Я маю давніх добрих знайомих у Житомирі. Познайомилася з цією сім’єю завдяки Дню молоді.
Не раз мені траплялося бути не так побожною, як журналістом. Інколи це дратує (коли всі довкола моляться «як люди», а ти мусиш човптися по храму з диктофоном і фотоапаратом). Інколи, щоправда, допомагає. Як це було, наприклад, багато років тому, коли я подалася на Дієцезіальний день молоді до Житомира. І оскільки не було ніякої можливості їхати у відрядження в сенсі готелю, то питання (ми ж у Церкві!) вирішилося просто: я зареєструвалася як одна з учасниць і мене «поселили». Так я познайомилася з Інною та її дочкою, до яких потім довго їздила на кожний наступний День молоді, попри те, що в категорію молоді перестала входити… А хороші знайомі й гостинний дім — залишилися.
Ще один хороший приклад — ченстоховська паломницька траса, якою ідуть студенти. Там не ставлять умовних солдатських наметів на голій землі і не сплять по шкільних спортзалах. Там люди в селах розбирають студентів по хатах і клунях, аби дати паломникам можливість помитися-виспатися. Паломники моляться за всіх добродіїв, добродії приймають здорожених паломників, це звично і приймається як саме собою зрозуміле. Одна частина Церкви служить іншій частині Церкви тим, чим кожен може.
От цього року я знову стала зітхати (вже через Фейсбук, а не просто вголос, як колись), що не потрапляю на Рорати, бо живу задалеко, причому насправді задалеко від можливості нормально дістатися на досвітню Месу. От якби щось таке придумати, по парафіях, при монастирях, не знаю… щоб були такі оголошення, для тих парафіян, хто мешкає не сильно далеко від свого храму і може ну хоч когось одного, ну хоч у спальнику на підлозі, але примостити на ніч, аби вранці взяти і всім разом піти/поїхати на цю ранкову Євхаристію!
Ну чому на День молоді таке можна, на паломництво таке можна, а на Рорати — «якось ні»? Мовляв, які проблеми «встати трошки раніше» і приїхати до храму?… Ну але бувають і проблеми. У нас немає храмів на кожному розі чи максимум у межах двох кварталів. У нас і донині, отака халепа, буває, що на Месу треба до іншого міста їздити…
І як бути тим, кому задалеко.
У священиків по парафіях, звісна річ, є чим голову завантажувати. Але тут питання, по суті, не до священиків. А до всіх вірних, і сусідів, і людей доброї волі. Питання в тому, щоб заявити цю тему, «розкачати» її у свідомості, а також перевірити, наскільки реальна в нас готовність робити добрі справи у рамках підготовки до Приходу Христа.
Поки я собі думала про парафіяльні списки, можливості груп і душпастирств, вигулькнуло слово «флеш-моб». Справді, ми ж маємо такий могутній інструмент, як соціальні мережі! Зовсім не обов’язково цією ідеєю обтяжувати настоятеля чи сестер на парафії. А що як ця потреба знайде відгук у людях — тих, кому можна допомогти, і тих, хто може допомогти? Хіба так тяжко подивитися, скільки вільного місця у хаті — чи диван (чи два), чи просто той же паломницький спальник на підлогу? Хіба так тяжко списатися через ФБ і сказати: можу прийняти одну людину на ніч, раз (два, три рази) на тиждень. Це ж не означає, що мусиш перетворити свою затишну нірку на сортувальний пункт біженців)))) Але прийняти гостя. Навіть якщо раз на тиждень. Може, потім сподобається і захочеться більше…
І скільки розвіртуалізацій чекає на тих, хто досі знався через аватарки! І скільки спільної молитви буде по храмах. І скільки задоволення у Господа Бога (я так думаю), коли, наприклад, вірні одного обряду гоститимуть вірних іншого обряду, аби посприяти їм у молитві… Тим більше я вже просто голосно мовчу про добрі справи з боку тих, хто до церкви не ходить, але зробити учинок милосердя не відмовиться.
Давайте запустимо флеш-моб #ЗапрошуюНаРорати.
І хай нам усім Бог благословить!
У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
