В кожного є свої підручні методики: прикриваємо свій сум різноманітними задоволеннями, припудрюємо його, приклеюємо йому усмішку. Ми симпатичні й милі. Просто ненадовго…
Я повністю переконаний, що орел у курнику щасливим бути не може. Королівський птах — щасливий на сідалі? Ні, мене не надурите. Навіть якщо він не усвідомлює, що спроможний літати, то, зрештою, солома буде йому терти гузку, бо він не створений гніздувати в підстилці. Навіть у людей не дуже свідомих того, що з ними відбувається, першим проявом «синдрому орла в курнику» є сум, який зроджується з інерції, безплідності, стагнації життя. З того, що я застиг на місці й не знаю, хто я такий, або не вмію прийняти правди про себе.
Професор Тадеуш Ґадач пише так: «Життя полягає в тому, щоб робити його корисним. Не тільки в пасивному обміні енергією, прийомі вражень, але у творчому діяння. Жити — означає впливати на світ, перемінювати його». І вся таємниця вдалого життя полягає у цьому зростанні: якщо я розвиваюся, то переживаю радість, цікавість, новизну, захоплення, сенс життя. Якщо натомість я топчуся на місці, то зрештою почитаю нидіти, скніти, животіти, впадаю в апатію, в «екзистенційний застій». Я можу робити багато чого, аби якось заповнити цю порожнечу, але тоді я тільки як той кінь, впряжений у коло, або хтось, хто автомобілем їздить по рондо, взагалі з нього не з’їжджаючи: ніби весь час уперед, але постійно там само.
Здоровий сум — це нічого поганого, це просто емоція, потрібна, як усі інші. Однак надовго з ним буде неприємно, отож ми пробуємо його позбутися, діючи навпомацки, часто йдучи навпростець. Ми не дістаємося того, що є джерелом суму, а тільки приглушуємо його. Нам доводиться носити такі «вивернуті окуляри»: усмішку назовні, зачіплювану аж за вуха: як у ній трохи походиш, то навіть у неї повіриш. Є те, що зветься пам’яттю тіла: одна з актрис розповідала, що коли вона перебуває у поганому настрої, а має бути радісною, то в гримерці перед дзеркалом усміхається десять хвилин, аж зрештою осягає потрібний настрій.
Мозок має мімічну пам’ять — якось так це працює. Однак «у брехні короткі ноги», бо все, що камуфлює справжній стан, коштує нам багато енергії та в підсумку посилює пригніченість. Водночас ми починаємо «інтерпретувати» цей стан: звинувачуємо себе, засуджуємо інших, весь світ, що перероджується в гіркоту, цинізм і навіть у розпач, який є переінтерпретований сумом. Натомість якщо я дозволю собі бути насурмленим, то за два-три дні матиму сили рушити з місця, на якому застряг, — а тоді сум і сам зникне.
Пам’ятаю свої власні перипетії зі станом пригніченості.
Почалося все у школі форматорів. Тоді я почув від терапевта: «Ти можеш собі дозволити бути сумним». Я збунтувався: «Це неможливо, зрештою, всі знають мене як людину погідну й усміхнену». (Фраза «що подумають люди?» — чи не найгірший терорист в історії людства.) Терапевт мене невимовно здивував, бо спокійно відповів: «Вони собі дадуть раду». А в моїй голові закипіло: «Чого це вони мають давати собі раду самі? То ж я маю бути помічником, я тут рятівник — мушу їх рятувати, щоб вони не мусили боротися з моїм сумом!» А терапевт спокійно: «Впораються». Я, повний невіглас у цій темі, наполягаю: «В такому разі що я маю зробити, коли хтось мене запитує, чому я сумний?» А він мені на це: «Відповісти згідно з правдою. Якщо ти сам знаєш, чому ти сумний, то це найліпша відповідь».
Для мене це було неймовірно, і я вирішив хутенько перевірити: сиджу собі у познанському монастирі, п’ю каву, і приходить один з братів. Лунає неминуче: «Ти чого такий сумний?» Я зазвичай у такій ситуацій сказав би: «Ні, ні що ти, я просто задумався». Але тепер, після мого епохального відкриття, кажу відважно: «А знаєш, якось мені так сумно». Й тоді стався шок: він мені на це: «Ага», — і пішов! «Дав собі раду», прийняв мій сум. Ого, революція! То я цілих сорок років зі шкіри пнувся, напружувався, рятував людство, а людству це було… повністю непотрібне.
А потім я собі подарував три дні «відсумування», після чого пізнав, як повертається енергія. Пізніше я багато разів «продавав» це відкриття тим, хто у мене сповідався, і щоразу бачив в них те саме істинне здивування, що можна — виявляється — так собі просто відповісти «Бо мені сумно».
Тоді ми висилаємо до себе й світу чітке повідомлення: «Я усвідомлюю, я знаю, що зі мною діється, і я не боюся цього стану. Я його приймаю, бо він природний і неминучий, ба — навіть спасенний для здоров’я та психічної гігієни». Після цього відкриття я став фанатом скульптури Ісуса Стражденного — у світі таких зображень радше мало, а в Польщі навпаки, дуже багато. Це, певно, якось пов’язане з впливами східної «душещіпатєльної» ментальності, ми так любимо засмучуватися — і, на жаль, дуже часто це перетворюється у нарікання.
Пам’ятаю, як о.Ян Ґура казав мені, що є три головні зображення Втілення: Дитятко в яслах, Розіп’яття Ісуса і Христос Стражденний. І цей останній «звільняє від примусу» християнської радості. Певної миті виникла така євангелізаційна течія, а разом із нею модель завжди радісного християнина, а також тероризм усмішки, або — що гірше — примус «бути потішним». А Христос Стражденний сидить собі згорблений, замислений, голову сперши на долоні, на голові — терни, на тілі — сліди бичування. Ісус засмучений, тобто я теж можу собі дозволити сісти й посумувати, бути засмученим — і це неймовірно висвободжує.
Переклад CREDO за: Томаш Новак ОР, DEON
фінансово.
Щиро дякуємо!
