Великий Піст, множаться журналістські матеріали про покаяння, а яке ж покаяння без сповіді? — так собі, одне говоріння про свою побожність. Тому багато статей про сповідь, як із боку каяника (про них і для них), так і з боку священика (яка це особлива робота, тяжка, але благодатна).
А мені ось раптом подумалося — чому б не спробувати поглянути на цю тему «з боку Господа Бога». Тільки не в той момент, коли Він стікає кров’ю на хресті, щоб обмити те, що ми визнаємо у конфесіоналі… (Сорі, а хтось думав, що гріхи нам відпускають силою трикратного стукання по дереву?)
У Бога моментів багато; а окрім того, Він завжди і в них, і поза ними, але ми не будемо говорити про фізику часу. Я вам просто розкажу одну кумедну історію, що сталася в школі. На ілюстрацію про те, як можна побачити «сповідь з боку Господа Бога».
Отже, я у школі була мамина розумниця, відмінниця, спортсменка (викреслити), комсомолка, і загалом навчатися не було тяжко. Я любила книжки, і навіть підручники, і нові знання, і що більше нового знання — то краще й цікавіше. Зараз би сказала, що ставлення до навчання виражалося так: «о, круто!» Проте інколи, оскільки все давалося легко, я починала легковажити навчанням, читала художню літературу на уроці, вклавши книжку всередину підручника, і таке інше. А коли наставав час самостійних і контрольних робіт, то траплялося різне. Зазвичай я писала контрольну раніше за всіх і йшла собі до дзвінка гуляти у шкільний двір. Але якось трапилося, що пропустила я повз вуха серйозний шматок матеріалу; то була економічна географія, в якій я понині ні в зуб ногою.
Отож сиділа я за своєю партою, і подумувала… як би ото тихо і по змозі непомітно стягнути на коліна підручник, аби в нього піддивитися, ну хоч кілька речень, загалом же я щось читала, треба тільки «поштовх», аби запрацювала голова… І отак акуратно, шпійонськими рухами, майже непомітними для ока, я витягла підручник, знайшла сторінку, спустила його собі на коліна… При цьому дивлячись чистим щирим ясним поглядом у вікно, нібито я думаю над темою.
Шпійонську справу мені поламав короткий дзвінкий сміх учительки. Вона сміялася з очевидним задоволенням, не насміхалася, не принижувала, ні, — щиро сміялася з анекдотичної ситуації. Я невинно кліпнула очицями.
— Іро, — сказала вчителька, — ти забула, що у класі нові парти.
Я тут же зробила «фейспалм», про існування якого дізналася тільки недавно завдяки інтернету. Але робити можна і не знаючи. Затулила обличчя долонями і ледве стрималася, щоб не розреготатися у відповідь.
Усі мої старання в стилі ФБР, МІ‑5 і марсіанської розвідки вкупі розбилися об той факт, що ми сиділи вже не за дерев’яними глухими партами, а за тонкими металевими. Де попереду не було «загорожі», а збоку висіла вигнута скоба для портфеля. Отож учителька прекрасно розважалася, краєм ока спостерігаючи за моїми супер-потаємними зусиллями підглянути у підручник, бо ніщо цих зусиль від неї не загороджувало. Все було напрочуд прозоро й очевидно.
Як я написала ту контрольну — не пам’ятаю. Зате пам’ятаю, як було смішно, і яке полегшення я відчула в підсумку цієї історії. Не треба мучитися, викручуватися, напружуватися, мудрувати… брехати.
«Звідти», як від учительського столу, усе прекрасно видно. І те, що ти вважаєш глибоко захованим, страшно-таємним, нікому не відомим…
Усе насправді легко. «Там» усе знають. Перепроси і йди собі вільно. Не почуваючись крадієм, дурнем, обманщиком.
А якщо «контрольну» з того завдання так і не виконав, то понови матеріал і виконай зараз. Усе одно Він існує поза часом. І просто чекає, коли ж до тебе дійде, що Йому все видно…
У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
