Проповіді

Єпископ Віталій Кривицький до сімей: про незрілість, матеріалізм, серіали і спілкування

21 Березня 2019, 17:12 6830

Конференція ординарія Києво-Житомирської дієцезії єпископа Віталія Кривицького під час Дня зосередження сімей при парафії Воздвиження Святого Хреста у Києві, 16 березня 2019 року.

Отець-настоятель мене просив провести цю конференцію у форматі ділення і поговорити про небезпеки, які сьогодні загрожують родинам. Про багато з них ви знаєте. Про інші здогадуєтеся, але ще не мали нагоди назвати їх своїм іменем. Ці загрози можна поділити на дві категорії.

Перша категорія — згідно з Еклезіастом, який каже, що немає нічого нового під сонцем. Тобто речі, які були, є і будуть, коли ми відійдемо з цього світу.

Друга категорія — це набутки прогресу. Це те, що ми самі собі заподіяли, самі для себе створили. Це як зараз людина в Києві буде шукати чистого повітря.

Стосовно питань, які є такими ж старими, як сонце, то чоловіка якось запитали, чи він займається якимось екстремальним спортом. Той відповів, що так: коли намагається суперечити жінці. Тобто суперечки через невміння дійти до спільної думки належать до першої категорії, бо вже були, є і будуть, люди просто підходять до них по-новому й інакше намагаються їх відкрити.

 

Незрілість — результат… прогресу

Я, мабуть, сьогодні не буду говорити про ці постійні речі, бо ми знаємо про них. Хотів би поговорити про речі сучасні, так звані здобутки прогресу. Перша з таких загроз, на яку хотів би звернути увагу, — це незрілість. Це здобуток прогресу, ми багато речей переклали на гаджети, на способи не тримати в пам’яті. Є ось такий гаджет, хай він «пам’ятає»: про мій календар, про мої телефони. Чи може хтось назвати номер телефону когось близького по цифрах? Можливо, чоловік пам’ятає номер дружини, але найчастіше ми їх записали і забули. З одного боку, це правильно, бо ми повинні тримати це у голові, є багато іншої інформації, ми зараз її приймаємо дуже-дуже багато, в рази більше, ніж сприймала людина 50 років тому. Щоб мати це місце в голові, ми відкидаємо або записуємо ті речі, яких нам не потрібно пам’ятати.

У цьому прогресі люди часто стрибають через сходинки. Маленькі діти, які ще ходять у садочок, приходять нафарбованими, вирядженими, як пані давно вже після випускного вечору, які давно закінчили школу. Вони перестрибують період буття дитиною, поступово доростаючи до періоду, коли можна гризти тверду їжу. Це як в апостола Павла у Посланні до галатів: можна пити молоко, а можна гризти їжу. Він дорікає в цьому галатам і каже, що вони давно вже мали їсти тверду їжу, але їм знову і знову потрібне молоко. Це відбувається тоді, коли діти входять у час молодих років, у час юності раніше, ніж повинні були, коли молодь живе вже як люди дорослі. А бувають такі дорослі, у 20 із чимось років, про яких Папа Франциск каже, що боїться таких — «20-річних пенсіонерів». Це людина, яка у 23 роки уже нічого не хоче, вона все у житті вже пізнала, а тепер хоче таким накатом піти далі. Накатом люди закладають собі сім’ї, накатом обирають собі професію, накатом, незрілими розпочинають якісь великі справи. Запалюються сьогодні, але не готові цю справу до кінця дотягнути.

Незрілість — це ефект не складених іспитів, отримання документів способом корупції. Звісно, коли людина отримує документ, що вона склала іспит, що закінчила інститут, отримала диплом, але він куплений, — сьогодні він є радістю, бо отриманий без докладення зусиль. Але все приносить свої плоди, коли людину беруть до праці, коли ця людина стає лікарем і нам треба лікуватися в нього; або вчитель, який не вміє вчити, бо він купив цей диплом. Тоді незрілість починає приносити свої плоди.

Коли ця незрілість починає приносити плоди в сім’ї? Мабуть, із самого початку, коли люди бачили ролі у «мильних операх», у серіалах, з оповідань, із якихось стереотипів, що сім’я є взагалі чимось іншим.

Незрілість приносить плоди і в нашому середовищі. Незрілість може бути тим, що ми можемо закидати іншій людині. Наприклад, чоловік — дружині, дружина — чоловікові можуть говорити: «Ти — незрілий. Ти не готовий до виконання своїх обов’язків». Але ті люди, які вже зустрілися в сім’ї, ці питання мають вирішувати абсолютно інакше. Якщо вони вирішуватимуть це через докоряння, що ви є не тим, ким ви мали бути, — звісно, нічого з цього не буде. Потім ми зустрінемося ще з Божим Словом, яке дасть нам певні відповіді. Ці питання в сім’ї слід вирішувати інакше. Як? Це вже для інших уроків.

Загрози, про які ми говоримо: ми не говоримо як про проблеми. Проблема постає тоді, коли ми якесь завдання не можемо вирішити. Проблема — це замикання, ступор, у який людина входить і не може знайти з нього виходу. Звичайні загрози, про які ми говоримо, — це завдання. Наприклад, ми отримаємо інформацію, що у якомусь місці лютує грип або інша хвороба. Ця інформація не є для нас старшилкою, бабайкою, якою можна залякувати людей, щоб не виходили з дому. Це завдання, а ми маємо до нього правильно підійти: добре висипатися, щоб мати хорошу імунну систему, їсти вітаміни, тримати дистанцію з іншою людиною, щоб не підхопити цю інфекцію. Ми не говоримо про проблему, ми говоримо про завдання.

Коли ми зараз говоримо про загрози, я всіх дуже прошу розглядати їх не як проблеми, а як завдання, які для кожного покоління людей є новими. Добре, що ми не маємо такого завдання, яке зараз переживає Венесуела або інші регіони, де тривають конфлікти чи є проблеми, яких неможливо вирішити. Оскільки ми сьогодні тут як ті, що бажають вирішити ситуацію, подивитися на неї очима Бога, то ми маємо перед очима завдання, яке стоїть перед нами.

 

Секуляризація — виклик до поборення

Наступним завданням для кожного з нас — для сімей, для священиків, для самотніх — є секуляризація. Що означає це слово? Є певні підходи до життя, які включають в себе Бога, трансценденцію, нашу відкритість на вищий розум. У кожній ситуації ми бачимо присутність Бога, Його волю, шукаємо Його слово щодо цієї конкретної ситуації і знаємо, що у конкретно цій ситуації Він може нам допомогти.

Ми щойно говорили про хворобу. Людина захворіла і може сказати: «Чому я захворів? Є якісь певні правила, а я їх не виконував. Не шанував своє здоров’я (V заповідь), нехтував порадами інших людей, а, можливо, це Господь мені послав цих людей?» Наприклад, маму, яка радить надягати шапку. Тут немає багато молоді, але ми пам’ятаємо — вийшов з дому, шапку зняв. Коли ситуація вже постала, людина може сказати: «Боже, ця хвороба може допровадити мене до неочікуваних результатів, але є ще Ти, який можеш зараз одне слово сказати». Ми ці слова повторюємо на початку нашої Євхаристії — Господи, я недостойний, щоб Ти прийшов до мене, але скажи тільки слово, і одужає душа моя. Тобто вистачить Твого одного слова, Твоєї присутності біля мене — і справа вирішиться. А що таке секуляризація? Це вийняти цей стержень, цю духовну серцевину і сказати, що все, що у житті відбувається, — тільки певних обставин. Все, що відбувається у нашому житті, — це ми самі є авторами. А хто має це вирішувати? Ну знову ж таки ми самі.

Один священик ділився у нашій священицькій групі своїм досвідом, у нього була місія в Африці, у глибинці. Він говорив, що в тих людей, які живуть у буші, немає аптек, немає лікарів, у них є віра. Цей священик був свідком, як в одній родині помирала дитина. Вона просто «виключилася» і було видно, що це вже все. Матір цієї дитини, яка мала віру, вийшла з будинку і почала кричати, волати на ціле село. Збираються люди з інших родин, починають молитися над цією людиною. Людина встає, а ті люди кажуть матері, що якщо щось станеться, то щоб гукала ще, і повертаються до своїх справ. Він, як священик з Європи, каже: «Я приїхав з Європи вчити їх віри. У нас в Європі на кожній вулиці аптека або телефон до кількох лікарів, а у них є справжня віра. Хто кого має вчити?»

Секуляризація — це вийняття присутності Бога з нашого життя. Це коли храм, у який ми прийшли, схилили коліна, бо тут є Пресвяті Дари, тут є Ісус, — ми можемо зробити на ринку. Пам’ятаєте, з чим боровся Ісус? Він боровся з секуляризацією. Чи ці ягнята, голуби у храмі не були потрібні? — потрібні, вони їх приносили у жертву. Чи не потрібен був обмін валюти, міняйли, які там були? Потрібні, бо люди приходили з інших місцевостей, вони мали купити там ягнят, щоб не волочити їх тисячі кілометрів, бо не буде вже тої форми, яку можна буде принести в жертву Богу. Вони мали купити ягня тут, мали обміняти гроші тут. Але за сприяння первосвящеників у той час матеріальна сторона — базару, міняйл, всього іншого — вийшла за межі. Кажуть, що і Анна, і Каяфа «кришували» цей бізнес. Коли Ісус виступив до них і сказав, щоби забралися звідти, вони не сказали Йому, що Він має рацію. Вони сказали: «Яким правом Ти звертаєш нашу увагу? Який знак показує, що Ти маєш право нам це говорити?» Тобто вони про це знали, їм потрібна була людина з візитівкою, посвідченням, яка прийде до них і скаже, що вони роблять неправильно. Первосвященики усі чекали Месію і в Ісусі мали Його розпізнати.

Секуляризація — це тоді, коли ми у звичайних життєвих справах не маємо Бога, не бачимо Його. Це прийти до храму, вислухати про Бога, все добре, але — повернутися додому і жити зовсім іншим життям, коли там Його немає у молитві перед їжею та після неї, на початку дня і наприкінці. Коли постає проблема, люди обдзвонюють усіх своїх фахівців, а вже потім кажуть, що «тут хіба Бог допоможе». Чому Він не був на початку?

Секуляризація — це коли під час навчання дітей немає присутнього Живого Бога. Коли ми говоримо про різні теорії еволюції, то не слухаємо, що нам каже Слово Боже: у Бога був задум і Він був у цьому сотворенні світу. Можемо себе запитувати, як виглядає наше життя, чи є воно таким секуляризованим, відірваним від Божого слова, від живого Бога.

Чи ми створюємо зараз суспільство, де Бог буде не лише в наших «гетто» — сім’ях, парафіях? Чи ми вміємо занести Бога у Верховну Раду, в суд, у школу, в інше місце, де нас поставив Бог? Коли ми не робимо цього і навіть спонукаємо говорити, що держава і Церква відділені одна від одної, і хай так буде, хай такого буде більше, — то ми допомагаємо процесові секуляризації.

Вчора зранку ми мали зустріч в МВС із заступниками міністра, керівництвом Національної поліції та іншими, але зустрілися як представники ВРЦіРО України, говорячи про те, що держава не може ухвалювати закони без зацікавлених, без нас. Я колись зустрічався з неповносправною жінкою на візку, яка була головою громадської організації, говорили про пандуси, іншу допомогу для інвалідів. І вона сказала таку фразу: «Не робіть для нас без нас. А забудовникові я дам цей візок і попрошу, щоб він виїхав на цей пандус сам, щоб показав, як це зробити інвалідові». Те ж саме ми говоримо від імені наших релігійних громад, спільнот, щоб духовний вектор, присутність Бога у нашому житті так само віддзеркалювалася і в місцях, де ухвалюють закони. Ми знаємо ті часи, коли закони приймалися без участі релігійних громад, родин, віруючих людей; але ми сьогодні за те, щоб вони формувалися через діалог. Слава Богу, є люди, які виходять на цей діалог.

 

Матеріалізм — це зовсім не весело

Матеріалізм ще можна назвати монетизацією відносин. Матеріалізм, на превеликий жаль, з’являється у жартах, — а ми знаємо, що речі, про які багато жартують, дуже часто стають фундаментальними. Коли хтось каже, що шукає, як вийти заміж чи одружитися з тим, хто може забезпечити, — це егоїзм у чистому вигляді. Матеріалізм — це дещо ширша річ, менш видне явище, зміна певного мислення, спосіб, коли людина дивиться на одні й ті ж речі, але інакше. Хтось, хто давав клятву Гіппократа, говорив так: «Дякую тобі, Боже, за той дар, що ти мені дав. Я хочу нести добро людям. Я хочу, щоб Ти зцілював, а я був знаряддям». Минає 5, 10, 15 років праці цього лікаря. Він сидить у поліклініці, приймає людей, пацієнт заходить — він з голови до ніг його оцінив і вже знає, чи приділить цій людині більше часу, бо вона спроможна з ним укласти договір, чи призначить аспірин або «калінку-малінку».

Матеріалізм — це те, що спонукають людей залишати свої домівки. Міграція — нормальна річ у світі, але дуже багато речей пізнається у порівнянні. Наш брат каже сьогодні, що у нас важко заробити на життя. Я не до того, щоб сперечатися: ми часто провадимо діалог із нашою владою, щоби щось змінити. Але зараз є так, що люди з сіл, із маленьких містечок приїздять до Києва, тому що тут можна заробити. Що роблять люди із Києва? Вони виїздять, наприклад, до Польщі, займають там робочі місця, які звільнилися. А чому звільнилися? Тому що ті люди виїхали до Великобританії. Скажіть, хто з цих людей правий?

Кажуть, немає грошей, щоб вижити, нормально функціонувати. Я вже розповідав, як минулого літа був під приємним враженням, коли перебував у зоні бойових дій, за кілька кілометрів від лінії фронту, в селищі, яке мало обстрілюється, але коли йдуть обстріли, то через них усе пролітає. У них все тремтить, падає штукатурка. Зібралися люди, сім’ї, на руках сиділи діти — 2-3-річні діти війни, і я запитав, чи багато людей виїхало з їхнього села. Сказали, що майже ніхто. Але як? Роботи не мають, мають город, корову. У них немає хліба, ми з волонтерами привезли їм два мішки. Але вони сказали: «Це наша земля. І ми знаємо, що війна закінчиться. Але ми не хочемо нікуди виїжджати, бо це наша земля». Вони відкрили, що вона дана їм Богом. Червона земля, я не знаю, що вона дає, але коли волонтер до них приїздить із речами, хлібом, поспілкуватися, поговорити про Бога, з Біблією, — вони постійно щось йому дають у багажник Я запитав його, чи він коли-небудь виїжджав від них без гостинця на дорогу… З іншого селища до них їдуть за 80 км. Він сказав, що такого не було ніколи. Тобто вони завжди йому з собою щось дають.

Ці люди не зламані матеріалізмом, вони дивляться на світ крізь призму Бога. Чи нам треба дочекатися війни або якоїсь іншої надзвичайної ситуації, щоби повірили, що — або Бог, або вже ніхто?

Матеріалізм формує хвороби, всілякі пухлини, які виходять дуже-дуже непомітно. Людина перемінюється дуже непомітно. У мене є приятель, частково вихованець, який дуже швидко стрибнув на певні щаблі кар’єри, дуже швидко у ній посунувся, і коли ми зустрілися одного разу, він вирішив запросити мене на вечерю у дуже недешевий ресторан. Він сказав, що коли приїжджав у відрядження й хотів поїсти, то заходив до найближчого магазину, купував хліба і пакет кефіру і був ситий, — а зараз не може дозволити собі купити біляша (щоправда, я знаю, які ті біляші, я сам з Одеси) або чогось іншого у звичайному магазині. Сьогодні він по тих щаблях пішов далі, та їжа не перестала бути їжею, але він «піднявся над нею». Сьогодні не його статки служать йому, а він служить своїм статкам. Його вистачало на більше речей, він був спокійнішим, але сам задер цю планку — і в розмові зі мною дав таке свідчення.

 

Про «покоління серіалів»

Глобалізація. Нас тягне завжди до чогось глобального: підключити телефони до «хмаринки», бо так всі роблять, або мати знаряддя, які мають інші. Ми стали поколінням серіалів. Пам’ятаєте, коли з’явилися серіали «Рабиня Ізаура» чи «Багаті теж плачуть», як вимирали вулиці і люди сиділи біля телевізорів. Говорили, що серіали — це ж брехня, «мильна опера», а люди відповідали: «Отче, а як вони гарно одягаються! Які у них хати!» Такі фільми, американські зокрема, спонукають людину після перегляду, вона побачить щось, сказати: «Хочу!» Маркетологи орієнтуються у певних звуках, кольорах, вони кидають нам речі, які треба продати, у стилі «купи — нехай валяється». Є люди, які проштовхують нам речі, які ми маємо прийняти. І, знову ж таки, наші сім’ї, які мали б витрачати гроші, щоб відвезти дітей до музею (бо є діти, які взагалі там ніколи не були, не кажу про зоопарк чи цирк, бо це «класика жанру»), щоб вони могли там ставити батькам запитання. Бо коли не можеш відповісти на запитання дитини, то ведеш її до музею. Ці сім’ї прямують до чогось глобального: бо всі так роблять, всі так мислять, усі йдуть такою стежкою, — ми на цьому дуже багато втрачаємо.

Не вміємо приймати дари Бога. Це справа щоденних виборів, коли людина розпочинає день і знає, що Господь насправді перебуває у ній сьогодні, Він приготував їй хліб, приготував їй Слово, з яким вона має зустрітися, певних людей, які можуть допомогти у виконанні Божого Слова, реалізації життєвого покликання. Але насправді, коли людина з цим зустрічається, вона каже: «Ні!» Це як у старому анекдоті, коли єврей постійно говорив: «Так, Бог сказав, що буде рятувати мене, коли я буду читати Тору і виконувати її». Коли був паводок, єврей топився, до нього підплив, скажімо, католик човном: «Єврей, сідай!» Єврей відповів: «Ні. Господь мені сказав, що якщо я буду читати Тору і виконувати її, то Він мені поможе». Поплив католик. Підплив мусульманин: «Єврей, сідай». Єврей відповів: «Ні. Господь мені сказав, що якщо я буду читати Тору і виконувати її, то Він мені поможе». Було ще кілька таких людей. Єврей, врешті, втопився. Зустрічається він з Господом і питає, чому ж так сталося. Господь відповів: «Я стільки людей до тебе відправляв, щоб ти врятувався!»

 

Дари від Бога

Не вміємо приймати від Бога дари. Хочу сказати, що це справа щоденності. Коли ми не вчимося бачити Бога у своєму житті, у певних ситуаціях, у слові, у тому, що було сказано на сповіді, у слові, яке до батьків скаже власна дитина. Різноманітними способами, але вміння побачити оці дари від Бога — це відкритися на нові. Одним із таких моментів невміння приймати дари від Бога є закриття певних сімей перед народженням дітей. Глобалізацією нам нав’язана форма «атомних» сімей, в атомному стилі – 2+1, 2+2. Це така форма розбудови егоїзму, бо коли одна дитина, то це егоїст, якщо двоє, то це теж егоїсти, бо постійно сперечаються між собою, а від третього починається певна співпраця. Багато людей не лише неспроможні прийняти цей дар — вони до нього не готові, тому що самі є егоїстами і не хочуть ділити певні речі у сім’ї ще і з новим членом.

В одній моїй парафії була така ситуація, коли одна жінка дізналася, що вагітна. Можу помилитися, але на той момент їй було близько 50 років. Вона була здоровою жінкою, але найбільшою проблемою для неї було не те, як вона виносить цю дитину, а те, що скажуть люди. Як вона роститиме дитину, маючи такий вік? Вона вже мала дітей, одне чи двох, раніше ці діти виїхали у Росію на заробітки, там і залишилися. У неї народилася дитина, син, але як він «вилизував» свою маму — не забуде ніхто. Він, народжений у таку осінь життя, завжди сприймав цю жертву мами, вона доживала своє, як сир у маслі. Бо ті діти, які раніше народилися, егоїсти, вони жили своїм життям (пересилали, звісно, щось мамі час від часу, як годиться), але «вилизував» цей найменший. Бо він був даром від Бога на старість років цій жінці. Той, кого Бог послав, послав у відповідний час, а вона сказала «так».

Цьогорічний День молоді у цілому світі, не лише в нашій дієцезії, за задумом Папи Римського, відбуватиметься під гаслом – «Ось я, слугиня Господня, хай станеться мені за твоїм словом». Це слово, відповідь щоденності, коли ми від Бога отримуємо запрошення і кажемо: «Так, Господи! Можливо, я навіть не розумію цього, але приймаю, бо Ти так кажеш». Це співзвучно із прийняттям у дім зятя, невістки і всього з цим пов’язаного. Вміння прийняти, бо якщо Господь так розсудив, то — дякувати Йому і намагатися це прийняти.

Це розуміти своє життєве покликання як дар від Бога. Багато людей живе у рутинних родинах: вони мають роботу, приносять додому гроші, вони є батьками. Але варто задуматися, що в такому служінні, у покликанні в ширшому розумінні я не розпізнав свого місця, а цей дар — від Бога і до кожної людини скерований. Кожна людина може це побачити. Невміння прийняти цей дар від Бога, як проблема чи загроза родині, нам у цьому заважає.

 

 

 

Спілкування без автоматизації

Насправді, таких загроз є набагато більше. Це лише ті, на які я сьогодні хотів звернути увагу. Здобутки прогресу — це новітні технології. Бачимо молоду сім’ю, в них є малеча, в будинку все автоматизоване. Кладуть дитину в ліжечко, над нею коло, його вмикають, воно труситься, двигтить, пищить. Дитина, яка дивиться на це, звісно, спокійна, не плаче, але тільки й знає свою справу. Ліжечко підключене до двигуна, воно саме хитається. Якщо дитина заплаче, є електронна няня. Все дуже автоматизоване. Вибачте, що я зараз порівняю: коли в одній сім’ї є одна корівка — вона має ім’я, її миють, з нею розмовляють, а на фермі все автоматизоване, там все дуже швидко, там все йде на зменшення часу. 200 корів не мають імені, не мають близького контакту, але саме про це йдеться. Про це можна багато говорити, але не дай Боже припуститися якоїсь автоматизації в сім’ї! Коли за столом на кухні, за вечерею двоє посперечалися (я зараз про чоловіка та дружину), на сон розійшлися по різних кімнатах і приходить СМС із текстом «Вибач!». А в очі сказати? Це є важливо. СМС у нас є, можна спілкуватися у справах праці, чогось іншого, а вибачитися — в очі, разом, тримаючись за руки. Папа Римський каже: «Не відходьте до сну, поки не помолитеся», але не через новітні технології, що фотографію можна вислати. Ні: зустрічаючись особисто.

Це не проблема, це більше завдання, загрози. Можна піти цією дорогою, йти і розвиватися, але можна згубити дуже багато. Я знову згадую людей з африканського буша, які не мають новітніх технологій, не підключені до «хмаринок» чи до чогось іншого, про що ми взагалі ніколи не чули. Але у них справи вирішуються іноді швидше, ніж у людей у мережі. Вони у них вирішуються швидше, бо люблячий Батько, люблячий Бог ближче, а Йому не потрібно дуже багато.

Нехай сьогоднішній день допоможе нам подивитися на наші сім’ї, на спілкування, на автоматизацію цього спілкування. Але подивитися очима Бога і запитати, чи Він так хоче бачити твою сім’ю. Матимете сьогодні чотири запитання, які допоможуть вам у цьому. На ці питання є одразу відповіді зі Святого Письма, щоб довго не шукати, але ділення Словом Божим — це завжди справа пророча. Таїнством хрещення ми всі бути включені у цю місію Ісуса: царствену, священицьку і пророчу. Пророча місія — це вміти розпізнавати Слово і вміти його передавати, тобто знати, для чого Господь сьогодні звертається до нас.

Ця пророча справа може ходити між нас. Я знаю одну спільноту, родинне коло, у якому були вчителі, юристи, різні люди, які люблять поговорити, посперечатися навіть між собою. І була людина у цій спільноті, яка говорила настільки влучно Словом Божим; і коли ця суперечка доходила до неї, вона говорила, а я як священик, модератор цього кола, не мав уже що доповнити, я те саме хотів сказати. Я сам іноді очікував допомоги з її боку.

Добре, коли таке слово народжується у родин, а не священик має говорити завжди, з іншого світу, «інопланетного». Але, знаєте, настав такий момент, коли від цієї людини я перестав чути реальне слово, пов’язане зі словом Бога. Я проаналізував її теперішнє життя, воно кардинально відрізнялося від того, що було колись. Я не кажу, що це було грішне життя, але воно не було таким глибоким, як рік чи два тому. Це справа матеріалізації, сімейних проблем, хвороб. Людина мала розумову працю, бізнес, наслідки дали про себе знати. Дали про себе знати у спільноті, яка зустрічається раз на місяць, залежно від домовленості. Але ці справи не працюють у родині, коли мати, батько мають говорити пророче слово своїм дітям, одне одному. Бог не може доступитися до тієї родини, бо люди дуже зайняті собою. Тому дуже б просив, коли ви розійдетеся сьогодні про групах, щоб на ці питання відповідали не ті, у кого є тенденція завжди забирати перше слово. Нехай у кожного буде це слово, хоч коротке, але нехай кожен слухає своє серце. Відповісти зможете на питання, які отця назвали дуже філософськими, але стикаємося з цим щодня, вони будуть дуже практичними.

 

  1. Що необхідно для мистецтва спілкування? Що каже про це Боже Слово? Ви дасте на це відповідь.
  2. Як замкнути двері для сварок? Відповідь знайдете у тому, що почуєте, що серце ваше відкриє.
  3. Чи можна спілкуватися у гніві? Відповідь зрозуміла. Так, можемо сказати одним словом, але ж не працює на практиці. А що треба робити, щоб працювало?
  4. Що слід зробити, щоб пережити новий початок відносин у родині? Я не прошу, щоб підносили руки, але знаю точно, що частині людей, тут присутніх, цей початок дуже потрібен.

 

Текст записала Ірина Ролінська
Фото: Лілія Кучер

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

[recaptcha]

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

The Coolest compilation of onlyfans porn tapes on PornSOK.com Immediate Unity