CREDO продовжує розмови отцем-доктором Кшиштофом Шеблею, викладачем курсу «Вступ до літургіки» у Вищій духовній семінарії св. Йосифа у Львові-Брюховичах.
Сьогоднішня тема — про значення мови у літургії. Про те, чому саме латинська мова стала спільною для усієї Церкви, і чому вона перестала нею бути:
— Laudetur Iesus Christus!
Слава Ісусу Христу!
Дорогі, починаємо нашу сьогоднішню розмову привітанням латинською мовою, бо мені би хотілося, щоб у своїх роздумах над літургією ми придивилися до неї крізь призму мови. Мови, яку використовували у літургії. І, як зрозуміємо із сьогоднішньої розмови, варто й надалі у нашій літургії використовувати.
Отже, латинська мова була мовою Церкви довгі століття. Це була мова літургії та молитви. Мені, власне, пригадалася одна ситуація, свідком якої був викладач нашої Львівської семінарії. Вона сталася в одному з румунських сіл. У цьому селі мешкали переселені свого часу поляки. Через перекладача спілкувалися із старшою жінкою, яка сказала, що польською пам’ятає лише одну молитву, якої навчилася ще від бабці. Виявилося, що це «Pater noster». Це показує, що навіть прості люди використовували латину для молитви.
Латина завжди була мовою, спільною для всієї Церкви. Завдяки цьому хоч би куди людина поїхала — вона не мала дилеми, чи у повноті бере участь у Святій Месі, чи ні.
Отже, проблема мови у літургії. Можна би було підійти до цього питання літургійно і сказати, що мовою літургії Католицької Церкви була насправді грецька, яку лише у IV-V ст. почала витісняти латина. З часом від грецької мови залишилися тільки певні елементи, такі як Κύριε ελέησον — Киріє елейсон; так само, як і від єврейської – алілуя, осанна та амінь. Латинську мову використовували як розмовну і вона була зрозуміла всім. Лише з часом вона набула більш сакрального виміру і стала чимсь на зразок івриту в юдеїв.
До ІІ Ватиканського Собору латинську мову вживали у Церкві не лише як літургійну, але також це була мова дипломатії. Латину використовували також і після реформації, адже нею друкувалися книжки навіть світських авторів. Йоган Себастьян Бах у своїй приватній бібліотеці половину книжок мав латинською мовою. Після Собору настала певною мірою мовна криза, і це попри те, що в Конституції Собору про Літургію, у п.36, пар.1 сказано, що в обряді Західної Церви мовою літургії залишається латинська. І аж у другому параграфі сказано, що задля блага вірян, аби їхня участь у літургії була повнішою та глибшою, можна запровадити національні мови — і, звісно, було вказано всі умови. Проте, якщо ми на хвильку повернемося до нашої першої розмови, до питання, до кого саме скерована літургія, — то помітимо, що певні моменти літургії цілком можуть бути латиною, а інші моменти — добре, якщо будуть національними мовами, для кращої комунікації. Адже криза розуміння літургії, про яку ми вже згадували, пов’язана з тим, що люди забувають, що ми молимося до, а не для. Молимося до Господа Бога, а не для спільноти. А Бог розуміє всі мови. Так що реформи після ІІ Ватиканського Собору, ризикну ствердити, пішли у напрямку спотворення самих соборних документів. Отак відмовилися від латини, а як від латини, то й від григоріанського хоралу, який також латиною, і тепер він став у наших очах якоюсь цікавинкою і медитативною музикою, а свого часу був частиною латинської літургії.
Коли ми дивимося на цю мову зараз і на Тридентську літургію, яку служать латиною, можемо задуматися над участю вірян — чи вони беруть плідну участь? Але треба увійти у розуміння літургії як події. Бенедикт XVI у своїй книжці «Свято віри» говорить про те, що буквальне розуміння латини не потрібне, достатньо загального переживання того, що говорить священик, і розуміння того, що відбувається у цей конкретний момент. Розуміти сенс. Латинська мова допомагає у сакральному переживанні літургії, і багато вірян, які чують Другу Євхаристійну молитву, кажуть, що глибше пережили Святу Месу. Для мене особисто, як для священика, латина служить елементом слушного поділу, допомагає зберегти ієрархію — коли віряни та священик під час Меси мають розподілені ролі відповідно до свого покликання. Адже ситуації, коли під час Святої Меси хтось із вірян разом зі священиком консекрує та співає префацію, бо знає напам’ять, — не такі вже й рідкісні.
фінансово.
Щиро дякуємо!
