Поради

Іспит совісті: сімейне питання

28 Грудня 2014, 15:18 3267
ділитися облаткою

Різдвяний час. Новий рік на порозі. Бігом промайнула Пастирка, черговий стіл на новорічне святкування треба накривати… кому там у голові іспити совісті, якщо така біганина? Ну а що робити, коли не встиг до Пастирки?.. Відповідь щонайменше така: Різдвяний період ще триває. Не у «звітній сповіді» проблема. А біганину можна відсунути вбік. І навіть треба.

Хотів би я «попсувати» святкування зокрема тим, хто їх проводить у хапливій закупівлі всього підряд, старанному запиханні в себе усього наготовленого і нав’язливому втуплюванні у телевізор чи комп’ютер. Для чого? А хоч би для того, щоб вони посиділи і помовчали, згадали, яке це дуже людське, достойне і корисне заняття (хоч і вимирає, як певні види тварин). Або щоб провести чесний іспит совісті, кращий від вивченого на пам’ять із короткого катехізису, з якого, власне, залишилося кілька простих пунктів, щодо яких тільки цифри щороку множаться: згрішив/згрішила двічі проти цієї і тричі проти тієї заповіді, не прочитав/ла ранкових молитов, їв/їла м’ясо у п’ятницю, більше не пам’ятаю, обіцяю виправитися…

Так нерідко виглядає віковічна драма людської гріховності, вимовлена одним подихом і в дивній поставі тіла. Це насмішка чи чемпіонат світу? — важко сказати. Чи взагалі про це йдеться у передсвяткових сповідях, які Церква радить «щонайменше двічі на рік — у різдвяний і великопісний час»? Може, чесніше було би визнати, що ми завдаємо собі труду стати при ґратах сповідальниці з причин суто прагматичних (щоб не сказати терапевтичних, а може, навіть магічних), бо завдяки цьому дістаємо хвилинку позірного спокою і полегші… Зробімо іспит совісті інакше. Можемо почати від Святвечора, наприклад.

За святковим столом

Отже, всі повсідалися до столу на Святвечір. Затримаймо внутрішній погляд насамперед на традиційній порожній тарілці для несподіваного гостя. Цікаво, чи хтось несподіваний насправді колись до нас постукав? Певно, ні, тому ми вже й забуваємо її виставити; або просто перестали це робити, щоб не нагадувало про пустку за кимось близьким. Може, цього року це порожнє місце по мамі чи татові, дружині або чоловікові, сестрі чи браті, які з різних причин перебувають деінде. Може, шукають щастя за кордоном, або в нових сім’ях… або одне і друге.

Святвечір

Потім подивімося на присутніх. Якщо в когось уже проблеми з заповненням місць при святковому столі — може, варто би зібратися з силами і запросити в такому разі дальніх родичів, або навіть сусідів чи знайомих? Кому було порожньо 25 грудня, ще може впустити у дім трохи тепла, святкуючи за східним календарем. Це «різдво другого шансу»… Придивімося до тих, хто за нашим столом. Як вони виглядають, у що вбрані, як себе подають. Прислухаймося, про що вони розмовляють, чи вони цікаві, чи нудні, радісні чи сумні…

А тепер погляньмо на себе самих: як виглядаєте ви, біля кого сидите (і чому), з ким і про що розмовляєте, ви розслаблені в доброму товаристві чи зібрані, як за небезпеки? Оцініть святковий стіл. Що є, чого немає, і чому. Чи всі дванадцять традиційних страв були обов’язково приготовані?

І що ми тут бачимо?

Якщо ми відважно увійшли в цю вправу, то матимемо з неї чимало користі, але зберігаймо відвагу до кінця. Поставмо кілька питань, щоб уточнити, що ж саме за цим святковим столом відбулося. Чи це була справжня сімейна зустріч? Чи ми оновили старі знайомства? Чи хтось роз’ятрив нам уже загоєні рани? Чи в теплій атмосфері ми згадували з іншими давні події? Тому що насправді ми зустрілися не з іншими, а з собою. Це банальна істина, але й повчальна.

Завдяки таким експериментам подумки ми зазвичай краще відкриваємо власне нутро. Зазвичай вражає, які ми схематичні і стереотипні, призвичаєні до певного роду готових кальок, упереджень, манерності тощо. Ми знаємо, хто що скаже, ще перш ніж він відкриє рота. Хоча кожен з нас індивідуальний і неповторний…

По-перше: розмовляти!

В обговорюваному контексті варто навіть обмежитися цим одним рівнем: розмовами у нашому домі. Дещо провокаційне запитання «чи ми розмовляємо один з одним людським голосом?» варте ширшого розгляду… Кабінети психотерапевтів заповнені через те, що ми найчастіше одне з одним не розмовляємо, ми неспроможні розмовляти. У тебе проблема? — йди до психолога! Ось найчастіша відповідь, коли хтось у сім’ї пробує щось змінити. Швидкий пас, ну бо в телевізорі показують повтор півфіналу з футболу або романтичне кіно. Що гірше, такі діалоги трапляються і в так званих «порядних домах», де немає насильства, пияцтва чи інших патологій, тому це ніколи не потрапить до преси. Але ж і в такий спосіб можна завдати глибоких ран, тим більше болючих, що вони довго не загоюються і не залишають слідів на тілі, які могли би привернути увагу оточення. Брак близькості — матері, батька, чоловіка, дружини і т.д. — це фатальна втрата, якої не надолужить жодна терапія. І було би доброю постановою після сповіді — рішення порозмовляти з близькими, проявити до них трохи чутливості, уваги і турботи. А діалоги, навіть із малими дітьми, можуть бути захопливими, вочевидь якщо ми захочемо відмовитися від наших схем. Ось приклад.

Я не боюся, тобто я боюся

Один із моїх американських співбратів розповів мені нещодавно історію, яка з ним трапилася минулого літа. У вихідний він вибрався на пляж, аби відпочити і спокійно почитати книжку. Була середина тижня, отож пляж був майже порожній. Тільки якась сім’я з малими дітьми влаштувала собі пікнік. Коли він уже добре занурився у читання, над його головою раптом пролунав дитячий голосок: «Хочеш подивитися на моїх крабів?» Він неохоче повернувся і побачив кількарічну дівчинку з відерцем у руці. «Так, звичайно!» — відповів він не у згоді з істиною, але таки зазирнув у пластикове відерце. На дні ворушилися кілька малих панцирників. «Витягни собі одного», — заохотила його дівчинка і підсунула відерце ближче. Однак він рішуче відмовився. «Що, боїшся?» — кинула мала грайливо. «Ні, не боюся. Просто мені не хочеться», — відповів дещо шокований єзуїт. Тоді дівчинка попросила його простягнути руку і, легенько щипаючи за край долоні, заохотила його ще раз: «Це тільки ось так болить. Не бійся, візьми одного». Він узяв, ну і насправді краб щипався не боляче.

Отже, чи ми насправді не хочемо спілкуватися з тими, хто мають бути для нас найближчими, чи просто боїмося цього? Ось і правильна постанова до правильної сповіді…

За публікацією: Станіслав Моргалла SJ, deon.pl  
Фото: Dąbrowa Tarnowska  

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.
Кредит січень-травень 2021
Зібрано Залишилося зібрати
14801грн
123612грн
Потрібно зібрати
138413грн
Залишилося
14днів
Розмістити цей блок в себе на сайті

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

pb.ua: 4731 1856 1920 9130

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: