«Спілкування в сім’ї як привілейоване місце зустрічі з безкорисливою любов’ю».
Тема сім’ї перебуває в центрі глибоких церковних роздумів, а також синодального процесу, що передбачає два синоди: один надзвичайний — який відбувся нещодавно, інший — звичайний, який відбудеться в жовтні. У цьому контексті я вважаю доцільним, щоб тема найближчого Всесвітнього дня суспільних комунікацій стосувалась родини. Зрештою, родина — це перше місце, де ми вчимося спілкування. Повернення до цього автентичного моменту може нам допомогти зробити спілкування більш істинним і людяним та побачити родину під іншим кутом зору.
Ми можемо дозволити собі надихнутись євангельським образом відвідин Марією Єлизавети (пор. Лк 1, 39-56). «І як почула Єлизавета привіт Марії, здригнулася дитина в її лоні, і Єлизавета сповнилася Святим Духом, і викликнула голосом сильним: “Благословенна Ти між жінками, і благословен плід лона Твого”» (вірші 41-42).
Ця подія, передусім, вказує нам на спілкування як діалог, що переплітається з мовою тіла. Першу відповідь на привітання Марії дає дитина, яка радісно здригається в лоні Єлизавети. Радість із приводу зустрічі — це в певному сенсі архетип і символ усього іншого спілкування, якого ми вчимося ще перед приходом на світ. Лоно, що нас приймає, це перша «школа» спілкування, яке складається зі слухання й тілесного контакту, де починаємо знайомитись із зовнішнім світом, в безпечному середовищі, під заспокійливий звук биття серця матері. Це зустріч між двома особами — однаково близькими одна одній, а ще чужими; зустріч, повна обітниць; це наш перший досвід спілкування. І це досвід, який всіх нас об’єднує, бо ми всі народжуємося з матері.
Після приходу на світ ми також перебуваємо у певному сенсі в «лоні», яким є родина. Це лоно складається з різних осіб у стосунках: «місце, де людина вчиться жити разом у розмаїтті» (Апостольське повчання Evangelii gaudium, 66). Тут ідеться про особистісні відмінності поколінь, які встановлюють спілкування між собою насамперед тому, що приймають одне одного, бо між ними існує певний зв’язок. А що більший діапазон цих відносин, що більша різниця у віці, то багатше наше середовище життя. Це зв’язок, чию основу становить слово, яке, своєю чергою, зміцнює зв’язок. Ми слів не придумуємо, можемо їх вживати тому, що отримали від когось. Це в родині ми вчимося говорити «рідною мовою», тобто мовою наших предків (пор. 2 Мак 7, 25.27). У родині ми дізнаємось, що інші були перед нами, зробили так, щоб ми з’явилися на світ і можемо теж народжувати життя й робити щось добре і прекрасне. Можемо давати, бо отримали; а цей позитивний зворотній зв’язок творить у серці здатність спілкування в родині між собою та з іншими: узагальнюючи — це модель усілякого спілкування.
Досвід сімейних зв’язків нас «випереджує», чинить так, що сім’я також стає контекстом, у якому передається та базова форма спілкування, що нею є молитва. Коли тато і мама присипляють своїх новонароджених дітей, — дуже часто довіряють їх Богу, щоби над ними чував. А коли діти трохи підростають — моляться разом із ними простими молитвами, пам’ятаючи з любов’ю також і про інших осіб: дідусів, бабусь, родичів, хворих та стражденних — тих усіх, які найбільше потребують Божої допомоги. Так, більшість із нас у родині навчилася релігійного виміру спілкування, який у християнстві цілком пронизаний любов’ю, — любов’ю Бога, який дає нам себе, і яку жертвуємо іншим.
Передусім у родині є змога обійняти один одного, підтримати, товаришувати один одному, прочитати погляд і мовчання, разом сміятись і плакати: між людьми, які не вибрали один одного, однак — такі важливі одне для одного, аж це дозволяє нам зрозуміти, що таке насправді спілкування як відкриття і будування близькості. Долати відстані, виходячи одне одному назустріч і приймаючи одне одного — це мотив вдячності й радості: з привітання Марії та поруху дитини в лоні випливає благословення Єлизавети, а потім лунаає чудесний спів «Магніфікат», у якому Марія прославляє Божий план любові до Неї та Її народу. Зі сказаного з вірою «так» випливають наслідки, які сягають далеко поза межі нас самих і ширяться по всьому світі. «Відвідини» тягнуть за собою також і відкриття дверей, незамикання у своїх домівках — вихід назустріч іншій людині. Так само і родина жива тоді, коли дихає відкритістю поза собою; і родини, які так роблять, можуть передавати своє послання життя і єдності, можуть обдарувати втіхою і надією більш зранені сім’ї та вчинити, аби розвивалась сама Церква, що є родиною родин.
Родина — це, перш за все, місце, в якому, живучи разом у щоденному житті, ми пізнаємо власну обмеженість та обмеженість інших, малі й великі проблеми спільного життя, співпраці. Немає ідеальної родини, але нам не можна боятися недосконалості, крихкості, ба навіть і конфліктів; треба навчитись опиратися їм конструктивним чином. Тому родина, в якій поза її обмеженістю та гріхами існує взаємна любов, стає школою пробачення. Пробачення становить динаміку спілкування, такого спілкування, яке вичерпується, руйнується і яке, попри висловлений і прийнятий жаль, може відновити зв’язки і вчинити, щоб вони розвивались. Дитина, яка в родині вчиться слухати інших, говоритиме з пошаною, висловлюючи свої погляди без відкинення інших; буде в суспільстві будівничим діалогу і примирення.
Якщо йдеться про проблеми спілкування — нас можуть багато чого навчити сім`ї, які мають дітей із певними особливими потребами. Рухові, сенсорні, інтелектуальні браки завжди виступають спокусою, щоб замикатись в собі. Але також завдяки любові батьків, братів та інших приятелів — можуть стати рушієм, щоб відкритися, щоб ділитися з іншими, спілкуватися інтегруючись. Школа, парафія, спільноти можуть допомогти більше приймати інших, нікого не виключаючи.
Крім того, у світі, де часто проклинають, говорять погано, де засівається суперечка, де наше людське середовище забруднюється плітками, родина може бути школою спілкування як благословення. Це може відбуватись навіть там, де, здається, панує невідворотність ненависті й насильства, коли сім’ї розділені мурами з каменю або не менш непробивними стінами упереджень і небажання, коли здається, що існують вагомі причини сказати «це вже кінець». По суті: благословення, а не прокльони; відвідини, а не відкинення; прийняття замість боротьби — це єдиний спосіб перервати спіраль зла, дати свідчення, що добро завжди можливе, і виховувати дітей до братерства.
Сьогодні сучасні медіа, які становлять істотну частину життя — зокрема для молодих людей, — можуть стати як допомогою, так і перешкодою в спілкуванні в родинах та між родинами. Можуть ускладнювати, якщо стають шляхом втечі від слухання, щоб ізолюватись від фізичного контакту, від насиченості кожної хвилини мовчанням і очікуванням, забуваючи, що «мовчання — невід’ємна частина спілкування, і не існує без нього слів, багатих змістом» (Бенедикт XVI, Послання на Всесвітній день суспільних комунікацій, 24.01.2012). ЗМІ можуть допомагати у спілкуванні, коли вони дозволяють людям ділитись своїми історіями, залишатись у відносинах із тими, хто далеко, дякувати і просити пробачення, роблячи зустріч наново можливою. Щодня відкриваючи цей життєдайний центр, яким є зустріч, цей «живий початок», ми будемо використовувати технології мудро — а не дозволяти, щоб вони керували нами. Також і в цій царині батьки — перші вихователі. Але не можна їх залишати самих. Християнська спільнота покликана допомагати їм, щоб вони могли навчити своїх дітей жити в середовищі спілкування згідно з критеріями людської гідності та загального блага.
Сьогодні перед нами стоїть заклик наново вчитися розповідати, а не тільки виробляти і споживати інформацію. Це напрямок, до якого нас підштовхують впливові та цінні засоби масової комунікації. Інформація — важлива, але цього замало, бо дуже часто вона спрощує, протиставляє відмінності й різні погляди, наполягаючи на тому, щоб зайняти позицію тієї чи іншої сторони, замість того, щоб сприяти погляду разом.
Підсумовуючи, варто сказати, що родина це також не об’єкт, про який передаються думки, чи територія, на якій ведуться ідеологічні битви: вона виступає середовищем, де ми вчимося спілкуватись у близькості, і суб’єктом, який переказує інформацію, це «комунікативна спільнота». Це спільнота, яка надає допомогу, святкує життя і є плідною. Усвідомивши це, ми матимемо змогу побачити, як родина продовжує бути багатим людським ресурсом, а не проблемою чи інституцією, що переживає кризу. Медіа часто схильні показувати родину як абстрактну модель, яку можна прийняти або відкинути, захищати або атакувати, а не конкретну дійсність, у якій живеться. Або так, якби це була якась ідеологія когось одного, спрямована проти ідеології когось іншого, а не місце, де ми всі вчимося, що таке спілкуватися в любові, яку отримуємо і даємо. Щодо нашого досвіду — то це означає розуміння, що наші життя переплетені в один сюжет, що є різні голоси, але кожен із них незамінний.
Найпрекрасніша родина — це головна дійова особа, а не проблема; це та родина, яка вміє спілкуватися, несучи свідчення краси і багатства стосунків між чоловіком і жінкою, а також стосунків між батьками та дітьми. Ми не боремося, захищаючи минуле, а терпляче і з довірою працюємо в усіх середовищах, де живемо щодня, щоб будувати майбутнє.
Ватикан, 23 січня 2015
Вігілія свята св. Франциска Сальського
FRANCISCUS PP.
За матеріалами: Католицький медіа-центр
фінансово.
Щиро дякуємо!
