Коли ми уявляємо портрет ідеальних батьків – терплячих, люблячих, ресурсних, їх на все і всіх вистачає, діти у них чудові у всіх сенсах і так далі, – то розуміємо, що вони, звісно, абсолютно прекрасні. У них є тільки один недолік. Їх не існує в природі.
Всі ці якості – дуже потрібні й чудові, але якщо ми уявимо, що все це запхано в одну людину, то дуже швидко побачимо невідповідність. Такі батьки мають бути терплячими, завжди знаходити час для дітей, при цьому розвиватися і бути самодостатніми особистостями, веселими й життєрадіснии, і завжди відкритими на потреби дитини, вони повинні підтримувати, але не розпещувати, вміти тримати межі…
Величезна кількість суперечливих вимог, відповідати яким абсолютно неможливо без ризику заробити тяжкий невроз.
Родина подає поради Людмили Петрановської.
Більш того, якби ми уявили, що всі ці якості у нас є, то дуже скоро б виявили, що елементарні батьківські дії, такі, як наказати дитині піти почистити зуби, викликають у нас повний ступор. Ми б зламали голову, роздумуючи про те, що саме ми робимо щодо дитини своїм проханням: «Коли я прошу її почистити зуби, чи достатньо я при цьому чуйний, чи достатньо я при цьому люблячий, радісний, терплячий, чи не травмую я її своїм проханням почистити зуби?»
Проблема образу ідеального батьківства ще й у тому, що він шкідливий. Він гіпнотизує своєю красою і не дозволяє реальним батькам бути в контакті з самими собою – унікальними, особливими, такими, які вони є; він знецінює все те, що ми робимо для дітей. Коли так високо ставиться планка, ми приречені знизу дивитися на цю осяйнуу красу і розуміти, що ми ніколи там не будемо. Будь-яка наша дія буде недостатньою.
При цьому образ ідеальних батьків – це зручний спосіб тримати реальних батьків у стані звинувачення, чим подеколи користується соціум. Адже так зручно всі проблеми пояснити «косяками» батьків: мало приділяють уваги – зовсім задушили увагою, багато чого забороняють – не ставлять меж, не займаються розвитком – закатували дитину заняттями… Завжди можна знайти зручну формулу.
Втім, якби звинувачував тільки соціум, то це півбіди. Від зовнішніх голосів завжди можна відгородитися. Але, на жаль, ці критики сидять усередині нас і промовляють гучніше і за бабусь на лавці, і за вчительку, і за будь-якого педіатра. Це голоси, які ми почули і некритично сприйняли в найніжнішому віці, коли ще нічого не могли їм протиставити.
У деяких сім’ях дівчаток від народження виховують у дусі перфекціонізму. «Ти повинна бути відмінницею, ти повинна бути хорошою дівчинкою». Що таке хороша дівчинка? Це та, яка ніколи не має плям на платті, двійок у щоденнику, «поганих» почуттів і думок, вона ніколи не створює проблем батькам, завжди всьому дає раду на «відмінно». Якщо з самого дитинства дитині дають зрозуміти, що тільки в такій якості вона влаштовує батьків, то формується відчуття «якщо ти помиляєшся – ти нам не дитина». Тут уже будеш намагатися з усіх сил!
Хороші дівчатка, стаючи матерями, опиняються в пастці. Їх виховували не помилятися, не бруднити плаття, слухатися старших і прагнути до ідеалу. І ніхто їм ніколи не розповідав, що перфекціонізм – це пастка, яка гарантує емоційне вигорання.
Жінка починає готуватися до народження дитини так, як годиться у відмінниці. Все за планом: пропили фолієву кислоту, пролікувалися від усіх хворіб, переконалися, що є гроші на хорошу дитячу страховку. Майбутня мама слухає Моцарта, дивиться на красиве, п’є вітаміни: «Я все зроблю бездоганно, моя дитина буде супер за всіма пунктами!» Певно, у всіх бувають такого роду мрії під час очікування дитини; але для людини з перфекціонізмом це не просто «добре би» — це єдино прийнятний варіант розвитку подій. Адже вона зробила все на «відмінно».
Далі дитина з’являється, і починається життя.
Дитина може виявитися не тої статі і не так виглядати, як мама собі намріяла. Дитина не так поводиться. Плаче – і вона не може її заспокоїти. У мріях вона була чуйна, уважна, турботлива, вона знала до неї підхід. А в реальності дитина кричить три години. Какає не фіалками. Плювати хотіла на дизайн дитячої та гризе розвиваючі картки. Боронь Боже, ще є особливості розвитку: не тоді каже, не тоді ходить. Мрія розбивається об реальність. Все це перетворюється в страшне послання: «У мене не виходить! Я зовсім не щаслива, життєрадісна, спокійна мама, я іноді хочу її об стінку головою стукнути. І зовсім у мене не виходить прекрасний затишний будинок, у якому ми разом із дитиною променисто зустрічаємо тата з роботи, а виходить у мене якийсь свинарник, замурзана нещасна дитина, я не пам’ятаю, коли востаннє зачісувалася».
Якщо все це відбувається тривалий час, то далі настає різке падіння настрою і загальний провал емоційного стану: «Все погано і буде ще гірше». Починається смуга виснаження; може розвинутися депресія.
Але як довго людина може пригнічувати себе? Наше «я» вимагає захисту, вимагає пояснення. І інше пояснення знаходиться, воно звучить так: «Це не я погана мати, це у мене дитина неправильна — дитина, яка мене розчарувала». У підсумку ставиться хрест на дитині, і відбувається черговий виток затвердження моделі перфекціонізму. Мама транслює дитині те, з чого починалося її власне дитинство: «Якщо ти не відповідаєш моїм очікуванням, то ти мені не дитина».
Далі можуть бути різні сценарії. Наприклад, можна вирішити, що це не та дитина, а ось з іншим все вийде. Розчаруватися в старшому і почати будувати ідеалістичні плани щодо молодшого, вже народженого або тільки запланованого. Якщо молодшого немає під рукою, можна порівнювати свого з якимось іншими дітьми.
«Якби у мене був такий чудовий малюк, про якого пишуть мої френдеси в інтернеті, який виграв те і те, встиг там і там, моє материнство могло б бути щасливим, але у мене, на жаль, не така дитина».
Нарешті, можна самій дитині пред’явити: «Я залишу тебе в своїх дітях, буду тебе любити, але ти вже постарайся і стань ось цим самим сяючим вундеркіндом. Якщо я тебе придумала – стань таким, як я хочу!» Якісь діти протестують, якісь намагаються – як сама мама свого часу.
Якщо ви помітили, цей процес повторює розвиток стадій вигорання:
– стадія мобілізації, припливу сил, сяйво мрії, все вийде;
– стадія витримки, наміри розбиваються об реальність, усе складно, але якщо дуже постаратися, то є шанс;
– стадія «все жахливо, нічого не вийшло, більше не можу, я погана і мене перекреслять»,
– стадія виходу через деформацію, через відмову від дитини, через зречення від неї
Дуже сумна історія.
Але добре лікується в психотерапії, особливо когнітивно-поведінковій. Це нескладно і недовго, і краще подбати про себе, ніж ціле життя скакати між ідеалом і провалом у відчай.
Насправді ж дитині не потрібна ідеальна мати. Для неї найголовніша якість батьків у тому, що батьки у неї просто є. Якщо хтось із батьків поруч, приходить на заклик, допомагає, то все інше для дитини – це деталі.
Перфекціонізм знецінює все насправді цінне, що є між нами і дитиною: «Якщо не все прекрасно – значить, усе дарма».
Система оцінки себе як батька/матері, своїх відносин із дитиною у відмінника фактично зводиться до бінарної системи: пан або пропав, ідеал або нікчемність.
Реальність полягає в тому, що немає ніякого «пан або пропав», є величезна кількість плюсів і мінусів, можна зробити багато помилок – і врешті-решт усе налагодиться. Колись психотерапевт Дональд Віннікоттт сказав, що дитині не потрібна ідеальна мати, дитині потрібна «достатньо хороша мати».
Насамперед важливо усвідомити, що для того, аби бути досить хорошою матір’ю, нічого особливого не потрібно. Звичайна турбота і захист, просто бути поряд. Навпаки, щоби перестати бути достатньо хорошою матір’ю, треба дуже постаратися, треба дитину ображати, залишати, відкидати. Іноді це роблять якраз у гонитві за ідеалом.
У дітей є певний запас міцності. Якщо мама зірвалася і накричала, якщо мама багато працює і не може з нею проводити весь час, якщо мама не любить гратися в машинки – нічого з дитиною не станеться, вона має запас життєвих сил, аби проживати якісь прикрощі. Проблеми починаються, коли мама так хоче бути ідеальною, аж засмучення дитини сприймає як звинувачення собі. Коли її дитина плаче, незадоволена, засмучена, – вона не може бути в контакті з нею, не може допомогти їй прожити її почуття, пожаліти її, обійняти. Вона в цей час займається самозахистом. Дитина руйнує її уявлення про себе як про супер-матір. Коли ми дуже сильно тримаємося за свій сяючий образ матері, то замість того, щоб допомогти малюкові пережити нашу недосконалість, намагаємося робити вигляд, ніби ми таки досконалі, і ображаємося на нього за те, що він вказує на наші недоліки.
Як казав той же Віннікотт, у найкращому становищі опиняються ті матері, які здалися з самого початку. З самого початку сказали собі, що вони недосконалі. Це дуже правильна установка, внутрішня згода: хоч би що ми робили – завжди будуть помилки. Якщо ми змушували дитину вчитися грати на піаніно, вона потім пред’являтиме претензії, що її змусили. Якщо не змушувати – нагадає нам, що ми цього не зробили. Що раніше ми погодимося на формулу «неідеального батьківства», то менше сил та енергії будемо витрачати на захист власного «я», на захист вигаданої картинки; то більше ми зможемо бути в контакті з дитиною, якій доведеться пережити те, що ми недосконалі.
Правда в тому, що дитині треба це пережити. Що ми не завжди добрі, терплячі й прекрасні. Що ми не завжди будемо поруч. Що ми смертні – це найбільша підлість із нашого боку, але й це дитині доведеться пережити. Ми станемо старими, слабкими і не зможемо про неї піклуватися. Це дуже велика недосконалість, і в нас немає ані найменших шансів її уникнути. Кожен із нас, батьків, повинен підготувати дитину до проживання всієї нашої недосконалості. Це і є турбота.
фінансово.
Щиро дякуємо!
