Погляд

Антипапи: хто вони?

03 Лютого 2018, 09:49 5805 Ігор Богомолов

 

Звісно, в того, хто знає, що приставка «анти» означає «проти», перша думка, яку може викликати слово «антипапа», — що йдеться про того, хто виступав проти Папи, заперечуючи верховенство Єпископа Рима у Вселенській Церкві як наступника Престолу св. Петра і Намісника Ісуса Христа на землі. Як же насправді?

А насправді все значно складніше, ніж може видаватися на перший погляд. Терміном «антипапа» в Церкві прийнято називати людей, які носили папський титул незаконно. Називалися папами, але були «самозванці».

Знову ж таки, все здається ясним настільки, що багато питань не викликає. Хтось, кого не обрали спадкоємцем Престолу св. Петра, сам себе ним оголосив. І зрозуміло чому: керуючись корисливими мотивами! Все просто і ясно: адже тих, хто рвався до влади (світської чи духовної — не принципово), тільки і виключно заради особистої вигоди, в історії ніколи не бракувало. Можливо, в більшості випадків (усі їх дослідити неможливо) так було і з антипапами. Але — не існує правил без винятків.

 

Святий антипапа-мученик

Першим, кого Католицька Церква назвала антипапою, став… святий мученик Іполит Римський. Українська католицька енциклопедія також називає його одним із «найбільш плідних ранньохристиянських авторів». Про першого антипапу відомо, що він жив на переломі ІІ і ІІІ століть, міг бути уродженцем Рима, мати грецьке походження (свої твори він писав грецькою, а характер висловів вказує на «елліністичну» освіту), хоча більшість дослідників того періоду вважають більш вірогідним припущення, що він дістався Рима десь зі сходу. Отже, про походження св. Іполита, як і про те, як він прийшов до Христової віри — чи успадкував її від батьків, чи навернувся сам, — нічого не відомо. А щоби зрозуміти, що його привело до опозиції спадкоємцеві Престолу св. Петра, треба, хоч коротко, ознайомитися з атмосферою, яка панувала в той час у християнській Церкві.

А це був час, коли, попри переслідування ззовні, всередині Церкві точилися гострі дискусії щодо головних істин віри. Оскільки ж чимало тих, хто стверджував помилкові погляди, вважали, що тільки їхня позиція правильна, — це призводило до виникнення і ширення різних єресей, які викривляли християнське вчення.

Одним із борців проти єретичних поглядів був і перший антипапа. У своєму найвідомішому творі (а більшість його творів, на жаль, не збереглися) — «Філософумени» — він намагався не просто показати помилковість тих чи інших поглядів, а дійти до їхніх коренів, витоків. І зробив висновок, що одним із таких витоків може бути дохристиянська, тобто поганська філософія. Якщо порівняти «Філософумени» з відомим твором св. Іринея Ліонського «Проти єресей» (окремі уривки з цього твору увійшли до Години читань Літургії годин. — Авт.), можна набути враження, ніби перший твір є продовженням другого. Це, до речі, й стало підставою для припущення, що св. Іполит був учнем ліонського єпископа, хоча особисте їхнє знайомство не доведене.

У той час, коли Апостольський Престол посідав папа Зефірин (198-217), св. Іполит вступив у конфлікт із ним (і не тільки з ним, а з багатьма в Римській Церкві), головно з приводу христологічних розбіжностей, що викликали суперечки в той час. Іполит активно протистояв ученням, які занадто однобічно підкреслювали єдність Бога (монархіанці) і бачили в Отці і Сині лише прояви божественної природи (модалісти). Іполит же, навпаки, твердо наполягав на тому, що між Отцем і Сином існують відмінності, й рішуче відкидав будь-які сумніви щодо цього. Але в деяких із цих учень, як, наприклад, у модалістів, одразу зауважити єресь було важко. Тому папа Зефирин не висловив щодо них негативної оцінки. Це й стало причиною конфлікту: Іполит сміливо засуджував його, стверджуючи, що він не гідний керувати Церквою і називаючи «знаряддям» у руках диякона Калікста, котрого вважав людиною підступною і честолюбною. Тому, коли після смерті Зефирина у 217 р. наступним папою став Калікст, Іполит ще більше віддалився від Римської Церкви. Віддалився настільки, аж невелика група послідовників обрала його «альтернативним» папою.

В чому ж звинувачував Калікста св. Іполит? Насамперед — у значному послабленні церковної дисципліни, до чого, на його думку, привели нововведення Калікста. Це послаблення виразилось, зокрема, в тому, що Папа повертав до єдності з Церквою усіх відлучених, так само, як і тих, що поверталися з єретичних зібрань. Також св. Іполит приписував Каліксту твердження, ніби єпископ не підлягає відлученню, навіть якщо скоїв тяжкий гріх. Єпитимія, на думку антипапи, перетворилась у той час на ганебне нехтування.

Наскільки були обґрунтовані ці звинувачення? Нині важко відповісти на це питання. По-різному на нього відповідають сучасні джерела. Автори статті «Іполит Римський» в «Українській католицькій енциклопедії», наприклад, називають ці звинувачення, принаймні — у зловживанні єпитимією — абсолютно безпідставними. Але ясно одне: св. Іполит був ревним прибічником жорсткого церковного порядку, а будь-яке його послаблення вважав небезпечним для Церкви. І, скоріш за все, саме ця обставина, а не особиста неприязнь до Калікста, була причиною його опозиції. Тим більше, що Іполит залишався антипапою і при його наступниках: Урбані (222 або 223-230 рр.) і Понтіані (230-235). Втім, його «розкольницька» діяльність, як стверджують дослідники, що посилаються на римський «Хронограф» від 354 р., не вийшла за межі Вічного Міста. Наскільки це відповідає дійсності — нині стверджувати теж важко. Адже оригінал римського хронографа до наших днів не зберігся.

Чи зазнав перший антипапа переслідувань? Так, зазнав. Але не з боку Церкви, а з боку тих, хто переслідував Церкву. Для них його позиція щодо земної церковної влади значення не мала — досить того, що він визнавав Христа Господом і Спасителем. 235 року імператор Максимін вислав його на острів Сардинію, де Іполит і загинув мученицькою смертю.

Разом із ним був висланий і законно обраний папа Понтіан. Там, у засланні (або, можливо, незадовго перед засланням), святий антипапа примирився із законним понтифіком та з Римською Церквою. Обоє дійшли згоди, що наступним спадкоємцем Престолу св. Петра має стати св. Антер, також висланий на Сардинію. Після їхньої смерті наступний папа, Фабіан (понтифікат св. Антера тривав тільки місяць і десять днів) перевіз їхні останки до Рима, де вони були урочисто перепоховані: св. Понтіан — у папській усипальниці в катакомбах св. Калікста, св. Іполит — на Віа Тібуртина. День перепоховання — 13 серпня — затверджений Церквою як день їхнього спомину. В катакомбах Калікста знайшло відпочинок і тіло св. Антера.

 

Чи всі були самозванцями?

Отже, св. Іполит незадовго до смерті примирився із законним папою та з Церквою. Але це не міняє факту, що обраний він був незаконно і, можливо (навіть — скоріше за все), обраний не тими, хто мав право це робити. І може скластися думка, що такими ж «самопроголошенцями» були і всі інші. Але, знову ж таки — не все так просто, як видається на перший погляд. Тим більше що нерідко, як говорить Українська католицька енциклопедія, «питання про те, хто з претендентів, котрі одночасно оскаржували папський сан, був законним Папою, а хто антипапою, вирішувалося вже після історичної “перемоги” прихильників одного з них». Тому не дивно, що стосовно декотрих із них Церква не дійшла згоди ще й досі. Так, існує припущення, що антипапа Діоскор — час його перебування на престолі відзначений на диво точно: з 22 вересня по 14 жовтня 530 р., — можливо, був законним папою. Це припущення висловлює Українська католицька енциклопедія. Натомість Вікіпедія не припускає, а стверджує, що він був законно обраним Папою, на противагу до ставленика короля остготів Аталаріха — Боніфація ІІ, котрий навіть і обраним не був. Його «призначив» своїм «наступником» попередній понтифік Фелікс IV. Але швидка смерть Діоскора — він помер через 22 дні після обрання — не дозволила йому посісти Апостольський Престол. Його зайняв Боніфацій ІІ, ставши першим Папою германського походження.

Те ж саме можна сказати і про Григорія ХІ, якого ще називають «ефемерним папою». Його законно обрали 5 вересня 1276 р., але наступного дня він помер. Тому й до переліку спадкоємців Святого Престолу не увійшов. А його ім’я — Григорій ХІ — узяв інший папа, чий понтифікат тривав із 1370 по 1378 рік.

А про антипапу Филипа відомо, що був він був антипапою тільки один день: 31 липня 768 р. І сталось це зовсім не через його власні амбіції. Він став жертвою чужих інтриг під час правління папи Стефана ІІІ. Усвідомивши це, він одразу повернувся до свого монастиря.

 

Два Віктори

У списку антипап можна зауважити дві особи з однаковими іменами: Віктор IV. Аби їх не плутати, ім’я одного з них пишуть так: Віктор IV ІІ або Віктор IV (другий). Із чим це пов’язано? Кардинала Григоріо Конті, що став Віктором IV, обрали прихильники антипапи Анаклета після смерті останнього 25 січня 1138 р. Але на момент його обрання більшість мешканців Рима підтримали легітимного папу Інокентія ІІ. Зрозумівши безперспективність свого «папства», Конті потай від своїх прихильників утік на другий берег Тибру й підкорився законному спадкоємцеві Святого Престолу, пробувши антипапою не більше трьох місяців. Скоріше за все, через нетривалий термін його «понтифікату» хроністи того часу не внесли його у відповідні списки. Просто не взяли до уваги.

Через 21 рік, 7 вересня 1159 р., кардинал Оттавіано ді Монтічелло несподівано для всіх присутніх самовільно вдягнув на себе мантію, приготовлену для законно обраного папи Олександра ІІІ. Учинок не можна назвати інакше як хуліганським, тим більше що він викликав бійку. В ході бійки Олександр і його прихильники були витіснені з собору прибічниками Монтічелло і той, підтриманий всього лиш трьома кардиналами, оголосив себе «папою». І, або нічого не знаючи про Григоріо Конті, або не вважаючи його одним зі своїх попередником, назвався не Віктором V, а Віктором ІV.

І він, і законний Папа шукали підтримки в імператора Фрідріха І Барбаросси. Скликаний ним 1160 р. собор у Павії підтримав Віктора і оголосив анафему Олександрові. Але на його боці виступили єпископи більшості європейських країн. Віктора ІV (другого) підтримував лише Фрідріх Барбаросса. Після його смерті у 1164 р. його прибічники обрали нового антипапу Пасхалія ІІІ.

 

Великий розкол: двоє чи троє?

Із явищем, коли на папський престол претендувало одразу кілька осіб, тісно пов’язана особлива сторінка в історії Католицької Церкви, відома як Великий західний розкол, або Велика Схизма. Розколу передували такі події: у січні 1377 р. вищезгаданий папа (саме легітимний папа, а не антипап.а — Авт.) Григорій ХІ вирішив повернути резиденцію Святого Престолу з Авіньйона до Рима, чим завершив період, званий Авіньйонським полоном. Він, до речі, став першим папою, що оселився у Ватикані — до Авіньйона папською резиденцією був Латеранський палац.

26 березня наступного року понтифік помер. І коли в замку Святого Ангела зібрався конклав — перший конклав, що відбувався в Римі по майже 70 роках авіньйонського вигнання, — мешканці Рима вчинили тиск на його учасників, бажаючи, щоб наступним спадкоємцем Апостольського Престолу був римлянин або принаймні італієць, але в жодному разі не француз. Таке бажання було, скоріш за все, викликане побоюванням, що папа-француз знову перенесе свою резиденцію до Авіньйона.

Із 23-х тодішніх кардиналів у конклаві брали участь 16. Італійців із них було тільки четверо, двоє — Орсіні і Тебальдескі — походили з Рима. З 11 кардиналів-французів шестеро походили з провінції Лімож: земляки (а хтось, можливо, був і родичем) померлого папи. Їм, напевно, хотілось бачити на римському престолі когось зі «своїх». Інші п’ятеро згуртувались навколо Роберта Женевського. Скоріш за все, вони теж мали свого висуванця.

Але в чому сходились думки більшості учасників конклаву, то це в неможливості обрання «римлян»: Орсіні був занадто молодим, Тебальдескі — навпаки, занадто старим. Вибрати когось із них, закривши очі на вік, для більшості кардиналів означало капітуляцію перед римським натовпом, який оточував замок Ангела. Врешті вони дійшли компромісного рішення: обрати 60-річного архиєпископа Барі, уродженця Перуджії, Бартоломео Пріньяно. Компроміс полягав у тому, що Пріньяно був італійцем, але жив і виконував своє служіння в Неаполітанському королівстві, яким правила французька династія. Тим, хто прагнув повернення до Авіньйона, це давало надію. Новообраний папа — останній в історії Церкви понтифік, обраний з-поза колегії кардиналів (на конклаві присутнім не був, про обрання був повідомлений гінцем), — узяв ім’я Урбан VI.

Перші кроки новообраного спадкоємця Петрового престолу викликали незадоволення більшості кардиналів незалежно від національності. Цьому немало сприяв і вибуховий характер нового папи, і заходи, спрямовані на обмеження привілеїв кардиналів та інших співпрацівників папської курії. Хоча вони переважно зачепили неіталійців, але й італійці не були в захваті. Не справдились і надії тих, хто чекав на повернення до Авіньйона. Отже, невдоволення діями нового понтифіка було майже загальним. Не минуло й півроку, як кардинали — 13 французів і 3 італійців (майже всі — учасники попереднього конклаву) зібралися в місті Ананьї (60 км на схід від Рима) і, не дочекавшись приїзду запрошеного понтифіка, оприлюднили 9 серпня 1378 р. маніфест. У ньому оголосили обрання Урбана VI недійсним, як зроблене «під тиском натовпу», а самого папу — душевнохворим. Розпочавши 20 вересня того ж року процедуру обрання нового папи, кардинали обрали графа Роберта Женевського, який узяв ім’я Климент VIІ і згодом повернувся до Авіньйона.

Але й Урбан VI відрікатись від папського престолу не збирався. Обидва папи створювали свої курії, призначали своїх кардиналів. Незабаром оголосили один одному анафему. Таке становище викликало розкол як у Церкві, так і взагалі в католицькій Європі. Північ Італії, Скандинавські країни, Польща, Угорщина, Фландрія та Англія залишились на боці Урбана VI. Південна Італія, Шотландія, Франція та Іспанія підтримали Климента VIІ. Роблячи такий вибір, володарі цих країн здебільшого керувалися політичними мотивами. Німеччина розділилася навпіл, Португалія своєї позиції не виявляла. 13 грудня 1378 р. Урбан VI видав буллу, в якій просив усіх вірних про духовну підтримку. Цей документ було розіслано із супровідним листом, якого св. Катерина Сієнська написала до усіх знайомих їй осіб, хто мав духовний авторитет. У листі вона просила їх виступити на захист законно обраного понтифіка. Цей факт дає історикам підставу стверджувати, що Катерина фактично «змусила світ визнати Папу Урбана VI» (Антоніо Сікарі. Портрети святих. Італія, «Russia Cristiana», 1991. Т.II, с. 5-21).

Протистояння між папою та антипапою вилилось у збройну боротьбу, в якій перемогли прибічники Урбана VІ. Але це не принесло полегшення. Погіршення становища в Римі, зубожіння міста, викликане війною, призвело до незадоволення людей, яке обернулось проти Папи. Адже перенесення Апостольського Престолу з Авіньйона до Рима (чого римляни прагнули) замість багатства і розкошів принесло Вічному Місту війну і руйнування. Невідомо, чи виникло це стихійно, чи хтось скерував на це людей, — але розлючений натовп увірвався до Ватикану. Вигляд Урбана VІ на папському троні, у митрі й папському вбранні, зупинив людей і вони, заспокоївшись, залишили палац. Деякі джерела вказують, що примирення між Урбаном VІ і населенням Рима — також заслуга св. Катерини Сієнської.

У серпні 1387 року Урбан VІ оголосив хрестовий похід проти Климента VII, зібравши для цього чотиритисячне наймане військо. Але до збройних зіткнень не дійшло: не отримуючи платні через фінансові труднощі Ватикану, найманці розбіглися. Після смерті Урбана 15 жовтня 1389 р. наступним папою був обраний П’єтро Томачеллі, який узяв ім’я Боніфацій ІХ. Його наступниками в Римі стали Інокентій VII та Григорій XII. «Престол» в Авіньйоні до кінця свого життя (помер 16 вересня 1394 р.) займав Климент VII. Його наступником став Бенедикт ХІІІ. Створилось, отже, дві лінії спадкоємців Святого Престолу: римська й авіньйонська.

Тільки у 1409 р. обидві сторони погодилися зібратись на спільний Собор. Місцем проведення Собору було обрано італійське місто Піза. Однак ні папа римський Григорій XII, ні папа «авіньйонський» Бенедикт ХІІІ туди не прибули. Тоді учасники Собору, спираючись на ними ж проголошене положення, що загальні збори Церкви мають більший авторитет, ніж папа, скинули їх обох і обрали свого папу — Олександра V, який розмістив свою резиденцію в Пізі. Таким чином, у Церкві було вже не двоє, а троє пап.

Після смерті Олександра наступним папою «пізанським» став кардинал Балтазар Косса, який узяв ім’я Йоан ХХІІІ. Історія зберегла чимало звинувачень на його адресу, однак дослідники позаминулого століття вважають, що ці звинувачення сильно перебільшені. У 1414 р. він — можливо, під тиском деяких світських монархів, а можливо, розраховуючи перехитрити і позбутись своїх римського і авіньйнського опонентів, погодився на скликання XVI Вселенського Собору в Констанці. Але сталось інакше: 29 травня 1415 р. констанцький Собор зажадав відречення усіх трьох. 11 листопада 1417 р. було обрано Мартина V (1417-1431), що фактично поклало кінець Великому розколу.

Йоан ХХІІІ спочатку дав клятву зректись, але тайкома втік із міста. Собор засудив його, і німецький імператор Сигізмунд видав засудженого. Заарештований «пізанський папа» вийшов на свободу після того, як склав зречення. Потім добровільно прибув до папи Мартина V, підтвердив зречення і був призначений єпископом Тускуландським. Про те, яку пам’ять залишила по собі ця людина, можна судити за таким фактом. Після його смерті майже п’ять з половиною століть жодний понтифік не брав імені Йоан, котре раніше серед спадкоємців Апостольського Престолу було найбільш поширеним. Тільки обраний у 1958 р. кардинал Ронкаллі взяв ім’я Йоан ХХІІІ, чим підкреслив, що Балтазар Косса папою римським ніколи не був.

«Авіньйонський папа» Бенедикт ХІІІ не визнав рішень Собору, за що тим же Собором був відлучений від Церкви. Він виїхав до свого замку в Іспанії, де й після його смерті призначені ним кардинали обирали нових «антипап». Ніхто з них не був визнаний не тільки Церквою, але й ніким із тогочасних світських володарів. Тому до переліку «справжніх» антипап ніхто з них не увійшов.

По смерті Мартина V відбулася спроба повторити розкол, коли Базельський собор обрав герцога Савойського Амадея VIII, який назвався папою Феліксом V. Визнання його влади не поширилось далі його спадкових володінь.

Законними спадкоємцями Престолу св. Петра Церква визнає тільки тих Пап, які в час Великого розколу правили в Римі. «Авіньйонські» та «пізанські» увійшли до офіційного списку антипап, як і Фелікс V, чиїм ім’ям цей список закінчується.

 

Сучасні «антипапи»

Хоча офіційний список антипап після Фелікса V не поповнювався, в кінці минулого і на початку нинішнього століття самопроголошені псевдопонтифіки теж знайшлися. Тут насамперед потрібно сказати про явище, яке дістало назву седевакантизму: консервативний рух, що виник у Католицькій Церкві після Другого Ватиканського собору. Його послідовники не тільки не погоджуються з рішеннями Собору, але й не визнають законності усіх Єпископів Рима, починаючи з Йоана ХХІІІ. Седевакантисти вважають, що ці єпископи втратили Апостольський Престол через єресь модернізму, заміну Тридентської Меси тощо. Звідти, власне і назва седевакантизм — від латинського sede vacante, «незайнятий престол». Тобто, вважають вони, усі папи після Пія ХІІ тільки фізично посідали Папський Престол, але справжніми Намісниками Христа на землі не були, тому Церква залишалась без видимого керівника, а Апостольська Столиця — вакантною.

Серед відомих седевакантистів можна виділити особу американця, в минулому — священика-капуцина, Ерла Люціана Пульвермахера. Свою позицію щодо рішень Другого Ватиканського Собору він виявив не зразу. Десь у середині 1970-х років він вийшов з ордену і почав контактувати з різними традиціоналістськими угрупуваннями, зокрема з Братством св. Пія ХІІ, більш відомим як лефевристи. Не можемо знати, що він шукав у цих групах, але того, що шукав, мабуть, не знайшов. І тому зібрав свою групу, в якій почав відправляти Тридентську Месу латиною по приватних каплицях у США. У 1990-х роках Пульвермахер проголосив, що папа Йоан Павло ІІ — масон, а відтак його обрання спадкоємцем Престол св. Петра недійсне. І, не бажаючи, щоб Петрів Престол і далі залишався вакантним, скликав 28 жовтня 1998 р. зібрання, яке оголосив «конклавом». Кого обрали на цьому псевдоконклаві, здогадатися неважко. А оскільки Пульвермахер став «папою», проскочивши єпископство, то спочатку «рукоположив» у єпископи… одруженого австрійця Гордона Бейтмана, який потім і висвятив на єпископа самого Пульвермахера — Пія ХІІІ, як той себе назвав. Із цього бере початок існування секти, яка назвала себе «Істинно-Католицькою Церквою». Очолив її, зрозуміло, Пульвермахер. Бейтмана ж він призначив кардиналом. Співпрацювали вони, щоправда, недовго. Бейтман висунув до самоназваного Пія ХІІІ звинувачення у практикуванні ворожінь та інших речах, які вважав неприпустимими, розірвав із ним стосунки та приєднався до іншого сучасного антипапи, Михайла І.

Для обґрунтування своєї позиції седевакантисти багато говорять про змови. Згідно з їхніми твердженнями, на конклаві 1958 р. (після смерті Пія ХІІ) було обрано Джузеппе Сірі, але він одразу був змушений зректись і дати обітницю мовчати про своє обрання, через загрозу знищення Церкви комуністами, якщо новим папою стане людина з традиціоналістськими поглядами. Існує твердження, що Джузеппе Сірі обирався також і 1963 року. І знову був змушений зректися престолу. Інша «сенсація»: папу Павла VІ десь у середині його понтифікату… підмінили. Під його іменем виступала зовсім інша людина.

Ще одне обґрунтування пов’язане з «магією імен». Спадкоємці Апостольського Престолу, які носили ім’я Пій (починаючи з Пія ІХ), дотримувались, на думку седевакантистів, здорових традицій, а з Йоана, Павла та двох Йоанів-Павлів усе негативне і почалося.

Названі сучасні «антипапи» — не єдині. Серед ультратрадиціоналістських течій, не знаю чи мирно, але співіснують декілька «пап» одночасно. Ще за 20 років до «свячень» Пульвермахера, 15 серпня 1978 р., в Іспанії був урочисто возведений на престол псевдопапа Григорій ХVІІ, в миру — Климент Домінґес-і-Ґомес. Серед однодумців він «прославився» своїми видіннями: спочатку бачив у видіннях, що папа Павло VI — чесна людина, але його обдурює масонське оточення; потім побачив себе наступним понтифіком.

Ставши «псевдопонтифіком», він оголосив, що Римський Престол переноситься в андалузьке село Ель Пальмар де Троя, із 2,5 тисячами мешканців, де у 1968 р. нібито були марійні об’явлення (ніколи Церквою не затверджені. — Авт.). А відтак, Католицькою Церквою належить визнавати «Єдину, Католицьку, Апостольську, Пальмарську Церкву», а всі римські понтифіки — відтепер єретики і антипапи.

2005 року Григорій ХVІІ помер. Його наступник Мануель Аллонсо Коррал, який назвав себе Петром ІІ, причислив свого попередника до лику святих. Після нього був обраний пальмарський «кардинал» Серхіо Марія, що став «папою» Григорієм ХVІIІ. 2016 року він відмовився від «пальмарського престолу». На його місце вибрали Йозефа Одерматта, який узяв собі ім’я Петра ІІІ.

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

Ватикан
← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

[recaptcha]

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

The Coolest compilation of onlyfans porn tapes on PornSOK.com Immediate Unity