Інтерв’ю

«Я хотів побачити Христа, який встає з гробу комунізму», — американський священик, що допомагає Україні

23 Березня 2018, 18:41 2172 Ігор Богомолов

Нині в Україні перебувають представник американської благодійної організації «Католицька допомога Північній Україні» о. Пол Вікер та благодійник цієї організації, бізнесмен зі штату Колорадо Грегорі Селіван. Він говорить про себе, що його прабабуся «була українкою, а мати ще розмовляла українською мовою».

Під час перебування у Вінниці гості відвідали Реабілітаційний центр свв. Людовіка і Зелі Мартен, що його провадять парафіяни храму Матері Божої Ангельської Олег і Оксана Самойлюки, і о. Пол відповів на запитання CREDO:

— Отче, скажіть, будь ласка, коротко про себе…

— Я католицький священик. Довгий час був настоятелем парафії св. Апостолів у м. Колорадо-Спрінгз (штат Колорадо). Вже два роки як на пенсії. Я пішов на пенсію від виконання обов’язків парафіяльного священика, але не пішов на пенсію від життя…

— Розкажіть, як Ви потрапили в Україну?

— Все почалося з того, що 1994 року нашу парафію в Колорадо-Спрінгз відвідав тодішній настоятель парафії Благовіщення Пресвятої Діви Марії в Сумах, нині єпископ Віталій Скомаровський. Він спитав мене: «Чи не хотіли б ви встановити дружні, братерські стосунки між нашими парафіями?» На моє питання, що це означає, відповів: «Приїдьте і подивіться». Я прийняв запрошення, і на Великий Четвер наступного року був у Сумах.

— Воскресіння Христове того року Ви відсвяткували в Сумах?

— Так. Тоді коли тут панував безбожний комуністичний режим, ми у сім’ї завжди молилися за Росію, за те, щоб люди в тодішньому Союзі отримали свободу сповідувати свою віру, і за тих, хто був ув’язнений за віру. І тепер я хотів побачити Ісуса Христа, який встає з гробу комунізму.

— Чи здійснилось це Ваше бажання?

— Так, здійснилось. Скажу більше: та поїздка до Сум стала початком нового етапу мого життя. Почали з дружби з однією парафією. Тоді в Сумах я відвідав інтернати, лікарні. Коли повернувся додому — зібрав парафіяльну раду і розповів її членам про все, що бачив. Нам вдалося зібрати пожертвування, за які було придбано те, чого ці заклади потребували. Потім наша допомога поширилась і на інші міста: придбано будинок для парафії в Шостці, повністю побудовано храм у Конотопі, розпочато будівництво храму в Ромнах.

Потім ми допомогли парафіям у Коростені, Олевську, Рихальську. Але для мене було найважливіше, що люди почали спілкуватися між собою: знайомитися, листуватись — адже щоразу, приїжджаючи в Україну, я привозив мирян із моєї парафії. Ще у 2005 році я місяць був в семінарії у Ворзелі, де проводив ре колекції для семінаристів.

Пізніше ті, хто долучався до допомоги українським парафіям, об’єднались, і так постала організація «Католицька допомога Північній Україні». Нині вона діє не тільки в Колорадо, а й в інших штатах, зокрема в Каліфорнії. І участь у ній беруть не тільки католики, а й представники інших конфесій. Я ж приїжджаю в Україну, зустрічаюся з людьми, знайомлюсь із новими, дивлюсь, які існують потреби, чим ми можемо допомогти.

В один із приїздів я познайомився з Олегом і Оксаною Самойлюками. Вони розповіли мені про свій намір. Я спитав: «Чого ви потребуєте, чим можемо вам допомогти?» Тоді їм важко було сказати щось конкретне: адже потребували багато чого. Вони сказали, що молитимуться, і Господь відкриє їм, про що просити. Коли ж я повернувся додому, вони зателефонували і сказали, що потребують коштів на оренду приміщення. В той момент названої ними суми в нас не було, але ввечері мені зателефонувала одна людина і сказала, що хоче пожертвувати гроші. І назвала точно таку суму, про яку просили Олег і Оксана. Для мене це стало промовистим знаком, що Бог хоче, аби вони робили цю справу.

— Отче, чи могли б Ви зробити короткий підсумок вашого досвіду допомоги Церкві в Україні?

— В Україні я почав усвідомлювати одну важливу, на мій погляд, річ. Ще й нині від людей можна почути, що комуністичний режим давав людям забезпечення і не треба було непокоїтися про завтрашній день. Тепер ми також допомагаємо, даємо кошти. Але тут є велика різниця: надаючи допомогу, ми беремо участь у найглибшій гідності людини. Даючи — самі отримуємо, часто — набагато більше. Від тих, кому ми допомагали, доводилося чути: «В нас нічого немає, нічого не можемо дати вам взамін». Неправда. Для нас дар — це саме ваше життя, життя тих, хто протягом панування безбожної комуністичної диктатури зберіг віру і зумів передати її нинішньому поколінню; життя тих, хто тепер зберігає цю віру попри негаразди сьогодення. Цей приклад надихає, дає міцний поштовх, імпульс. Відбувається дивовижний обмін: жертвуючи гроші, отримуємо те, що за гроші придбати неможливо.

А ще великий дар — спільна молитва. І те, що усі ми — і тут, і у нас — належимо до єдиної родини Христа, пробуджує величезну радість. Ту радість, якої світ дати не може. І саме тому я тут.

— Розкажіть, будь ласка, про Ваші наміри на цьогорічний приїзд в Україну.

— Минулого року я зустрічався з єпископом Станіславом Широкорадюком і ми обговорили питання співпраці з осередками Caritas у Сумах і в Бердянську. Тому тепер ми вирушаємо до Запоріжжя, звідти — в Бердянськ, потім — у Суми, далі — до Харкова. В середу маємо намір бути в Харкові на Месі освячення єлею, а під час Великоднього Тридення хочемо бути в Миргороді, де допомагаємо перебудовувати католицький храм.

— Отже, Великдень Ви знову святкуватимете в Україні…

— Так відбувається майже щороку. Ваші люди дають велику надію, і не тільки для мене особисто, а, як я вважаю, для усього нашого народу. Христос дивиться на людей, і бачить і те добро, яке вони роблять іншим, і ті страждання, яких вони зазнають. У Сумах є жінка, її звуть Валентина. Вона вже багато років прикута до ліжка. Її страждання і біль мають силу відкуплення для нас. Як же, скажіть, не допомагати таки людям?

Або інший приклад. У Сумах при парафії є благодійна кухня. Щоразу, коли я дивлюсь на тих, хто приходить по тарілку супу, я запитую себе: а скільки ще людей потребують допомоги? Адже коли допомагаєш людині, яка страждає, — вона своїми стражданнями допомагає тобі. Зараз я сподіваюсь отримати грант на створення благодійної клініки в Сумах: ми хочемо дати вам змогу, щоб ви могли підтримувати одне одного. Допомагаючи одне одному, ми можемо пізнавати присутність Бога в нас. Сам Ісус Христос присутній у нашій співпраці: адже це Він відкриває потреби і вчить служити одне одному. І це є справжнім щастям. Про таке щастя вчив мене в дитинстві мій дідусь: він казав, що ніхто в світі цього щастя дати не може.

— Ви приїздите в Україну вже багато років. Чи помічаєте Ви якісь зміни кожного разу, коли приїжджаєте?

— Так, зміни помітні. З кожним приїздом помічаю в людях дедалі більше життя. 1995 року, приїхавши вперше, я не бачив на вулицях матерів із дітьми, не бачив вагітних жінок, чоловіки ходили зі схиленими головами, інфраструктура була «калічною». Коли я вперше прилетів в Україну, мені вже в аеропорту впало у вічі, що люди замкнені в собі. Складалось враження, що люди бояться спілкуватися. В наступні приїзди я став помічати, що жінки почали підводити голови, підводити свій погляд від землі, фарбувати волосся. І, як мені здається, саме жінки допомогли підвести голови чоловікам. Люди почали не боятись спілкуватися, відверто висловлювати свої думки. Вони ніби виходили з темної печери: в їхній поведінці почала з’являтися культура людської гідності. І головне: з’являлось дедалі більше людей, які не чекали, поки хтось — держава чи хтось інший — щось їм дасть або скаже, що їм робити, а самі знали, що їм потрібно робити.

Це була, так би мовити, весна, розквіт. Тепер ця «весна» минула: люди стали дорослішими, і стає дедалі більше тих, хто здатний брати на себе відповідальність за свої дії. Цей реабілітаційний центр, що його створили Олег і Оксана, — один із таких прикладів. Вони бачили страждання людей, бачили їхні потреби і почули в собі, як Бог кликав їх допомогти цим людям.

— Що ще Ви помітили, що, на Вашу думку, характерне саме для України?

— Те, що в багатьох благодійних проектах співпрацюють католики і представники інших конфесій, передусім — православні. Як, наприклад, в осередках Caritas у Сумах і в Бердянську. Адже для Бога не існує ні кордонів, ні межконфесійних поділів. І саме це спонукає мене говорити людям — як в Україні, так і в Сполучених Штатах, — що Царство Боже вже прийшло. Воно вже тут, посеред нас.

Якось, десь за два тижні до цієї поїздки, мене запросили прийти в один бар. Там зібралось десь зо тридцять чоловік, які хотіли послухати про Україну. Коли я розповідав, одна відвідувачка — не з тих тридцяти, що хотіли послухати, — здивувалась, дізнавшись, що я католицький священик. Вона сказала: «Ви приносите Ісуса Христа в цей бар». Я їй відповів: «А Він весь час тут. Адже Він любить відвідувачів цього бару».

— Отче, Ви могли б пригадати, що Вам найбільше запам’яталося в Україні?

— Багато чого запам’яталось на все життя. Але про один випадок розповім. Колись у Сумах ми прийшли до одного інтернату. А перед нами там побували якісь люди, хто запропонував свою «допомогу». Це був старий одяг, який одягом назвати було важко — скоріше ганчір’я. Настрій у директора інтернату був зіпсований. Тут приходимо ми і кажемо, що хочемо допомогти. «Вже одні допомогли», — відповідає директор і показує на купу мотлоху. Я не знав, що сказати, але він сам мене спитав: «Ви хто такий?» Я відповів: «Католицький священик». Він: «А чому без ряси?» Я сказав, що не ношу рясу. Тоді він спитав: «Для чого у вас це?» — і показав на колоратку. Я і витягнув і сказав, що її можна використати для багатьох потреб. Наприклад, коли прийдеш до лікаря і він захоче подивитися горло, нею можна натиснути на язик. Або з її допомогою можна бризкатися водою. І показав усе це жестами. Цей жарт зняв напруження між нами і налаштував його на розмову. Адже коли я сказав, що я — католицький священик, він, мабуть, думав, що я хочу навертати його на свою віру. Але швидко пересвідчився, що в мене немає таких намірів. Ми разом склали список того, що їм було потрібно: пральні машини, сушарки тощо. Потім я не раз бував у цьому інтернаті. І одного разу мене торкнув за руку один хлопчик і простягнув мені яблуко. Я був дуже зворушений його бажанням поділитися зі мною тим, що він мав. А про всі події, про всі зустрічі, які мене зворушили, — розповідати можна без кінця.

— Дякую за розмову!

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

[recaptcha]

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

The Coolest compilation of onlyfans porn tapes on PornSOK.com Immediate Unity