Минулого тижня у Львові святкували 25‑ту річницю відновлення структур РКЦ в Україні. Часопис CREDO скористався нагодою і пропонує вашій увазі інтерв’ю з єпископом-помічником Харківсько-Запорізької дієцезії Яном Собіло.
Владика Ян — людина, чиє служіння в Україні розпочалося у той самий час, що й відродження Церкви та держави на наших землях.
— Скільки років Ви вже працюєте в Україні?
— Двадцять п’ять. Із 1991 року.
— Ви завжди працювали у складних умовах, але зараз триває війна. Ви не думали повернутися до Польщі? У більш комфортне та безпечне середовище?
— Мій дім тут. Навіть якби мені запропонували, я б не повернувся. Я міг поїхати у будь-який момент, але там є кому працювати, а тут великі потреби. Запоріжжя — це мій дім. І навіть коли я вже буду стареньким і не зможу активно служити, я залишуся в Запоріжжі.
— Багато труднощів довелося подолати, перш ніж з’явилося оте відчуття дому, про яке Ви говорите?
— Я ніколи не старався щось виграти на тому, що я священик, тому труднощів вистачало. Навіть коли я десь щось порушив, то не зізнавався, що я священик, аби не мати якогось поблажливого ставлення, а просто, як звичайна людина, яка просить милосердя. Мені не заважає, що на мене дивляться як на кожну іншу людину, яка намагається вирішити якісь питання у тій чи іншій держустанові. Мене це не лякає і я не шукаю для себе пільг. Усі люди, аби щось вирішити, повинні пройти той самий шлях: чекати, оббивати пороги, збирати довідки. А священик, пастир повинен, як каже Папа Франциск, пахнути вівцями — жити реальним життям. Таким чином Бог дає благодать бути з людьми. Звісно, що за 23 роки, які я провів у Запоріжжі, вже з’явилося чимало добрих людей, які не дають аж так відчути всі труднощі, як на початках; але я пройшов усе і мене це не обтяжувало й ніколи не було причиною невдоволення. Навпаки, я вбачав у цьому можливість бути з людьми.
Коли я приїхав у Запоріжжя — мене прихистила сім’я з двома дітьми. Запросили переночувати… і я ночував у них цілий рік (сміється). Вони йшли на роботу, а я залишався вдома і почувався дармоїдом. Бездіяльність — це важкий тягар. Тоді людей було мало, я зранку служив Месу і цілий день не знав, куди себе подіти, й попросив, щоб мені знайшли роботу. Я сподівався таким чином мати нагоду євангелізувати, бути серед людей і робити щось корисне. З цього нічого не вийшло, бо я був із польським паспортом, без медкарти, тому довелося продовжити грати з дітьми у футбол і шукати способів розвивати парафію.
У Польщі, звісно, ситуація кардинально інша. Священик завантажений зранку до вечора — Меси, катехизація у школі, канцелярія, зустрічі… День розписаний. Таке ставлення до священиків — це плюс, немає потреби стояти у чергах, усе врегульоване і не мусиш витрачати цінний час на формальності. У нас навпаки.
— Розкажіть, якими були початки Вашого служіння в Україні? Чому Вас, священика з Польщі, відправили у такий складний регіон?
— Я працював вікарієм на парафії у Замості. Наш єпископ отримав листа від священика з с. Маниківці, із тоді ще Радянського Союзу, о. Яна Ольшанського. Він писав, що хотів би дуже, аби діти й молодь із його парафії долучилися до пішої прощі до Ченстохови, і просить прийняти їх до групи. Це був 1990 рік. І ми організували все, що треба: забрали дітей із кордону автобусами, парафіяльні родини прийняли їх до себе, а я прийняв їх до своєї групи на прощі. Все гарно пройшло. Ми відвезли дітей на кордон і вони поїхали додому. Це був серпень 1990‑го. А в січні 1991 року о. Ян Ольшанський став єпископом. Ми з ним ніколи не зустрічалися. Мене викликає до себе мій єпископ і каже, що прийшов лист від єпископа з України, у якому він запрошує мене працювати з молоддю у своїй дієцезії. Я так розумію, що діти повернулися після двох тижнів у Польщі, де зранку до вечора «ксьондз Ян, ксьондз Ян», і, мабуть, багато розповідали. Я вирішив, що поїду на рік і потім повернуся. У той час я розпочав велику справу — душпастирство вчителів та працівників освіти. Галузь держслужби, яку атеїзували всіма силами у комуністичні часи, нарешті дістала свободу, і треба було займатися релігійною освітою та духовною підтримкою педагогів. Я організовував для них реколекції, возив їх до Ченстохови і мені дуже подобалося те, чим я займався. На закінчення душпастирського року ми поїхали з учителями до Рима. Спланували, що будемо робити за рік, коли я повернуся. Цей «рік» триває досі.
Коли я приїхав в Україну, то рік пропрацював у Кам’янці-Подільському, а тоді попросився до Маниківців. Це віддалене село, дороги погані. Глушина. Єпископ Ольшанський був там настоятелем 32 роки і йому було прикро, що ніхто не хоче там служити. А мені там було добре. Я сам із села і мене все влаштовувало; крім того, я знав молодь та дітей з цієї парафії. І коли я сказав єпископу, щоб мене відпустив туди, бо робота в курії то не моє, — він так зрадів!
До Кам’янець-Подільської дієцезії на той час належали Крим, Донецьк, Запоріжжя, Дніпропетровськ, і єпископ поступово відсилав священиків до всіх цих місць. І от уже всюди є кому служити, а в Запоріжжі немає нікого. Там не було храму, нічого не було. І я зголосився, що можу поїхати у Запоріжжя. Та єпископ не погодився — він бачив там когось, хто би знав українську та російську, когось, хто міг би собі там порадити з установами та чиновниками. Крім того, у Маниківці, де я працював на той час уже два роки, не було кому прийти. Але я не здавався, і ми вирішили: якщо у Маниківці знайдеться охочий священик, а в Запоріжжі ще нікого не буде, тоді поїду я.
Такий священик знайшовся: молодий отець, щойно після свячень, якому дуже сподобалося в парафії. Я пішов до єпископа і кажу, що є мені заміна у парафії, тож я тепер можу їхати до Запоріжжя. Під час нашої розмови вимкнули електрику і єпископ каже: «Ти бачиш! Навіть не можу тобі декрет підписати — немає світла!» Чекаємо, молимося, вже пів на дванадцяту, і я кажу: то, може, при свічці? І єпископ Ян Ольшанський від руки, при свічці написав і підписав мені декрет про призначення до Запоріжжя. Я досі зберігаю оригінал.
— Ви приїхали сповнений ентузіазму, а там Вас зустріли заводські труби і чуже місто?
— Місто мені відразу сподобалося. А ще я мав адресу однієї пані з Запоріжжя, яка написала листа, що знає кількох католиків, але на цілу область немає жодного священика. І коли я отримав декрет, то зразу з потяга, о 7‑й ранку постукав у її двері. А вона каже: ви гроші на будівництво храму маєте? Бо тут храму немає. Я кажу — ні. Спершу треба спільноту зібрати, а тоді будувати храм. І вона сказала, що раз так, то нічим не може допомогти, але дала мені адресу однієї бабусі, яка запросила на Месу своїх знайомих… і так почалося нове життя.
На початку всіх парафіян було близько 20 осіб. У будні на Месу приходило кілька людей. Лише за рік ми купили дім, зробили каплицю, а вже потім побудували храм.
— Але, мабуть, і досі не все ще гладко?
— Так. Це довгий процес, але я радий, що завдяки нашому храму люди бачать, хто такі католики, розуміють, що ми християни, — і це важливо. З часом буде легше.
— Наскільки відрізняється праця з католиками, які отримали свою віру у спадок, і з тими, для кого все, що вони чують у храмі, — нове? З ким простіше?
— Звісно, простіше працювати з тими, хто вже має фундамент, кістяк, сформований священиками, які працювали на цих теренах до тебе, і ти вже маєш на що надбудовувати. Та все ж є і неприваблива сторона — рутина. Люди практикують свою віру за звичкою: бабуся ходила, мама ходила, і я йду до храму. А на Сході громади мають дух перших християн, як у «Quo vadis», і мені говорять про це люди, які приїжджають до нас із Польщі. Приходять уже дорослі люди, які шукають Бога, й навіть якщо вони нічого ще не знають, із ними все одно приємно працювати. Така людина горить і має відкрите серце. Це зовсім інше відчуття, аніж праця з людьми, які вірять «по інерції». Тому служіння є радісніше, хоча й значно складніше. Людей менше, та вони розуміють, чого прийшли до Церкви; вони знають, чого хочуть.
Але якщо подивитися на Україну узагальнено, то можна побачити, що тут є величезний потенціал. Цей потенціал проявляється у відчутті sacrum. Навіть якщо людина не ходить до церкви — вона все одно знає, що, наприклад, не можна іконку зім’яти чи кинути; а на Заході не те що іконку кинути, там храм можна продати, бо він уже не потрібний. А тут ніхто би так не вчинив. І у цьому — надія на майбутнє цілої Європи. Повторна християнізація Європи може прийти зі Сходу. Якщо люди будуть духовно сформовані, то зможуть допомогти французам, німцям наново відкрити християнські цінності.
— Найбільш актуальним питанням, яке цікавить зараз багатьох, є практичне втілення акції «Папа для України». Як будете вирішувати, кому надати кошти, аби потім не запитувати себе, чи правильні люди отримали допомогу?
— Такі питання виникатимуть. Хоча є інструкція, яку затвердила папська рада Cor Unum, і кошти будуть розподілятися згідно з цією інструкцією. І ми повинні пам’ятати, що забезпечити людині дах над головою — не означатиме, що ми купимо їй квартиру, а лиш те, що допоможемо знайти житло і оплатити його на певний час. І питання, чи й справді саме ця людина є найбільш потребуючою, буде виникати постійно, адже Папа хоче допомогти найбіднішим із бідних. Саме тому я буду вдячний за допомогу всім священикам різних Церков та спільнот: православним, греко-католикам, протестантам; буду вдячний людям невіруючим, які мають гуманітарні організації і мають базу даних найбільш потребуючих людей. Допомога призначена для всіх бідних, незалежно від конфесії, і я хочу співпрацювати з усіма, хто знає, де знаходяться ці люди, щоб до них доїхати, подивитися; якщо я не зможу всього побачити, то буду вдячний священикам, які знають тих людей, родини, організації та зможуть допомогти. Було б ідеально, якби це була якась локальна рада Церков у тому районі, де є переселенці у складній матеріальній ситуації, Рада, яка могла би здійснювати контроль, надавати допомогу і писати звіти. Бо я довіряю людям, які вірують у Господа. І нехай це будуть пастирі з різних церковних громад, але я знаю, що вони зацікавлені у тому, щоб робити добрі справи, й будуть дивитися на руки один одному. Для мене це гарантія, що все буде проконтрольовано, все буде у добрих руках і ці добрі руки передадуть допомогу за призначенням.
— Ви вже почали шукати таких людей?
— Так, якщо хтось до мене телефонує і питає, як там все буде, я кажу: шукай друзів в інших конфесіях, і якщо маєш змогу — організовуй міжконфесійну раду. У Києві є Християнська служба порятунку: там є католики, православні й протестанти — вони їздять усі разом і ми з радістю їм допоможемо, бо у них на сьогодні вже є досвід у цьому напрямку, вони знають людей, знають, де справді є великі потреби, йі це була би дуже гарна співпраця.
— На сайті «Папа для України» вже розміщено документи для великих та малих грантів. Для більшості актуальним буде все ж питання малих грантів і практична інформація про те, як саме оформити заявку на цей вид допомоги. Хто може подавати заявку на допомогу, чиї оголошення будуть розглядатися першочергово?
— Це загальна інформація, яка дає орієнтир на те, як написати проект. Що стосується малих грантів — це насамперед адресна допомога конкретним людям у їхніх матеріальних потребах. Наприклад, у якомусь селі, де багато потребуючих, священики місцевих парафій збирають інформацію про нагальні потреби сімей: дрова на зиму або одяг для дітей чи шкільне приладдя, — визначаються з видом допомоги та подають заявку. Я передаю їм гроші, а вони вже вирішують, дати ці гроші потребуючим на руки чи самим оплатити, до прикладу, дрова, а тоді зробити звіт.
Уже після опрацювання перших проектів ми побачимо, що ще треба допрацювати, що вдосконалити. Єдине, що чітко має бути зрозуміло всім: ми не є уповноважені й не будемо купувати нерухомість та автомобілі, наше завдання — допомогти людям у забезпеченні базових потреб, аби вони могли пережити перший час і оговтатися після втрат.
— Дякую за розмову.
фінансово.
Щиро дякуємо!
