На відміну від невротичного страху, який діє деструктивно, існує нормальний екзистенційний ляк, і треба вміти його прийняти.
Такий страх у цілком очевидний і безсумнівний спосіб пов’язаний із самопочуттям людини. На цей нормальний страх людина повинна відповідати. Інакше вона відгородилась би від життєво необхідного процесу, що має в нас тривати.
Одні пробують уникати пов’язаних зі страхом ситуацій завдяки тому, що пристосовуються до діючих норм. Свою індивідуальність вони загнуздали часткою «-ся». «Люди так бояться бути відмінними від решти, що пристосовуються, покірно приймаючи те, що їм наказується», — сказав рок-музикант Мерилін Менсон.
Замість обрати важкий шлях самореалізації, люди окопуються на надійних позиціях конформізму. Вони тоді перестають бути собою, не відкривають свого справжнього обличчя. Самі себе позбавляють шансу мобілізуватися, аби прожити життя у згоді з самим собою. Уникаючи ситуацій, які викликають в них страх, аби — за їхнім розумінням — захищатися чи рятуватися, вони призводять до того, що їм залишається тільки абияке відчуття безбарвного, несправжнього життя.
Хто бореться у своєму житті зі страхом, який перешкоджає йому використовувати отримувані можливості, той перемагає. Хто ховається зі страху, той не зможе скористатися тим, що отримав, він тільки втрачає.
Мовою глибинної психології Йоланде Якобі це формулює так: «Хто успішно йде життям і приймає його, хто відважно виходить назустріч випробовуванням, хто не боїться боротьби і шукання нових рішень, не втікає від нових досвідів, того особистість буде зрілішою, ніж особистість людини, яка не ризикує ступити кроку поза проведену дорогу і вийти за визначені способи поведінки».
Страх не повинен нас паралізувати. Треба — всупереч йому — постійно здобуватися на те, щоби зробити черговий крок уперед. Якщо нам вдасться подолати свій страх — перед нами відкриються нові можливості, бо ми самі станемо відкритими на нові думки, погляди й досвіди, будемо спроможні створювати нові зв’язки.
Насамперед, однак, ми зробимо так, що наше «я», долаючи страх, зможе щоразу повніше реалізуватися, а наше життя набуде нової якості та індивідуальності. Це той страх, про який Верена Каст каже, що «він примушує людей, аби жили власним життям».
Страх повинен виконувати позитивну роль у нашому житті, як і будь-який інший захисний механізм, призначений насамперед для допомоги людині. Він має змушувати нас допустити до голосу те, що в нас сидить, аби ми насправді і якнайкраще використали свій потенціал. Спершу страх є — або виглядає — перешкодою, яка ускладнює дію, ускладнює власну згоду ризикнути, що триває доти, доки ми нарешті зважимося дати відсіч цій перешкоді, переконуючись, що ми сильніші, ніж вона, що в нас більше сил, ніж ми припускали. Інший вид страху — це відчуття стиснутих грудей чи перехопленого горла, фізіологічні реакції, яких кожен колись зазнав у житті. Коли ми переживемо такий конкретний напад страху, то відчуємо, що наше життя знову набирає руху та інтенсивності, причому на різних площинах.
Проте чимало людей капітулюють перед страхом, що, зрештою, і робить так, що вони не можуть жити повнотою своїх можливостей. Відомий актор Патрик Стюарт зізнався: «Молодим хлопцем я був повний комплексів і невпевненостей. Довгі роки це псувало мені життя. Не тільки як людині, яка має якось рухатися в цьому світі, але і як акторові. Страх довго мав вплив на мою поведінку, як приватну, так і професійну. Мені знадобилося чимало часу, щоб визволитися від нього, бо він сидів у мені з дитинства… Я й досі не повністю вільний від нього, і надалі інколи відчуваю, що він у мені сидить». Далі актор наводить ситуацію, яка це ілюструє. За кілька місяців до інтерв’ю він брав участь у ралі в Каліфорнії. Під час тренувальних заїздів він відчував радість, його захоплювала швидка їзда, хоч він навіть один раз вилетів з траси, його занесло. Однак під час самих змагань він був такий знервований і переляканий, що мусив сам себе закликати до порядку.
Далі актор про це розповідає так: «Хоч я й не приїхав останнім — до фінішу я прибув четвертим з кінця серед 17 учасників, — то був страшно розчарований. Моя лякливість зіпсувала мені все задоволення від цього захопливого моменту заїзду. Відтоді я багато думаю про свій страх і про те, скільки радості він у мене забирає. Можна би сказати, що в тій ситуації страх був повністю відповідним, бо ж їздити у перегонах це ані мій фах, ані навіть захоплення, і це небезпечно… Але там були й інші дебютанти, які не переймалися тим, що ось тут щось в цей момент чи за поворотом обов’язково має трапитися… І вони безсумнівно мали з цього заїзду велетенське задоволення. Натомість я думав тільки про те, що наступного дня маю летіти до Амстердама, щоб дати інтерв’ю, а потім із дружиною у відпустку, отож не можу ризикувати. Я їхав щоразу повільніше. Подолати страх — це, певно, моє найважливіше життєве завдання».
Коли людина приймає виклик, що ним є її власний страх, то вона виграє, стає творчою. Страх виявляється мотором, який надає її життю певної динаміки, щось у ній провокує, допомагає пізнати труднощі, аби їх долати й так іти вперед. К’єркегор казав: людину охоплює страх, коли вона постає перед необхідністю зробити щось для себе, творити власне життя. Якби все було наперед вирішене і згори усталене, то ми були би звільнені від відповідальності та від необхідності щось вирішувати на свій страх і ризик, від вибирання життєвого шляху та пов’язаної з цим непевності. «Дитина вчиться ходити, зрештою вона йде до школи, дорослий чоловік одружується, береться за нову роботу. Ці можливості пов’язані зі страхом, подібно як і життєві дороги з тих, що лежать перед нами, і які неможливо розпізнати, доки їх не вибереш і не пройдеш ними», — так Ролло Мей викладає тезу К’єркегора. Хто подолає свій страх, кого страх не стримає від повної залученості у своє життя, той використає свої «таланти», дані Богом, і матиме нагороду.
Ми тут говоримо про нормальний страх, суттєвий для життя людини, який вимагає від нас внутрішнього зусилля, аби його долати, і коли ми на це зберемося і зробимо, це визволяє в нас внутрішнє зростання. Якщо, паралізовані страхом, ми затримуємося в тій чи тій ситуації, то коли життя вимагатиме від нас щось вирішити, аби вплинути на подальший розвиток, ми не посунемося вперед, а навпаки: блукатимемо завулками, ба навіть і відступатимемо і наразимося на небезпеку віддалитися від початкового шляху чи навіть згубити його. Наше життя, замість того щоб далі точитися без перешкод, почне ускладнюватися і набере неправильного напрямку, невідповідного бажаному для нас. Щоразу чіткіше ми почнемо усвідомлювати, що відрізані від живої течії життя, безсилі перед цієї ситуацією, і нас щоразу більше охоплюватиме паніка, оскільки ми не будемо знати, що робити.
Такий страх є ознакою слабкості нашого «я». Він вказує, що ми ще належно не підготовлені до завдань, які перед нами стоять. Однак ми й не будемо до них готові, якщо не долатимемо свого страху. Черговий етап розвитку стане можливим тоді, коли ми подолаємо страх, пов’язаний із новизною цього чергового етапу. Це означає, що ми мусимо пройти шлях, нерідко тяжкий, шлях долання страху. Втікати від страху це тільки посилювати його, а енергія, якої ми потребуємо для власного розвитку, буде втоплена у спробах даремної втечі від неминучого зіткнення зі страхом.
Вунібальд Мюллер, deon.pl
фінансово.
Щиро дякуємо!
