Анонси видань

Клайв Люїс. Просто Християнство

26 Червня 2018, 17:31 13939

Жоден рейтинг найкращих християнських авторів не буде повним без імені автора знаменитих «Хронік Нарнії», британця Клайва Стейплза Люїса. Спершу атеїст, до християнства він навернувся у 33 роки — і став відомим на весь світ богословом і письменником. Його вважають одним із найкращих оборонців християнської віри свого часу.

За версією впливового видання «Christianity today», «Просто християнство» К. С. Люїса впевнено очолило сотню найкращих християнських книжок ХХ століття.

 

Для тих, хто до християн себе не зараховує, ця книжка — чудова можливість отримати пояснення того, у що вірять християни. Для християн — неабияка допомога в розумінні того, у що вони вірять. Цю книжку варто прочитати кожному, хто хоче знати, чим є справжнє християнство – просто християнство як таке.

Просто християнство / Клайв Стейплз Люїс; пер. з англ. А. Маслюх. — Львів : Свічадо, 2018. — 224 с.

ISBN 978-966-938-220-7

Анонс видання на сайті видавництва

 

ЗМІСТ

КНИГА ПЕРША

ПРАВИЛЬНЕ І НЕПРАВИЛЬНЕ ЯК КЛЮЧ
ДО РОЗУМІННЯ CЕНСУ ВСЕСВІТУ

Розділ перший. ЗАКОН ЛЮДСЬКОЇ ПРИРОДИ
Розділ другий. КІЛЬКА ЗАПЕРЕЧЕНЬ
Розділ третій. РЕАЛЬНІСТЬ ЗАКОНУ
Розділ четвертий. ЩО СТОЇТЬ ЗА ЗАКОНОМ
Розділ п’ятий. У НАС Є ПІДСТАВИ ДЛЯ ЗАНЕПОКОЄННЯ

КНИГА ДРУГА

У ЩО ВІРЯТЬ ХРИСТИЯНИ

Розділ перший. КОНКУРУЮЧІ ПОНЯТТЯ ПРО БОГА
Розділ другий. ВТОРГНЕННЯ
Розділ третій. ПРИГОЛОМШЛИВА АЛЬТЕРНАТИВА
Розділ четвертий. ДОСКОНАЛИЙ ПОКУТНИК
Розділ п’ятий. ПРАКТИЧНИЙ ВИСНОВОК

КНИГА ТРЕТЯ

ХРИСТИЯНСЬКА ПОВЕДІНКА

Розділ перший. ТРИ АСПЕКТИ МОРАЛЬНОСТИ
Розділ другий. «КАРДИНАЛЬНІ» ЧЕСНОТИ
Розділ третій. СУСПІЛЬНА МОРАЛЬ
Розділ четвертий. МОРАЛЬНІСТЬ І ПСИХОАНАЛІЗ
Розділ п’ятий. СТАТЕВА МОРАЛЬНІСТЬ
Розділ шостий. ХРИСТИЯНСЬКИЙ ШЛЮБ
Розділ сьомий. ПРОЩЕННЯ
Розділ восьмий. ВЕЛИКИЙ ГРІХ
Розділ дев’ятий. ЛЮБОВ
Розділ десятий. НАДІЯ
Розділ одинадцятий. ВІРА (І)
Розділ дванадцятий. ВІРА (ІІ)

КНИГА ЧЕТВЕРТА

ПОЗА МЕЖАМИ ОСОБИСТОСТИ,
АБО Ж ПЕРШІ КРОКИ В УЧЕННІ ПРО ТРІЙЦЮ

Розділ перший. СТВОРЕННЯ І НАРОДЖЕННЯ
Розділ другий. БОГ У ТРЬОХ ОСОБАХ
Розділ третій. ЧАС І ПОЗА ЧАСОМ
Розділ четвертий. КОРИСНА ІНФЕКЦІЯ
Розділ п’ятий. УПЕРТІ ІГРАШКОВІ СОЛДАТИКИ
Розділ шостий. ДВІ ЗАУВАГИ
Розділ сьомий. “УЯВІМО, НІБИ…”
Розділ восьмий. БУТИ ХРИСТИЯНИНОМ — ЦЕ ВАЖКО ЧИ ЛЕГКО?
Розділ дев’ятий. ПІДРАХУЙМО ВИДАТКИ
Розділ десятий. ДОБРІ ЛЮДИ ЧИ НОВА ЛЮДИНА?
Розділ одинадцятий. НОВА ЛЮДИНА

 

Передмова до британського видання 1952 р.

 

Уперше тексти з цієї книжки прозвучали у прямому ефірі на радіо, а потім їх було видано трьома окремими частинами під заголовками «Радіомонологи» (Broadcast Talks, 1942), «Християнська поведінка» (Christian Behaviour, 1943) і «Поза межами особистости» (Beyond Personality, 1944). У друкованих версіях я подекуди доповнив сказане перед мікрофоном, але здебільшого залишив усе без змін. На радіо, як на мене, треба по змозі говорити так, як говориш за звичних обставин, по-справжньому, а не так, ніби читаєш уголос есей. Тож у своїх передачах я вживав усі ті скорочення і розмовні слівця, які зазвичай уживаю в розмові. Цей підхід відтворено і в друкованій версії. Крім того, я виділив курсивом ті слова, які раніше на радіо виокремлював за допомогою інтонації. Тепер мені здається, що то була помилка — такий собі покруч, наслідок схрещення мистецтва говорити з мистецтвом писати. Той, хто говорить, використовує для наголошування певних слів інтонацію цілком невимушено і природно; тому ж, хто пише, вдаватися з тією самою метою до курсиву не слід, адже він має свої, інакші засоби для виділення ключових слів, тож ними нехай і користується. У цьому виданні я розширив уживання розмовної мови і майже повсюди відмовився від курсиву, трохи переробивши натомість речення, де той траплявся; сподіваюся, це не завдало шкоди тому простому, неформальному тону, якого я намагався триматися від самого початку. Також було зроблено деякі доповнення та скорочення там, де йдеться про речі, на яких я тепер, мабуть, розуміюся ліпше, ніж десять років тому, а також у тих уривках, які у першій версії виявилися не зовсім зрозумілими для читачів.

Варто зазначити, що я нічим не допоможу людям, які вагаються між тими чи іншими християнськими конфесіями. Від мене ви не дізнаєтеся, ким вам краще стати: членом Англіканської Церкви чи Методистської, Пресвітеріанської чи Римо-Католицької. Це питання я оминаю цілком свідомо (навіть перелічені вище Церкви подано за алфавітом). Щодо мого становища, то тут немає жодної таємниці. Я — звичайнісінький мирянин Англіканської Церкви, не з особливо «піднесених» і не з особливо «приземлених», та й узагалі з жодного погляду нічим особливим не вирізняюся. Утім у цій книжці я не намагаюся нікого схилити до своєї позиції. Від самих початків свого навернення до християнства я вважав, що найкраще, а може, й єдине, що я можу зробити для своїх невіруючих ближніх, — це розтлумачити й оборонити віру, яка була спільною для майже всіх християн в усі часи. Я мав не одну причину так думати. По-перше, питання, які розділяють християн, часто пов’язані з проблемами високої теології, а чи навіть історії Церкви, і торкатися їх мають лише справжні знавці. У таких глибоких водах я просто тонув би: сам потребував би допомоги більше, ніж міг би допомогти іншим. По-друге, варто, як на мене, визнати, що обговорення цих спірних питань ледве чи може привести до християнства людину зі сторони. Дискутуючи усно чи письмово про ці питання, ми радше взагалі відштовхнемо таку людину від думки долучитися до будь-якої християнської спільноти, ніж привабимо до своєї. Поділи, що існують між нами, слід обговорювати тільки в колі людей, які вже прийшли до віри в те, що є лиш один Бог і що Ісус Христос – Його єдиний Син. Зрештою, маю враження, що авторів, які переймалися цими суперечливими питаннями, значно більше, ніж тих, хто піднімав голос на захист «просто» християнства, як його називає Бакстер; до того ж, перші явно талановитіші за других. Та царина, де я, схоже, міг послужити найкраще, найсильніше власне такого служіння й потребувала. Цілком природно, отже, що саме в цьому напрямку я й вирушив.

Наскільки пригадую, я керувався лише цими мотивами, тож тепер мені дуже хотілося би, щоб моє мовчання стосовно певних спірних питань не спонукало читачів вигадувати казна-що.

Наприклад, таке мовчання зовсім не обов’язково означає, що сам я сиджу і чекаю, звідки подме вітер. Утім інколи це й справді так. У християн деколи  виникають запитання, на які, гадаю, нам ніхто не дасть відповіді. Трапляються й запитання, відповіді на які я навряд чи коли-небудь дізнаюся; якби я таки їх озвучив, ба навіть у кращому світі, то, наскільки я розумію, скоріш за все отримав би відповідь, яку вже почув був колись інший, набагато величніший запитувач: «Яке тобі до того діло? Ти йди за мною». Існують, одначе, й запитання іншого штибу, щодо яких я займаю цілковито чітку й однозначну позицію, проте і їх обходжу стороною. Адже пишу не з метою викласти тут основи того, що міг би назвати «своєю релігією», а щоб окреслити сутність «просто» християнства; воно ж таке, яке є, і було таким задовго до мого народження, подобається мені це чи ні.

Дехто робить необґрунтовані висновки на підставі того, що про Пресвяту Діву Марію я згадую лише там, де говорю про непорочне зачаття і народження Христа. Але ж причина цього очевидна, хіба ні? Сказати більше означало б ступити на хисткий ґрунт вельми суперечливих тверджень. А тим часом жодне інше питання, що викликає суперечки між християнами, не вимагає такого делікатного підходу, як це. Римо-католики обстоюють властиві своїй Церкві уявлення, пов’язані з цим питанням, не лише зі звичним запалом, характерним для всіх щирих релігійних вірувань, але й — і це абсолютно природно — з тією особливою і, сказати б, лицарською чутливістю, яка проймає чоловіка, коли на кону — честь його матері або коханої. Тож дуже складно висловити відмінні від їхніх погляди і водночас не постати в їхніх очах нечемою або навіть єретиком. І навпаки, притаманні протестантам протилежні переконання з цього приводу викликають почуття, які сягають своїм корінням самих основ монотеїзму. У радикальних протестантів з’являється враження, ніби під загрозою опиняється відмінність між Творцем і творінням (хай яким святим), а отже знову підносить голову політеїзм. Тому достоту важко висловлювати незгоду з їхньою позицією так, щоб вони не почали вважати вас кимось іще гіршим за єретика — язичником. Якщо якась тема й може погубити книжку про сутність християнства і вилитися для тих, хто ще не вірить, що Син Діви — Бог, у цілковито даремне читання, то це, безперечно, якраз вона і є.

Доволі дивно, але моє мовчання щодо дискусійних питань навіть не дасть вам змоги зробити певні висновки стосовно того, вважаю я ці питання важливими чи ні. Бо ж це вже само по собі — одне із цих спірних питань. Один із пунктів, щодо яких християни ніяк не можуть порозумітися, торкається того, чи важливі всі ці непорозуміння. Коли між двома християнами різних віросповідань зав’язується суперечка, то зазвичай один із них невдовзі запитує, чи питання, про яке вони сперечаються, справді таке вже важливе, а інший відповідає: «Важливе? Таж у ньому вся суть!».

Усе це сказано лише для того, щоб пояснити, яку саме книжку я намагався написати, а зовсім не з метою приховати свої переконання або уникнути відповідальності за них. Вони, як я вже сказав вище, жодної таємниці не становлять. Цитуючи дядька Тобі, «усе це є у молитовнику».

Існувала, звісно, небезпека, що під виглядом християнства як такого я міг описати щось притаманне лише Англіканській Церкві або (ще гірше) мені самому. Уберегтися від цього я спробував, надіславши первісну версію текстів, об’єднаних тут у другу книгу, чотирьом священнослужителям (з Англіканської, Методистської, Пресвітеріанської та Римо-Католицької Церков) і попросивши їх поділитися зі мною своїми критичними відгуками. Методист вважав, що я недостатньо уваги присвятив вірі, а римо-католик – що я задалеко зайшов у питанні порівняльної неістотності теорій, які пояснюють відкуплення. В усьому іншому ми п’ятеро дійшли згоди. Решту книг я так уже не перевіряв, бо навіть якби християни сприймали їх по-різному, то були б уже відмінності між окремими індивідами або теоретичними школами, а не між віросповіданнями.

Наскільки можна судити з відгуків та численних листів, які я отримав, ця книжка, хоч і недосконала, либонь, з інших поглядів, виявилася успішною принаймні в одному: показала сутність узгодженого, загальноприйнятого чи стрижневого християнства, просто християнства, як воно є. Тож вона, можливо, бодай трохи допоможе подолати бачення, згідно з яким, оминаючи всі спірні питання, ми врешті-решт залишимо лише таку собі розмиту і безкровну С. Х. В. (себто святу християнську віру). Насправді ця С. Х. В. виявляється не тільки позитивною, але й до болю пронизливою; між нею й усіма нехристиянськими віруваннями зяє прірва, незрівнянно глибша за геть усі, навіть найгірші поділи всередині християнства. Якщо я й не доклався безпосередньо до справи возз’єднання, то, може, хоча б пролив світло на те, чому ми маємо возз’єднатися. З легендарною odium theologicum з боку переконаних представників інших спільнот я, правда, стикався нечасто. Ворожість виявляли переважно ті, хто перебуває ближче до меж, як у Англіканській Церкві, так і поза нею, тобто люди, не надто схильні до послуху приписам будь-якого віросповідання. Цей факт видається мені напрочуд втішним. Адже саме в осередді кожної спільноти, де збираються найвідданіші її діти, найсильніше відчувається близькість з іншими — близькість якщо не доктринальна, то вже точно духовна. І це дає змогу припустити, що в центрі кожної такої спільноти перебуває щось чи, радше, хтось — Той, хто всупереч усім розбіжностям у віруваннях, усім відмінностям у темпераменті, усім спогадам про взаємне переслідування, говорить одним голосом.

Ось, властиво, й усе, що я хотів би сказати з приводу того, про що промовчав, говорячи про віровчення. У третій книзі, де йдеться про мораль, я також оминув деякі теми, проте вже з іншої причини. Ще з часів Першої світової війни, коли я служив у піхоті, мене неабияк дратують люди, які, сидячи собі у безпеці, у теплі й добрі, дають настанови тим, хто перебуває на лінії фронту. Як наслідок, я зовсім не схильний багато розводитися про спокуси, яких не зазнавав сам. Ніхто, на мою думку, не відчуває спокуси до всіх без винятку гріхів. Так склалося, що імпульс, який перетворює людину на гравця, моїй природі не притаманний; без сумніву, за це я розплачуюся відсутністю якогось доброго за своєю суттю імпульсу, надлишок чи спотворення якого й спонукають нас до азартних ігор. Тому я не почуваюся достатньо компетентним, аби давати поради стосовно того, що у цій царині дозволено, а що – ні (якщо там узагалі є щось дозволене, бо я не стверджуватиму, ніби мені відомо бодай це). Також я не сказав нічого про контроль народжуваності. Я не жінка, ба навіть не одружений чоловік і не священик. Тому й не вважаю доречним для себе дотримуватися якоїсь твердої лінії щодо питання, пов’язаного з болем, небезпеками і витратами, на які сам я не наражаюся; поза тим, я не маю жодних пастирських обов’язків, з огляду на які мусив би так вчинити.

Значно вагоміші заперечення може викликати — так, зрештою, і сталося — уживання слова «християнин» на означення того, хто приймає спільні для всіх доктрини християнства. Мене запитують: «Хто ви такий, щоб визначати, хто християнин, а хто — ні?» або «Хіба не може багато хто, неспроможний повірити у ці доктрини, бути все ж істиннішим християнином, значно ближчим до духу Христа, ніж деякі з тих, хто в ці доктрини вірить?». Що ж, у певному сенсі це дуже правильне, дуже милосердне, дуже духовне, дуже чуйне заперечення. Йому властиві геть усі позитивні якості, за винятком однієї: користі з нього жодної. Використовувати мову так, як вимагають ті, хто висуває подібні застороги, просто не можна, якщо ми, звісно, хочемо уникнути катастрофи. Спробую пояснити це, навівши історію іншого, зовсім не такого важливого слова.

Отже, в англійській мові слово «джентльмен» первісно вживалося для означення людини, яка мала чітко окреслені речі: герб і земельну власність. Коли когось називали «джентльменом», то це був не комплімент, а лише констатація факту. Повідомивши, що хтось – не «джентльмен», ви нікого не образили б, а просто навели б певну інформацію. У ті часи у словах про те, що Джон — брехун і джентльмен, суперечності було не більше, ніж якби вже у наш час якогось Джеймса назвали дурнем і магістром гуманітарних наук. Та згодом з’явилися люди, які сказали (сказали абсолютно правильно, милосердно, духовно і чуйно, проте не принісши цими словами ані дрібки користі): «Послухайте, але ж найважливіше у джентльмена — це, звісно, не герб і не земля, а поведінка? Тому, звісно, справжній джентльмен — це той, хто поводиться як джентльмен, правда ж? Значить, от Едвард у цьому сенсі, звісно, заслуговує зватися джентльменом значно більше, ніж Джон?». Ті, хто так говорив, не мали на думці нічого лихого. Бути шляхетним, люб’язним і відважним, звичайно, набагато краще, ніж мати якийсь там герб. Але це не одне й те саме. Щобільше, це не те, щодо чого всі відразу дійдуть згоди. Назвати когось «джентльменом» у цьому новому, витонченому сенсі означає, по суті, не надати про нього певних відомостей, а похвалити його; бо ж заперечивши, що він «джентльмен», ви просто його образите. Коли слово втрачає описову функцію і перетворюється на засіб похвали, то перестає містити інформацію і свідчить уже тільки про ставлення мовця. («Добрий» обід — це обід, який припав до смаку тому, хто його спожив.) Після того, як слово «джентльмен» одухотворили й очистили від давнього грубого, проте об’єктивного сенсу, воно ледве чи означає щось більше за те, що той, про кого мова, до вподоби тому, хто говорить. Як наслідок, пуття зі слова «джентльмен» у наш час жодного. Ми й так уже мали чимало слів, щоб виражати схвалення, тож для цієї мети його не потребували; водночас, якщо комусь заманеться скористатися ним у давньому значенні (скажімо, в історичній праці), то без належного пояснення цього вже не зробиш. У певному сенсі це слово просто зіпсували.

Отже, якщо ми дозволимо людям одухотворяти й очищати від домішок (самі вони, ймовірно, сказали б: «поглиблювати») значення слова «християнин», то дуже скоро воно теж перестане приносити будь-яку користь. Насамперед самі християни не зможуть більше ні до кого його застосувати. Не нам визначати, хто, у найглибшому розумінні, близький або не близький до духу Христа. Читати в людських серцях ми не здатні. Судити ми не можемо; зрештою, це нам і заборонено. Стверджувати, що хтось є (або ж не є) християнином у такому-от «поглибленому» сенсі цього слова було б з нашого боку страшенно зарозуміло. Зі слова, яке неможливо застосовувати, багато не візьмеш, це очевидно. Що ж до тих, хто не вірить, то вони якраз це слово радо використовуватимуть власне у його новому значенні. В їхніх вустах воно перетвориться на звичайнісінький засіб для вираження похвали. Називаючи когось «християнином», вони матимуть на думці тільки те, що вважають його доброю людиною. Але такий спосіб використання слова мову не збагатить, адже маємо вже слово «добрий». Тим часом слово «християнин» зіпсується і вже не годитиметься для жодної справді корисної мети, якій могло б слугувати.

Тому-то варто все ж дотримуватися його первісного, очевидного значення. Уперше «християнами» назвали в Антіохії «учнів», тобто людей, які прийняли вчення апостолів (Дії 11, 26). Немає жодних свідчень, що вказану назву застосовували тільки до тих, хто зумів почерпнути з цього вчення якомога більше для себе. Так само не поширювалася вона лише на тих, хто у певний удосконалений, духовний, внутрішній спосіб виявився «значно ближчим до духу Христа», ніж найостанніші з-поміж учнів апостолів. Це питання ніяк не пов’язане з богослов’ям чи мораллю. Йдеться лише про слововжиток, завдяки якому всім зрозуміло, про що мова. Коли життя того, хто прийняв християнське вчення, цього вчення не гідне, то набагато правильніше і зрозуміліше буде сказати, що це поганий християнин, аніж стверджувати, що це взагалі не християнин.

Сподіваюся, жоден читач не дійде висновку, що «просто» християнство пропонується тут як така собі альтернатива існуючим віросповіданням — так, наче можна віддати перевагу йому, а не, приміром, вченню конгрегаціоналістів, грецькому православ’ю чи будь-якому іншому християнському віросповіданню. Скоріше його можна порівняти з передпокоєм, звідки можна відчинити двері до кількох кімнат. Якщо мені пощастить привести когось до цього передпокою, я вважатиму, що досягнув мети, яку ставив перед собою. Проте вогонь у каміні, крісла і накритий стіл знайдемо не у передпокої, а лиш у тих кімнатах. Властиво, той передпокій — це місце, де можна зачекати, з’ясовуючи тим часом, що далі там, за дверима; для життя воно не годиться. Щоб оселитися надовго, краще підійде, гадаю, навіть найгірша зі суміжних кімнат (хоч яка з них то могла б бути). Правда, декому, можливо, доведеться почекати трохи у передпокої, тоді як інші майже не потребують часу, щоб збагнути, у які двері мають постукати. Чому існує така відмінність, я не знаю, але впевнений, що Бог нікого не змушував би чекати, якби не вважав, що це тій людині лише на користь. Коли ж ви зрештою таки потрапите до призначеної для вас кімнати, то побачите, що довге очікування й справді дало добрі наслідки, яких інакше ви просто не отримали б. Важливо, одначе, ставитися до цього періоду власне як до чекання, а не як до таборування. Треба й далі молитися про просвітлення; і, звісно, навіть перебуваючи ще у передпокої, намагатися дотримуватися правил, спільних для цілого дому. Насамперед же — запитувати, які двері для вас істинні, а не вибирати ті, які найбільше сподобаються своєю обшивкою чи пофарбуванням. Висловлюючись простіше, запитання має звучати не «Чи мені до вподоби це служіння?», — а так: «Це вчення правильне? Тут живе святість? Чи спонукає мене до цього сумління? Небажання постукати у ці двері викликане гордістю? А може, просто моїм смаком або неприязню до цього конкретного сторожа при дверях?»

Увійшовши до своєї кімнати, збережіть добре ставлення як до тих, хто постукав в інші двері, так і до тих, хто ще у передпокої. Якщо вони помиляються, то ваші молитви потрібні їм тим більше; якщо ж то ваші вороги, то молитися за них ви зобов’язані. Це одне з  правил, чинних для цілого дому.

 

Конкуруючі поняття про Бога

 

Мене попросили розповісти тут про те, у що вірять християни, та для початку я, мабуть, розповім вам про те, у що християнам вірити не треба. Отже, якщо ви — християнин, то не мусите вірити, буцім усі інші релігії просто хибні, від початку й до кінця. Якщо ви атеїст, то маєте вважати, наче всі до одної релігії цілого світу ґрунтуються на одній велетенській помилці. Якщо ви — християнин, то цілком вільні думати, що в усіх цих релігіях, навіть у найхимерніших, є все ж бодай дрібка істини. Коли я був атеїстом, то намагався переконати себе, що людство у своїй більшості завжди помилялося щодо питання, яке має для нього найбільше значення; коли ж я став християнином, то отримав змогу дивитися на все це зі значно ліберальнішої позиції. Проте, звісно, бути християнином означає також вважати, що там, де християнство від інших релігій відрізняється, рацію має християнство, інші ж релігії помиляються. Як у математиці: рівняння може мати тільки одну правильну відповідь, усі інші — неправильні, хоч деякі з них ближчі до правильної, ніж решта.

Перший великий поділ людства пролягає між більшістю, яка у Бога чи богів вірить, і меншістю, яка такої віри не поділяє. З цього погляду християнство стоїть на боці більшости — на боці давніх греків і римлян, сучасних дикунів, стоїків, платоніків, індусів, магометан тощо, проти сучасного західноєвропейського матеріалізму.

Далі — наступний великий поділ, адже всіх тих, хто вірить у Бога, можна розділити залежно від того, якими є основні ознаки цього Бога. Тут можна простежити два дуже різні підходи. Один із них зводиться до ідеї, що Бог перебуває поза добром і злом. Ми, люди, називаємо одне добрим, інше — поганим. Дехто, одначе, стверджує, що це — бачення суто людське. Прихильники такого трактування вважають, що в міру того, як ви набираєтеся мудрості, у вас залишається дедалі менше бажання називати будь-що добрим чи поганим і ви щораз ясніше бачите, що все має свої добрі і погані сторони й нічим тут не зарадиш. Отже, кажуть ці люди, ще задовго до того, як ви бодай трохи наблизитеся до властивого Богові бачення, зазначене розрізнення у вас зникне взагалі. Ми називаємо рак поганим, наводять приклад вони, бо він убиває людину, проте з таким самим успіхом можна назвати поганим і вправного хірурга, бо ж він убиває рак. Словом, усе тут залежить від того, звідки дивитися. Натомість інший, протилежний підхід полягає у тому, що Бог — однозначно «добрий» чи «праведний», що Йому не однаково, на який бік стати, що Він любить любов, ненавидить ненависть і хоче, аби ми поводилися саме так, а не інакше. Перший із цих поглядів — той, згідно з яким Бог перебуває поза добром і злом, — називається пантеїзмом. Його дотримувався великий прусський філософ Геґель і розділяють індуси, якщо тільки я правильно їх розумію. Іншого, протилежного погляду додержуються юдеї, магометани і християни.

Разом із цією великою відмінністю між пантеїзмом і християнським уявленням про Бога зазвичай згадують ще одну. Пантеїсти, як правило, вважають, що Бог, так би мовити, одушевляє всесвіт, як ви одушевляєте своє тіло; що всесвіт, по суті, і є майже те саме, що Бог, тож якби не було Всесвіту, то Його теж не існувало б, а тому все, що можна побачити в усесвіті, — це частина Бога. Християнське бачення — цілковито інакше. Християни вірять, що Бог усесвіт замислив і створив — десь так, як людина малює картину чи пише мелодію. А митець — це не те саме, що твір; якщо його картину знищити, він не помре. Можна сказати: «Він вклав у неї чималу частину самого себе», — та це означатиме лише, що у нього в голові зародилася вся краса й увесь сенс цього творіння. Майстерність митця, що знайшла відображення в картині, притаманна їй у геть інший спосіб, аніж його думкам чи навіть рукам. Сподіваюся, ви бачите тепер, що ця відмінність між пантеїстами і християнами неминуче пов’язана з тією, про яку вже йшла мова вище. Якщо не сприймати відмінності між добрим і поганим надто серйозно, то дійти висновку, що все в усесвіті — частина Бога, не так уже й важко. Та якщо ви тримаєтеся думки, що дещо в усесвіті справді погане, а Бог справді добрий, то стверджувати такого не будете. Адже мусите вірити, що Бог і світ — це не одне й те саме, і дещо з того, що ми бачимо у світі, таки суперечить Його волі. Зіткнувшись з раком чи злиденними нетрями, пантеїст може сказати: «Якби ви могли поглянути на це з Божого погляду,  то збагнули, що це — також Бог». Християнин на такі слова відповість: «Що за кляті нісенітниці!”» Бо ж християнство — релігія войовнича. Згідно з нею, Бог світ створив — тобто взяв, як кажуть, «із голови», вигадав простір і час, жар і холод, усі барви і смаки, усіх тварин і всі рослини десь так, як людина вигадує сюжет якоїсь історії. Проте водночас християни вважають, що згодом у світі, який створив Бог, дуже багато всього пішло не так, тож тепер Він наполягає, і наполягає вельми настійливо, щоб ми все це виправили.

І тут, звісно, виникає одне дуже вагоме запитання. Якщо світ створив добрий Бог, то чому потім цей світ пішов усе ж хибним шляхом? Багато років я й чути не хотів християнської відповіді на це запитання, бо міркував десь так: «Хай що ви скажете і хоч якими проникливими аргументами скористаєтеся, хіба не простіше і легше просто визнати, що світ не був створений жодною розумною силою? Хіба ж усі ваші аргументи не є лише хитромудрою спробою уникнути визнання очевидного?». Але міркування такого штибу тільки привели мене до чергових труднощів.

Мої аргументи проти існування Бога в основному зводилися до того, що світ видавався мені занадто вже жорстоким і несправедливим. Але звідки у мене взялася сама ідея про якусь «справедливість» і «несправедливість»? Ніхто не стане називати лінію кривою, якщо не має бодай якогось уявлення про те, що таке пряма лінія. З чим я порівнював наш усесвіт, коли називав його несправедливим? Якщо геть усе у світі, від А до Я, так би мовити, — погане і позбавлене сенсу, то чому я, який сам є, зрештою, частиною цього світу, реагую на це аж так гостро? Коли людина падає у воду, їй стає мокро, бо вона до водяних істот не належить; але ж рибі у воді не мокро. Я міг, звичайно, відмовитися від узагальнення властивої мені ідеї справедливості, визнавши її лише своїм особистим уявленням та й годі. Проте якби я так і зробив, то мої аргументи проти існування Бога теж розвалилися б, адже вони трималися на твердженні про те, що світ несправедливий насправді, а не лише тому, що, бачте, не відповідає моїм сподіванням. Так сама спроба довести, що Бога немає — що, інакше кажучи, вся дійсність позбавлена сенсу, — спонукала мене визнати, що принаймні певна частина дійсности, а саме моє уявлення про справедливість, сенс таки має. Як наслідок, атеїзм виявляється ідеєю надто спрощеною. Якби всесвіт не мав сенсу, ми ніколи не з’ясували б, що він не має сенсу; так само, якби в усесвіті не існувало світла, а отже, й істот з очима, ми ніколи не дізналися б, що там темно. Адже тоді не мало б сенсу саме слово «темно».

 

Створення і народження

 

Від наміру розповісти вам те, про що піде мова в цій останній книзі, мене відмовляли геть усі. «Пересічному читачеві богослов’я не потрібне, — казали мені. — Дайте йому просту, практичну релігію». Я до цієї поради не прислухався. Не думаю, що пересічний читач насправді такий дурний. Богослов’я, чи то пак теологія, — це, буквально «наука про Бога», а мені здається, що кожна людина, яка бодай трохи думає про Бога, хотіла б отримати якомога ясніше й точніше уявлення про Нього. Ви ж не діти, то навіщо ставитися до вас як до дітей?

Зрештою, я добре розумію, чому деякі люди богослов’я просто не сприймають. Пригадую, одного разу, коли я мав зустріч з пілотами королівських ВПС, підвівся один літній уже, бувалий у бувальцях офіцер і сказав: «Мені вся ця балаканина ні до чого. Але щоб ви знали, я теж людина віруюча. Бог є — це мені відомо. Якось уночі у пустині, сам-один, я відчував Його присутність. Це неймовірна тайна. І саме тому я не вірю ні на гріш в усі ці прилизані догмочки і формулки, якими ви нас тут частуєте. Та й кожному, хто пережив таку зустріч сам, усе це видасться страшенно дріб’язковим, педантичним і несправжнім».

У певному сенсі я був з тим чоловіком цілком згідний. Гадаю, він, імовірно, й справді пережив тоді в пустині достеменне досвідчення зустрічі з Богом. Коли ж згодом, уже після цього пережиття, йому випала нагода ознайомитися з правдами християнської віри, то для нього це дійсно стало переходом від чогось дуже справжнього до того, що аж таким справжнім не здається. Щось подібне, мабуть, відчуває той, хто, погулявши берегом Атлантичного океану, розглядає потім цей-таки океан на мапі: тут теж відбувається перехід від чогось реального до не такого реального, від справжніх хвиль до клаптика розфарбованого паперу. Проте справа тут ось у чому. Припустимо, мапа — це справді клаптик розфарбованого паперу, та треба пам’ятати ще про дві речі. По-перше, її створено на основі знань сотень і тисяч людей, здобутих під час плавання у цілком реальному Атлантичному океані. Таким чином, вона ввібрала в себе досвід не менш реальний, ніж досвід, який ви здобуваєте на пляжі; тільки-от ваш досвід — це лише, скажімо, один погляд, тоді як у мапі злилася докупи сила-силенна розмаїтих поглядів і досвідчень. По-друге, якщо ви зібралися кудись поїхати, мапа буде для вас просто незамінна. Доки ви вдовольняєтеся прогулянками по пляжі, дивитися на море, звісно, значно цікавіше, ніж на мапу. Та якщо вам треба добратися до Америки, мапа принесе користі значно більше, ніж ці прогулянки.

Богослов’я ж подібне на таку собі мапу. Просто вивчати основи християнського вчення і розмірковувати про них, якщо ви на цьому й зупинитеся, — це, ясна річ, досвід не такий, сказати б, справжній і хвилюючий, як те, що пережив у пустині згаданий офіцер. Учення — це не Бог, а лише своєрідна мапа. Та це мапа, що спирається на досвід сотень людей, які стрічалися з Богом по-справжньому; порівняно з тим, що спізнали вони, ті переживання чи побожні почуття, які можуть випасти нам із вами, видаватимуться вкрай примітивними і розмитими. Поза тим, якщо ви хочете дістатися кудись далі, без мапи вам ніяк не обійтися. Хоч подія, яка трапилася в пустині з тим офіцером, була вельми справжня і, безумовно, хвилююча, та ніяких наслідків вона не мала, адже нікуди не вела. Жодної користі з неї не добудеш. Фактично, саме у цьому й криється секрет привабливості такої-от розпливчастої, невиразної релігії, яка зводиться до всіляких ідей про відчуття Бога у природі і такого іншого. Саме лиш збудження — і жодної тобі праці; щось подібне на споглядання хвиль, які накочуються на берег. Та якщо вивчати Атлантику у такий спосіб, то до Ньюфаундленду вам не дістатися; так само й вічного життя не здобудеш, просто відчуваючи Божу присутність у квітах або в музиці. З іншого боку, тільки розглядаючи мапи, ви нікуди не потрапите; для цього треба вийти в море. Опинившись же в морі без мапи, ви постійно наражатиметесь на всілякі небезпеки.

Інакше кажучи, богослов’я — це річ практична, особливо в наш час. У давнину, коли освіта була не така поширена, як у наш час, а дискусій відбувалося значно менше, люди могли, мабуть, задовольнятися кількома простенькими ідеями про Бога. Тепер, одначе, це вже неможливо. Кожен щось читає, кожен прислухається до того, про що говорять навколо. Як наслідок, нехай ви й не обізнані з богослов’ям, це не означає, що у вас немає жодних уявлень про Бога. Насправді це значить, що уявлень у вас таки чимало — здебільшого поганеньких, плутаних і давно вже застарілих. Адже дуже багато пов’язаних із Богом ідей, які нині поширюють, ніби щось цілком нове, — це просто твердження, які вже давно, сотні літ тому, розглянули і відкинули справжні богослови. Тож визнавати поширену сьогодні в Англії популярну релігію — це такий самий крок назад, як, приміром, знову повірити у те, що Земля пласка.

Бо ж якщо уважно приглянутися до популярного в наші дні трактування християнства, то можна переконатися, що воно зводиться в основному до такого: Ісус Христос був, мовляв, великим моральним авторитетом, і якби ми додержувалися Його порад, то, можливо, зуміли б установити кращий суспільний лад і уникнути ще одної війни. І це свята правда, до речі. Проте всієї правди про християнство таке трактування аж ніяк не розкриває і не має жодного практичного значення.

Якби ми скористалися порадами, які залишив нам Христос, то вже невдовзі жили б у щасливішому, ніж тепер, світі, — це, звісно, так. Причому тут спокійнісінько можна й без Христових порад обійтися. Якби ми робили все, що нам радили Платон, Аристотель чи Конфуцій, то були б тепер у значно кращому становищі. І що з того? Порад великих учителів ми не дотримувалися ніколи. То з якого дива мали б ні з того ні з сього про них згадати? І чому раптом мали б піти саме за порадами Христа, а не когось іншого? Бо Він був найкращим моральним учителем? Але ж судячи з усього, це тільки знижує імовірність того, що ми справді за Ним підемо. Якщо нам навіть уроки з початкового курсу не надто зрозумілі, то де вже сподіватися, що ми засвоїмо щось складніше, а чи й найскладніше з усього. Якщо християнство — це тільки ще одна порція добрих порад, то пуття з нього небагато. Упродовж чотирьох останніх тисячоліть добрих порад людству не бракувало. Однією більше, однією менше — різниця невелика.

А проте вистачить зазирнути до будь-якої справді християнської книжки, і ви з’ясуєте, що мова в ній іде про щось цілком відмінне від ідей такої-от популярної релігії. Там сказано, що Христос — це Син Божий (хай що це означає). Ще там сказано, що ті, хто в Нього повірить, теж стануть Божими синами (хай що це означає). І що Його смерть визволила нас від наших гріхів (хай що це означає).

Скаржитися, що ці судження складні для розуміння, немає сенсу. Християнство стверджує, що розповідає нам про інший світ, про те, що лежить поза межами цього, звичного для нас світу — всього, що можна торкнути, почути і побачити. Ви можете, звісно, вважати ці твердження неправдивими, та якщо все це — таки правда, то зрозуміти цю правду буде нелегко — принаймні, не легше, ніж сучасну фізику, і то з тієї ж причини.

Найсильніше вражає нас у християнстві твердження про те, що, поєднавшись з Христом, ми можемо «стати Божими синами». Хтось може запитати: «Хіба ж ми й так уже не Божі діти? Адже одна з основних ідей християнства полягає у тому, що Бог — Отець для всього людства, чи не так?». Що ж, у певному сенсі ми, безумовно, вже Божі діти. Маю на увазі, що Бог подарував нам буття, любить нас і про нас дбає, тож у цьому сенсі Він і справді ставиться до нас як батько. Та коли Біблія говорить, що ми маємо «стати”» Божими синами, то тут, поза сумнівом, мова про щось інше. І так ми підступаємо до того, що лежить у самому осередді богослов’я.

В одному з християнських символів віри йдеться про те, що Христос є Сином Божим «рожденим, несотвореним»; також там сказано, що Він «від Отця рождений перед усіма віками». Треба якомога ясніше усвідомити, що це жодним чином не пов’язано з фактом народження Христа на землі, з тим, що Він народився від діви і став чоловіком. Про непорочне народження ми зараз не говоримо. Нас цікавить те, що відбулося ще до створення природи, перед початком часів. Христос —  «рождений, несотворений», до того ж— «перед усіма віками». Що це означає?

У сучасній мові словоформи «роджений» чи «сотворений» уживають нечасто, а проте у їхньому значенні ніхто не сумнівається. Народити — значить стати батьком чи матір’ю; створити — значить зробити. Різниця між цими поняттями ось у чому: родити означає давати життя істоті, подібній на тебе. Людина родить немовлят, бобер — бобренят, пташка відкладає яйця, з яких вилуплюються пташенята. Натомість творити — значить робити, виготовляти щось інакше, відмінне від себе. Пташка робить гніздо, бобер — загату на річці, людина — радіоприймач або й щось більш схоже на себе — наприклад, статую. Якщо ця людина — достатньо вправний скульптор, то може навіть вирізьбити статую, яку від людини з першого погляду й не відрізниш. Проте це, звісно ж, не справжня людина, а лише щось дуже на людину подібне. Статуя не може ні дихати, ні думати. Вона — нежива.

Отже, насамперед варто твердо засвоїти таке: Бог породжує Бога так само, як людина породжує людину. Створене ж Богом — не Бог, так само, як створене людиною — не людина. Тому-то люди — не Божі сини в тому ж сенсі, в якому Сином Божим є Христос. Можливо, вони чимось і нагадують Бога, але людина — істота іншого типу. Її можна радше назвати статуєю Бога чи Божим портретом.

Статуя — подібна за формою на людину, але не має життя. Так само й людина (у певному сенсі, суть якого я поясню згодом) за своєю «формою» чи подобою нагадує Бога, але їй не властивий той різновид життя, який характерний для Нього. Зосередьмося спочатку на першому аспекті, тобто на схожості між людиною і Богом. Усе, що створив Бог, певною мірою на Нього подібне. Простір подібний на Бога своєю неосяжністю; не те щоб неосяжність космічних просторів могла зрівнятися з Божою неосяжністю, та все ж може її бодай символізувати або принаймні служити для своєрідного перекладу цього поняття на мову недуховного, матеріального всесвіту. Матерія подібна на Бога тим, що наділена енергією, хоча, знову ж таки, фізична енергія — це щось геть відмінне від сили, властивої Богові. Рослинність подібна на Нього тим, що жива, а Він — «Бог живий». Утім життя у своєму біологічному сенсі — це, звісно, далеко не те саме, що життя, характерне для Бога; це лише такий собі символ чи тінь того життя. Дійшовши до тварин, знайдемо ще й інші аспекти цієї схожости, не пов’язані з біологічним життям. Приміром, інтенсивна діяльність і плідність комах —це перший, невиразний натяк на неустанну Божу діяльність і творчість. У вищих ссавців помітимо початки інстинктивної прихильности. Це не те саме, що любов, яка існує у Бозі, але щось схоже на неї, десь так, як намальований на плоскому аркуші паперу пейзаж усе ж схожий певною мірою на реальний краєвид. Коли доходимо так до людини, найвищої з тварин, то серед усього нам відомого бачимо тут найбільшу подібність на Бога. (Можливо, в інших світах існують створіння, ще подібніші на Бога, ніж людина, та нам про їхнє існування не відомо.) Людина не тільки живе, але й любить і мислить; саме в людині біологічне життя сягає найвищого знаного нам рівня.

Є, утім, одна річ, людині у її природному стані не властива. Мова про духовне життя — особливий, вищий різновид життя, що існує у Бозі. Для визначення обидвох відомих нам різновидів ми вживаємо одне й те саме слово — «життя», та робити на цій підставі висновок, що це у своїй сутності одне й те ж, — це приблизно те саме, що вважати, ніби «неосяжність» космосу і «неосяжність» Бога є поняттями одного порядку. Насправді відмінність між життям біологічним і життям духовним така важлива, що, говорячи надалі про них, я маю намір користуватися двома різними словами. Біологічне життя, яке ми отримуємо через природу і якому (подібно до всього іншого у природі) властива постійна схильність до поступового згасання і занепаду, тож воно потребує неперервної підтримки з боку природи у формі повітря, води, їжі тощо, я називатиму біосом. Натомість духовне життя, яке існує в Бозі «від віку» і є джерелом усього природного всесвіту, тут буде зое. Біосу, безперечно, притаманна певна невиразна, сказати б — символічна схожість на зое, але схожість не більша за ту, яку бачимо, наприклад, між фотознімком і місциною, статуєю чи людиною, на ньому зображеною. Людина, у якій біос змінився б на зое, зазнала б зміни не меншої, ніж статуя, яка з різьбленого каменя перетворилася б на справжню, живу людину.

Ось власне у цьому й криється вся суть християнства. Наш світ — це майстерня великого скульптора. Ми ж — статуї, а майстернею ходить чутка, що одного чудового дня деякі з нас оживуть.

 

Нова людина

 

У попередньому розділі я порівняв Христову працю зі створення нової людини з процесом перетворення коня на крилату істоту. Таким-от крайнім прикладом я скористався для того, щоб наголосити: це не просто покращення, а саме перетворення. Найближча паралель у світі природи — це, мабуть, дивовижні трансформації, яких зазнають під впливом певного випромінювання деякі комахи. Дехто вважає, що так було і з еволюцією. Вирішальні зміни у природі істот могло спричинити випромінювання з космосу (звісно, після того, як такі зміни відбулися, почало діяти те, що називають «природним добором»: корисні зміни залишаються, усі ж інші поступово відсіюються).

Можливо, сучасній людині легше буде зрозуміти ідею християнства, якщо спробувати поглянути на неї крізь призму теорії еволюції. Про еволюцію нині відомо кожному (хоча, звичайно, деякі освічені люди її й заперечують): усім нам твердять, що людина розвинулася з нижчих форм життя. Як наслідок, частенько можна почути таке запитання: «А яким буде наступний крок? Коли з’явиться істота, вища за людину?». Обдаровані буйною уявою письменники намагаються іноді цей наступний крок описати — і змальовують таку собі «надлюдину»; утім зазвичай з-під їхнього пера виходить істота, значно неприємніша за відому нам сьогодні людину, тож вони пробують якось пом’якшити це враження, наділивши її парою додаткових ніг або рук. Припустімо, одначе, що наступний крок відрізнятиметься від попередніх значно радикальніше, ніж ми можемо собі уявити. Зрештою, хіба ж не свідчить увесь дотеперішній розвиток подій, що так воно й буде? Сотні тисяч років тому внаслідок еволюції землю заселили велетенські, важезні створіння, вкриті подібною на броню лускою. Якби хтось стежив за перебігом еволюції тоді, то, напевне, вважав би, що далі з’являться істоти ще важчі, а луски на них буде ще більше. Й упіймав би облизня. У майбутнього в рукаві була карта, якої тоді не передбачив би, мабуть, ніхто: на сцену вийшли дрібні, голі, беззахисні на позір тваринки, які мали кращі мізки і за допомогою цих мізків опанували згодом цілу планету. Вони були не просто сильніші за доісторичних монстрів; їхня сила належала до зовсім іншого, нового різновиду. Наступний крок не тільки відрізнявся від попереднього: він відрізнявся інакше. Потік еволюції не пішов у напрямку, який міг би передбачити уявний спостерігач, а зробив натомість різкий поворот.

На мою думку, у більшість поширених сьогодні припущень щодо наступного кроку в еволюції закралася така сама помилка. Люди бачать (чи, у будь-якому разі, вважають, ніби бачать), як мізки у них стають дедалі розвинутішими, а влада над природою — дедалі більшою. Вони дивляться, куди прямує потік, і думають, що так буде й надалі. Я ж натомість не можу позбутися враження, що наступний крок буде абсолютно новим, що все піде у такому напрямку, який зроду не спав би вам на думку. Урешті, якби так не було, то навряд чи був би сенс називати його «новим». Я очікував би не просто відмінності, а нової, кардинально інакшої відмінності. Очікував би не просто змін, а нового способу спричинення змін. Або ж — ризикуючи намолоти тут три мішки гречаної вовни — очікував би, що наступна стадія еволюції вийде за межі еволюції як такої, тобто на зміну еволюції як способу спричинення змін прийде щось абсолютно нове. Зрештою, я не здивувався б, якби зовсім мало хто звернув увагу на ці зміни, коли вони справді відбудуться.

Якщо ви не проти продовжувати в тому ж дусі, то з християнського погляду згаданий наступний крок уже відбувся, і він таки й справді достеменно новий. Це не еволюційна зміна від людей, так би мовити, мізковитих до ще мізковитіших; це зміна, яка йде у цілковито іншому напрямку: перетворення Божих створінь на Божих синів. Перший приклад такої зміни зафіксовано у Палестині дві тисячі років тому. У певному сенсі ця зміна взагалі не має жодного стосунку до еволюції, адже до неї призвів не природний перебіг подій — вона, сказати б, увійшла у природу ззовні. Якраз чогось такого я б і сподівався. До ідеї еволюційного розвитку ми прийшли, вивчаючи минуле. Якщо попереду на нас чекає щось достоту нове й небачене, то ці уявлення, звісно ж, просто не в можуть чогось такого охопити, бо спираються на минуле. Зрештою, якщо вже на те пішло, цей новий крок відмінний від усіх попередніх не лише тим, що бере початок поза природою, але й із кількох інших поглядів.

(1) Вказана зміна не передається шляхом статевого відтворення. Та чи слід цьому дивуватися? Був час, коли поділу на статі ще не існувало; розвиток відбувався тоді іншими способами. Тож можна було сподіватися, що настане час, коли стать як така зникне або (саме це й бачимо зараз) існуватиме надалі, але основним каналом розвитку бути перестане.

(2) На попередніх стадіях живі організми або не мали жодного вибору щодо того, робити наступний крок чи не робити, або цей вибір був дуже обмежений. У контексті поступу вони в основному відігравали роль не активну, а пасивну. Та ось цей новий крок — перехід від стану створінь до стану синів — добровільний, принаймні, з одного боку. У тому сенсі, що самі ми на нього не зважилися б, він, звісно, не добровільний; більше того, щось подібне ніколи навіть не спало б нам на думку. Добровільність його в тому, що, коли нам пропонують його здійснити, ми можемо відмовитися. Можемо, якщо захочемо, відсахнутися назад; можемо врости ногами у землю і дозволити новому людству піти без нас.

(3) Христа я назвав був «першим прикладом» нової людини. Проте Він, ясна річ, — щось значно більше. Він — не просто один із нових людей, один екземпляр, так би мовити, зазначеного виду, а власне нова Людина. Він — джерело, осереддя і життя всіх нових людей. Він прийшов у створений усесвіт з власної волі і приніс зі собою зое — нове життя («нове», звісно ж, для нас, адже у Ньому зое існує споконвіку). І передає Він його нам не спадковим шляхом, а за посередництвом того, що я окреслив як «корисну інфекцію». Отримати цей дар можна лише налагодивши з Ним особистий контакт. Інші люди стають «новими» завдяки тому, що перебувають «у Ньому».

(4) Цей крок, на відміну від попередніх, здійснюється із зовсім іншою швидкістю. Порівняно з розвитком людини на нашій планеті, поширення християнства серед людей відбувається просто-таки блискавично, бо ж дві тисячі років в історії всесвіту — це майже ніщо. (Не забувайте, що всі ми — ще «ранні християни». Усі теперішні огидні й марнотратні поділи між нами, варто сподіватися, — лише дитяча хвороба; у нас усе ще ріжуться зуби. Світ навколо, безперечно, дотримується протилежної думки. Ми помираємо від старості, вважає він. Утім до такого висновку він приходить уже далеко не вперше. Раз по раз йому здавалося, що християнство при смерті: то через гоніння ззовні і занепад ізсередини, то внаслідок поширення магометанства, то через розквіт природничих наук, то через великі антихристиянські революційні рухи. І щоразу його чекало розчарування. Уперше це сталося відразу після страти Христа: розп’ятий Чоловік повернувся до життя — воскрес. У певному сенсі — і я цілком усвідомлюю, якою жахливою несправедливістю це має виглядати в очах наших супротивників, — те воскресіння раз по раз відбувається ще й досі. Люди знай убивають і убивають справу, яку Він розпочав; і щоразу, коли вони вже притоптують землю на її могилі, до них раптом долинає чутка, що вона ще жива й уже об’явилася деінде. Не дивно, що вони нас так ненавидять.)

(5) Ставки тепер вищі. Якщо те чи інше створіння відкочувалося назад на одній із попередніх стадій, то втрачало, у найгіршому разі, й так лічені роки свого життя на землі, а часто-густо й цього не втрачало. Відкотившись же назад на цій стадії, ми втрачаємо винагороду, яка, у найвужчому сенсі цього слова, просто нескінченна. Адже настала критична мить. Століття за століттям Бог провадив природу до здатності відтворювати істот, яких можна було б (за наявності в них відповідного бажання) вивести за межі природи і перетворити на «богів». Та чи дозволять вони таке зі собою зробити? У певному сенсі все це нагадує критичний момент пологів. Доки ми не піднімемося і не підемо за Христом, ми надалі становитимемо частину природи, надалі перебуватимемо у лоні своєї величної матері. Її вагітність була тривалою, болісною і тривожною, але сягнула врешті-решт своєї кульмінації. Настала велика мить. Усе готове. Приїхав Лікар. Чи минуть пологи «гладко»? Не слід забувати, що з одного важливого погляду ця ситуація від звичайної вельми відрізняється. Під час звичайних пологів у дитини особливого вибору немає; натомість тут вибір є. Цікаво, що зробила б звичайна дитина, якби могла вибирати? Можливо, воліла б залишитися у темряві, теплі й безпеці материнського лона. Адже мала б, звісно, враження, наче це середовище для неї найбезпечніше. І припустилася б фатальної помилки: залишитися — значить приректи себе на неминучу смерть.

З цього погляду все вже відбулося: новий крок здійснено, його робили і роблять надалі. Нові люди з’являються вже то тут, то там по всій землі. Декого з них, як я вже припускав, помітити нелегко; та є поміж ними й такі, яких можна розпізнати. Вряди-годи ці люди трапляються чи не кожному. Навіть голоси й обличчя у них інакші, ніж у нас: сильніші, спокійніші, щасливіші, осяйніші. Там, де більшість махне рукою і зупиниться, вони тільки беруться до справи. Впізнати їх, на мою думку, можна, от лише треба знати, що шукаєш. Вони не надто нагадують тих «релігійних людей», уявлення про яких склалося у вас на підставі прочитаного, і не привертають до себе уваги. Нерідко тоді, коли ви схильні вважати, що виявляєте доброту до них, усе насправді якраз навпаки: то вони добрі до вас. Ці люди люблять вас більше, ніж інші, а от потрібні ви їм менше (взагалі прагнення бути потрібним слід у собі долати; для деяких дуже непоганих людей, особливо жінок, це — одна з тих спокус, опиратися яким найважче). Зазвичай складається враження, що вони завжди мають багато часу, і ви знай дивуєтеся, звідки ж він береться. Коли ви впізнате одного з них, то впізнати наступного буде вже значно легше. І я маю сильну підозру (хоча, як по правді, то звідки мені знати?), що одне одного вони впізнають миттєво і непомильно, попри всі расові, статеві, класові і вікові бар’єри, ба навіть попри належність до різних віросповідань. Таким чином, стати святим — це ніби вступити до таємного товариства. Якщо зовсім уже все спростити, то нудно у їхньому колі не буде нікому, тут сумнівів немає.

Але думати, що такі-от нові люди — всі, у звичному сенсі цього слова, однакові, не слід. Добряча частина всього, про що я вів мову в цій останній книзі, могла спонукати вас до висновку, що саме так воно й має бути. Стати новою людиною означає втратити те, що ми сьогодні називаємо «собою». Маємо, так би мовити, «вийти з себе» й «увійти у Христа». Маємо зробити Його волю своєю, думати Його думками, набути, як каже Біблія, Його замисел. А якщо Христос — один, і має перебувати у кожному з нас, то хіба ж не повинні ми, як наслідок, бути всі на одне, сказати б, лице? На позір це начебто й так, а насправді — зовсім не так.

Мені важко підібрати тут вдалу ілюстрацію чи порівняння, адже ніщо інше не може перебувати у достеменно таких самих відносинах між собою, як Творець і Його творіння. Та я спробую все ж навести два дуже далекі від досконалості приклади, які, можливо, допоможуть вам бодай почасти зрозуміти, що у мене на думці. Отже, уявіть собі гурт людей, які ціле життя прожили у темряві. Тут приходите ви і пробуєте пояснити їм, що таке світло. Ймовірно, ви скажете: якщо вони вийдуть на світло, то одне й те саме світло падатиме на них усіх, усі вони його відбиватимуть і завдяки цьому стануть, як ми це називаємо, видимими. Хіба не може їм тоді спасти на думку таке: позаяк на всіх падатиме одне й те саме світло, і всі однаково на нього реагуватимуть (тобто відбиватимуть), то й на вигляд будуть усі однакові? А нам же з вами відомо, що насправді світло виявить, або ж покаже, які вони всі різні. Або таке: припустимо, вам трапилася людина, яка ніколи в очі не бачила солі. Ви даєте їй дрібку на пробу, і вона вперше спізнає той особливий, гострий смак. Тоді ви кажете, що у ваших краях сіль використовують мало не в усіх стравах, і у відповідь, либонь, чуєте: «В такому разі, гадаю, всі ці страви смакують однаковісінько, бо ж та речовина, яку ви щойно дали мені скуштувати, має такий гострий смак, що він точно перебиває всі інші». А ми ж знаємо, що насправді сіль дає ефект цілковито протилежний. Смаку яйця, рубця чи капусти вона аж ніяк не вбиває, навпаки — виявляє. Без солі ці страви по-справжньому не смакуватимуть. (Як я й попереджав, це — приклад не надто вдалий, бо ж можна й справді перебити будь-який смак, просто поклавши у страву забагато солі; натомість додавши до тієї чи іншої людської особистості скільки завгодно Христа, її смаку все одно перебити неможливо. Що ж, роблю, що можу.) 

Щось подібне відбувається й між Христом і нами. Що більше ми прибираємо з Його дороги того, що наразі називаємо «собою», і, відповідно, даємо Йому змогу нас опановувати, то більше й стаємо, властиво, самими собою. Христа насправді так багато, що й мільйонів «маленьких Христів», усіх відмінних один від одного, не вистачить, щоб виразити Його сутність повністю. Він усіх їх створив. Він вигадав — десь так, як письменник вигадує дійових осіб роману, — всіляких найрізноманітніших людей (зокрема, вас і мене) такими, якими нам належить стати. У цьому сенсі наше справжнє єство ще чекає нас у Ньому. Усі намагання «бути собою» без Нього приречені на невдачу. Що сильніше я Йому опираюся і силкуюся жити «на свій манір», то більше бере наді мною гору моя спадковість, виховання, оточення і природні бажання. Те, що я гордо величаю «собою», виявляється, фактично, точкою перетину ланцюжків різноманітних подій, які не я починав і не я закінчуватиму. Те, що називаю «своїми прагненнями», зводиться насправді до бажань, які нав’язує мені фізичний організм, навіюють думки інших людей, а чи навіть заронює диявол. Варені яйця на вечерю, чарка чогось міцненького і ще міцніший сон уночі — ось справжня причина бажання попідбивати клинці до дівчини, яка сидить навпроти у потязі, хоч сам я гордовито вважаю це власним, суто особистим і неповторним рішенням. Пропаганда — ось справжня причина того, що я вважаю особистими політичними переконаннями. У своєму природному стані я аж ніяк не та особистість, за яку себе маю; походження переважної частини того, що я називаю «собою», витлумачити надзвичайно легко. І лише коли я навертаюся до Христа, коли цілковито віддаю себе під вплив Його Особистості — лише тоді я починаю набувати своє справжнє, істинне єство.

На початку я сказав був, що Бог складається з окремих Особистостей, а зараз піду ще далі. Деінде повноцінних особистостей просто не існує. Доки ви не віддасте Йому самого себе, доти справді собою не станете. Однаковість властива здебільшого тим, кого можна назвати людьми «найприроднішого» штибу, а не тим, хто віддається Христові. Зверніть увагу, якими монотонно однаковими видаються чи не всі великі тирани та завойовники і яке достоту славне розмаїття панує серед святих.

Та насамперед треба віддати себе Христові по-справжньому, просто взяти і відкинути своє єство, так би мовити, наосліп. Христос, безперечно, дасть вам нову особистість, та йти до Нього лише задля цього не слід. Зрештою, якщо ви ще переймаєтеся своєю особистістю, значить, ще не ступили на шлях до Нього. Найперший крок на цьому шляху — спробувати взагалі забути про себе. Ваше справжнє, нове єство (воно і Христове, і ваше, й ваше воно власне тому, що одночасно — Його) не з’явиться, доки ви його шукатимете. З’явиться воно тільки тоді, коли ви почнете шукати Христа. Звучить дивно? А проте цей принцип діє і у царинах більш, скажімо, повсякденного характеру. Навіть у суспільному житті вам ніколи не справити на інших приємного враження, доки ви не припините думати про те, яке враження справляєте. Те саме можна сказати і про літературу й мистецтво: нікому з тих, хто дбає перш за все про свою оригінальність, ніколи не бути оригінальним; натомість якщо ви просто спробуєте говорити правду (і ні на гріш не перейматиметесь тим, як часто її казали перед вами), то у дев’ятьох випадках з десяти станете оригінальним, навіть цього не помітивши. Зазначений принцип узагалі пронизує все життя зверху донизу. Віддайте себе — і знайдете себе справжнього. Пожертвуйте життям — і його спасете. Піддайтеся смерті: умертвляйте своє самолюбство й улюблені бажання щодня, а тіл — у кінці, віддайте кожну щонайменшу часточку свого буття — і знайдете вічне життя. Собі не залишайте нічого. Адже ніщо з того, що ви не віддасте, не буде по-справжньому вашим. Ніщо з того, що у вас не померло, ніколи не воскресне з мертвих. Шукайте себе — й урешті-решт вам залишаться тільки ненависть, самотність, розпач, гнів, руїна і занепад. Шукайте Христа — і Його знайдете, а з Ним додасться й усе решта.

 

Уривки з книжки К. С. Люїса «Просто християнство», пер. з англ. А. Маслюх.

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

К. С. Льюїс

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

[recaptcha]

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

The Coolest compilation of onlyfans porn tapes on PornSOK.com Immediate Unity