Страсний тиждень в обрядах і звичаях західних християн
Якщо в ці останні дні Великого Посту прийти в римо-католицький храм — як і в деякі протестантські церкви, — то можна побачити незвичну картину: розп’яття завішані тканиною (зазвичай фіолетовою). У деяких місцях, де ставлення до традицій більш консервативне, закриті тканиною й інші священні зображення. Пошуки відповіді на запитання, для чого це робиться, обернуться безліччю цілком розбіжних результатів: від посилань на прагнення забезпечити наприкінці Великого посту більшу суворість та скромність – до різноманітних символічних та алегоричних тлумачень. Але, скоріш за все, жодна із знайдених відповідей не проллє світла на походження звичаю завішувати образи. А виник він, найімовірніше, лише для того, щоб на богослужінні Страсної п’ятниці очам віруючих виразніше постав образ Розп’ятого, а на Великдень — образ Воскреслого.
У середні віки богослужіння Заходу і взагалі західна релігійна ментальність стали розвиватися багато в чому інакше, ніж на християнському Сході. Дедалі більшого значення набували там зорові фактори обрядів і їх антураж. Незрозумілість для простих вірян мови богослужіння і сенсу обрядів компенсувалась поширенням різноманітних практик народного благочестя, які часто найтіснішим чином були пов’язані з Літургією. Ці паралітургічні обряди, в яких використовувалися живі європейські мови, помітно компенсували брак катехези. Чимала просвітницька роль належала й образотворчому мистецтву, яке на Заході мало тенденцію до більшої, ніж на Сході, реалістичності, оповідної та наочної повчальності. Цю ж функцію виконувала і літургійна драма, яка досягла високого розвитку, а також релігійна пісенна культура на національних мовах, яка проявлялася, насамперед, у народному благочесті, але потроху проникала і в Богослужіння. Що стосується Страсного тижня, то паралітургічні обряди, що увійшли до звичаю його проведення, стали для багатьох католицьких народів значно популярнішими, аніж само Богослужіння цього періоду. Тому під час літургійної реформи 2-ї половини XX ст. Католицька Церква спробувала, з одного боку, змінити Богослужіння цих днів так, щоб вони повніше відповідали своєму призначенню, а з іншого боку — зробити народні обряди Страсного тижня тими засобами, які допоможуть віруючим цінувати церковну Літургію.
Одна із найпоширеніших західних практик благочестя, присвячених Страстям Христовим, — Хресна Дорога (Via Crucis). Це послідовні молитовні роздуми про різні етапи Страстей Ісуса Христа, відомих з Євангелія та церковного переказу, а також про Його смерть і поховання. У процесі Хресної Дорогивіруючі зазвичай переміщуються в якомусь зазначеному просторі, час від часу зупиняючись для чергових роздумів: такі зупинки називаються стояннями, традиційно їх 14 — від суду у Пилата до поховання Ісуса. Ця практика корінням сягає глибокої старовини. Незабаром після того, як Єрусалим став найважливішим для християн місцем паломництва, в Європі почали з’являтися спроби «імітації» його святих місць: зводився комплекс каплиць, що представляють основні єрусалимські святині. У самому Єрусалимі існував звичай проходження по «Священній дорозі», яка, як вважається, відповідає шляху Христа на Голгофу. Прочани здійснювали стояння в певних місцях цього маршруту, які ототожнюються з тими чи іншими епізодами. У XV-XVI ст. в різних регіонах Європи намагалися відтворити подобу цього звичаю у вигляді обходу серії зображень, які представляли різні сцени Страстей Христа. Зображення могли бути скульптурними, рельєфними або живописними (варто зауважити, що навіть при суворому дотриманні звичаю закривати в кінці Великого посту всі образи, ці зображення залишалися відкритими). Зазвичай, вони розташовувалися по внутрішньому периметру храму, але іноді місцями відстаней служили спеціально побудовані поза храмом каплиці. Комплекси таких каплиць у Центральній та Східній Європі стали називатися Кальварії (від латинської назви Голгофи). Отже, Хресна дорога є обходом цих місць чи зображень, який може проводитися як індивідуально, так і спільнотою. Біля кожного зображення робиться зупинка для молитви і медитації. За традицією, яка затвердилася порівняно нещодавно, кожен рік, в Страсну п’ятницю, Верховний Понтифік очолює Хресну дорогу в римському Колізеї.
Церковне богослужіння Страсного тижня і Великодня у різних літургійних традиціях із старовини включає в себе численні процесії. Паралітургійні практики, які виникли в середні століття і у Новий час на Заході, помітно посилили цю тенденцію. Народні процесії часом виявлялися значно більш складними, ніж власне літургійні. Вони поєднували в собі елементи самих різних мистецтв – образотворчих, декоративно-прикладних, музики, поезії, хореографії та театру. Найвищого розвитку процесії Страсного тижня досягли в період Контрреформації в деяких містах південної Іспанії, звідки вони незабаром поширилися і в інші регіони, зокрема, на південь Італії. У багатьох містах Іспанії (серед яких виділяється, в першу чергу, Севілья), Італії, Франції та Мальти, а також Нового Світу і Філіппін традиції проведення таких процесій успішно зберігаються донині і користуються великою популярністю. У цих містах процесії, суворо розподілені за днями церковного календаря, а також за часом і місцям свого проведення, ретельно готуються спеціальними братствами (в одній тільки Севільї їх понад 50), які переважно мають багатовікову історію і власні традиції, яких ревно дотримуються.
Фото: Metropolitan Touring
Найважливіші атрибути цих процесій називаються іспанським словом «пасо». Це рясно декоровані величезні платформи, на яких встановлені дерев’яні фігури, що зображають ті чи інші сцени євангельської історії або окремих персонажів. За підготовку, оформлення, несення і супровід кожної з пасо (а іноді кількох) відповідає визначено братство. Під час процесії пасо (іноді воно важить навіть понад тонну) несуть таким чином, щоб для поглядів оточуючих здавалось, що воно плавно пливе понад натовпом. Пасо супроводжує група людей, яких в Іспанії називають «nazarenos» — «назореями». Кожен з них одягнений у вельми своєрідне вбрання: це туніка і накидка на голові (capirote), що закриває все обличчя, або високий конічний ковпак (cucurucho), з прорізами для очей. Такий зловісний вигляд, що асоціюється сучасній людині з катами або ку-клукс-кланівцями, має цілком конкретне походження: у Середні віки так одягалися ті, хто робив публічне покаяння (з цієї ж причини ноги у «назореїв» босі). Руху кожного пасо, якому передує вигук глашатая і барабанний бій, починається від того храму, до якого належить відповідне братство. Несення пасо може супроводжуватися піснями, а часто і грою духового оркестру. Скрупульозна узгодженість дій різних братств дозволяє здійснювати ходи за участю багатьох тисяч людей. Ці ходи відрізняється складною драматургією і охоплюють величезний міський простір.
У низці регіонів існує також звичай розігрувати на Страсному тижні містерії, присвячені Страстям Христовим. На Філіппінах, поряд з містеріальними виставами Sinakulo (Світлиця), існує звичай, який тагальською мовою називається Pabasa ng Pasyon (Читання Страстей), коли віруючі почергово співучо читають «Поему про Страсті Господа нашого Ісуса Христа», написану на початку XVIII ст. священиком Гаспаром Акіно де Беленом. Її безперервне виконання займає біля 24 годин.
Театралізація доторкнулася і самого Богослужіння цього літургійного періоду. Одним з її елементів стала на середньовічному Заході складна «світлорежисура». Найбільш показова в цьому відношенні Темна Утрення (Tenebrae) — Богослужіння, що відбувається в останні 3 дні Страсного тижня пізно вночі або ввечері напередодні. Під час цієї служби храм поступово поринав у пітьму, так що завершальна її частина відбувалася в повному мороці. Одна за одною гасилися 14 з 15 свічок, встановлених на великому трикутному свічнику; врешті-решт, і останню палаючу свічку ховали за вівтар, і в темряві, що запанувала, звучав покаянний 50-й Псалом. Таке дійство наділялося глибоким символічним змістом, адже морок, що охоплює весь світ і готовий, здавалося б, поглинути не тільки творіння, але і Самого Творця – один із лейтмотивів Страсного тижня. Паралельно приходу «години Ісуса» (див.: Йн 13. 1; 17. 1) настає і година «влади темряви» (див.: Лк 22. 53), яка на якийсь час торжествує видиму перемогу. Наближення смерті Ісуса Христа супроводжується навіть тим, що і створене світло тьмяніє (пор. Мт 27. 45). Наприкінці Темної Утрені рубрики передбачали «шум і гуркіт», що тлумачили як нагадування про землетрус, яким супроводжувалася смерть Ісуса (Мт 27. 51). Практичні способи отримання таких звуків бували різними, відповідно до традиції кожного конкретного храму: десь голосно зачиняли богослужбові книги, десь стукали книгами на лавах або відкидними частинами сидінь по нерухомим, десь тупотіли ногами… На завершення служби, захована запалена свічка в тиші виносилася з-за вівтаря і встановлювалася на ньому на знак перемоги воскреслого Христа над владою темряви. Після літургійної реформи ця традиція не була збережена (вона залишився тільки в традиціоналістичних громадах), але інколи звичай поступового гасіння свічок неофіційно перемістився в інші служби Страсного тижня.
Так чи інакше, основні визначені в Латинській Церкві літургійні обряди Страсного тижня мають неповторний характер і, утримуючи в собі чимало вражаючих візуальних елементів, є дійствами в повному сенсі цього слова.
Страсний тиждень відкриває Вербна неділя — спогад месіанського Входу Господа до Єрусалиму для прийняття добровільних страждань заради спасіння світу. Латиною це свято називається «Пальмовою неділею», на деяких інших мовах — «Неділею квітів» … Назви різняться хоча б тому, що не всюди доступні гілки пальм, якими зустрічали Христа в Єрусалимі. В одних регіонах їх замінюють оливковими гілками, в інших — лавровими, в третіх — самшитовими, десь ще – квітами, але, в будь-якому випадку, частіше за все це зеленіючі або квітучі гілки. У Центральній та Східній Європі віддають перевагу тому, що раніше всього розквітає: вербу. Втім, у Польщі та Литві поширився також звичай використовувати штучні гілки (їх теж називають «вербами») з розфарбованих різними кольорами сухих трав та інших матеріалів. Їх виготовлення стало особливим народним промислом. Головна Меса Вербної неділі передує обрядом освячення гілок, з якими потім віруючі здійснюють процесію. У деяких країнах прийнято стелити цими гілками шлях предстоятелю. Де-не-де предстоятель може їхати під час процесії верхи на віслюкові або на коні , в інших же парафіях на віслюкові їде хтось з парафіян, котрий зображає Христа. Крім того, з давніх часів відомі звичаї возити під час процесії дерев’яну скульптуру Христа, який сидить на віслюкові, і є місця, де ця традиція тримається донині.
На Месі Вербної неділі читаються Страсті Христові з одного з синоптичних Євангелій (в Страсну п’ятницю вони будуть читатися від Йоана). За багатовіковою традицією вони читаються кількома служителями за ролями. Після слів про смерть Спасителя, всі учасники Богослужіння стають на коліна і якийсь час перебувають в мовчанні.
З вечора Великого четверга починається період, що вважається вершиною літургійного року — Святе Пасхальне Тридення (Тридіум) смерті й воскресіння Ісуса Христа, коли віруючі молитовно споглядають головні таємниці відкуплення, а Богослужіння відтворює літургійними засобами відповідні цим дням події євангельської історії.
Меса Великого четверга, яка розпочинає Тридіум, присвячена спогаду Таємної Вечері та встановлення на ній Таїнства Євхаристії. На початку Меси дзвонять храмові дзвони і вівтарні дзвіночки, які потім замовкають і вже не звучать аж до Великодньої Ночі: їх замінюють на цей час глухі калатала. За традицією (хоча й не повсюдною) перестає звучати і орган, поступаючись місцем лише співу без супроводу. Після євангельського читання, який розповідає про те, як на початку Вечері Христос омив ноги учням (Йн 13, 1-14), настоятель омиває ноги 12 парафіянам.
Після закінчення цієї Меси відбувається ще один незвичайний обряд: вівтарні покриви знімаються з вівтаря, тобто оголюється місце, яке слугує символом самого Христа, — адже в цю ніч Ісус був узятий під варту, і воїни, знущаючись над Ним, зривали з Нього одяг. А Дарохранительниця — місце постійної присутності Христа в храмі — постає поглядам віруючих спустошеною: Святі Дари із сумною процесією переносяться з неї в одну з каплиць, де віруючі залишаються молитися перед ними, пам’ятаючи про слова Христа в Оливному саду: «Зостаньтеся тут і чувайте зо Мною» (Мт 26,38). Крім того, у Східній Європі перенесення Святих Дарів у каплицю прийнято символічно ототожнювати з ув’язненням Ісуса в темниці.
Наступного дня, у Велику П’ятницю, здійснюється пам’ять страждань і смерті Ісуса. За стародавньою християнською традицією у цей день неможливо здійснювати повне євхаристійне Богослужіння, однак Служба Великої П’ятниці передбачає причащання Напередосвяченими Дарами. Після читання Страстей від Йоана відбувається виставлення Хреста (те саме, з розмови про яке ми почали ці замітки, — коли з розп’яття знімається тканину, яка його закриває), і віруючі поклоняються йому зі скорботними співами про страждання, смерть та поховання Спасителя. Вівтар залишається непокритим, а Дарохранительниця — відкритою навстіж і порожньою.
У багатьох країнах поширено звичай молитви віруючих в одній з каплиць храму, яка символізує в цей час Гріб Господній. Як правило, в цій каплиці встановлюється мальовниче або скульптурне зображення померлого Ісуса, покладеного у гробі. У країнах Східної Європи прийнято виставляти там також Пресвяті Дари, перед якими віруючі мають можливість молитися протягом всього подальшого дня.
Петро Сахаров, Благовест-Инфо
Пасо на вулицях Севіль’ї
.
Містерія Страстей Христових
.
Вербна неділя на півдні Німеччини
.
Виставлення Хреста у Страсну п’ятницю
.
Pabasa ng Pasyon на Філіппінах: Христос и Марта
фінансово.
Щиро дякуємо!
