та веселощів, аніж посту, молитви й покути.
P.S. Падре Піо свого часу нарікав, що під час Страшного Суду (про який зараз якось не заведено говорити вголос) святий Франциск не впізнає у його ордені своїх дітей, протестував проти реформ ордену під потреби його членів, підкреслював, що це Франциск робить подарунок своїм монахам, а не монахи роблять Францискові послугу, милостиво вступаючи до його ордену… Зараз Падре Піо дуже люблять усі, кому не лінь, але цей момент якось обходять увагою — насамперед, його власні колеги по ордену, в чий бік він і скеровував ці стріли.
Ольга Герасименко, jeanneluna.blogspot.com
фінансово.
Щиро дякуємо!
