Роздуми над Словом Божим
Сьогоднішнє читання каже нам про необхідність пробачати тих, хто завинив перед нами та нашими ближніми. Власне, ми самі звикли до образу Господа як Милосердного Отця, чиї любов та милосердя не мають меж. У 23 вірші цього уривка Ісус підкреслює, що Царство Небесне подібне до царя, який зводив борги рабів. Цар — тобто сам Господь — змилувався над рабом та (що особливо підкреслено у 27 вірші) взагалі простив йому величезний борг. Тож ми самі бачимо Боже милосердя та свято віримо в те, що Господь пробачає, відпускає нам наші гріхи, і пробачить нас, коли ми будемо стояти перед його славою на Великому Суді.
Сама основа нашої віри — це віра у велике пробачення, що нам дароване, коли ми — раби Божі — благаємо нашого Отця простити нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим. Коли ми молимося до Господа, та ще йдемо молитися до церкви, приступаємо до сповіді та Святого Причастя, — ми власною поведінкою благаємо пробачення для себе та ближніх, що завинили перед Господом.
Але зупиніться на хвилину, замисліться по правді й будьте щирі перед собою та Отцем Небесним: чи ми самі насправді та щиро пробачаємо нашим винуватцям?
Звісно, що провина може бути різною, це справа індивідуальна; але особливо важливим є пробачення тих, хто своєю поведінкою та вчинками завдав нам болю.
Якщо ви замислилися над останніми реченнями — ви, певно, відчули цей біль на собі. Жахливе відчуття, якого не передати словами. Лишень спробуйте уявити, що відчуває сам Господь, коли ми, безліч нас, завдаємо Йому болю! Та найголовніше — ми очікуємо пробачення для себе самих від Господа, ми хочемо, щоб нас пробачали наші ближні, хочемо, щоб нас пробачали всі, кого ми образили, — але самі не можемо пробачити тих, хто зробив боляче нам. Навіть гірше: частіше вважаємо свій власний гнів, ненависть і прокльони справедливими щодо винуватців.
Писання постійно закликає нас бути милосердними та не судити, бо лише Господь — єдиний справедливий суддя над живими й мертвими.
Одна з найвідоміших притч Біблії — про блудного сина (див. Лк 15, 11‑32), оповідає чудову історію покаяння. Наприкінці блудний син повертається та особисто просить пробачення за ті жахливі помилки, що він скоїв, та отець із великої любові змилувався над ним, пробачив йому, зрадів щирому покаянню та влаштував свято з цього приводу.
Необхідно підкреслити вірш Луки 15, 24, що каже: «Бо цей син мій був мертвий і ожив, був пропав і знайшовся! І почали веселитись вони». — Тобто батько щиро любив сина та був готовий пробачити завданий йому біль задовго до того, як син повернувся, бо він вірив у те, що син повернеться.
Також Євангеліє від Луки (17, 3‑4) каже:
«Уважайте на себе! Коли провиниться твій брат, докори йому, а коли він покається, то вибач йому. І хоча б сім раз денно він провинивсь проти тебе, і сім раз звернувся до тебе, говорячи: Каюся, — вибач йому!»
Тобто ми можемо докоряти: ми маємо право вказати людині на те, що вона зробила не по правді. Докір повинен пробудити сумління. Але ми не маємо жодного права засуджувати, і ще гірше — не пробачити винуватцю.
«Добре, — скажете ви. — Але що робити, коли ті, хто завдав нам найбільший біль усього життя, не розкаються перед нами, ніколи не попросять у нас пробачення?»
Нікому не дано фізичного безсмертя на Землі: рано чи пізно всі опинимося по той бік життя і станемо перед найсправедливішим судом Всесвіту. Але таким є наше покликання — пробачати навіть тим, хто, певно, ніколи перед нами не вибачиться, і просити в Господа покаяння та пробачення для цих людей, бо, може, ніхто крім нас більше цього не зробить. Ісус просить любити не тільки ближнього, але й ворога свого: щоб «бути синами Отця, що на небі, що наказує сходити сонцю своєму над злими й над добрими, і дощ посилає на праведних і на неправедних» (Мт 5, 43‑45).
Ніхто не каже, що пробачати — просто. Що більший біль, то важче пробачити. Але цей біль тяжкий, якщо жити з цим: він стає центром життя, і саме життя стане пеклом на землі. Господь полегшує цей біль, Він може вказати на джерело болю й допомогти його позбутися, — але він не може забрати його повністю, доки ми самі остаточно не відпустимо цей біль. Непрощення — наче якір, що тримає біль у нашому серці.
Сьогоднішнє читання каже нам: як не пробачимо провин іншим — то навіть сам милосердний Господь не зможе нам пробачити нашого згубного егоїзму, нашої власної неможливості пробачити малий чи великий біль.
Маємо прощати всіх винуватців, «аж до семидесяти раз по семи!» — тобто безліч разів, незважаючи ні на що. Амінь.
фінансово.
Щиро дякуємо!
