Спочатку нас цього навчають батьки, вихователі та вчителі. Пізніше ми робимо це самі, часто на власну згубу. Порівняння себе з іншими — необхідний соціальний механізм — може бути нашим союзником у розвитку або ворогом, що підтримує життєву бездіяльність чи смертельну гонитву за ілюзією успіху та багатства.
Я працюю вдома і там проводжу більшість часу. Зі знайомими зустрічаємося тихо, «по‑домашньому», часом ідемо на каву до затишної (і, бажано, немодної) кав’ярні. Не буваю на банкетах і раутах. Оминаю події, про які пізніше пишуть і які показують у світських рубриках. Уникаю, як можу, торгових центрів. Я не читаю «глянців» і не дивлюся телевізор, тобто насамперед рекламу, яка намагається мене переконати, ніби в цьому світі існують речі, здатні неймовірно збагатити моє життя, тому я обов’язково повинна їх мати або принаймні їх бажати.
Час від часу маю професійні зустрічі в місті. Якщо проґавлю момент і «з розгону» поїду психологічно не підготована до конфронтації з відмінністю (а точніше — з чимось кращим), що на мене чекає, — повертаюся в депресії. Але навіть готовність не захищає мене від неприємної констатації: зачіска, сукня, сумка, ноутбук, макіяж, манікюр і автомобіль моєї візаві є або можуть бути кращими, дорожчими, більш модними, ніж у мене (якщо вони гірші, то, очевидно, мені не боляче — я не переймаюся, хоча це теж впливає на мене, але не так неприємно)!
Зазвичай без цих протистоянь мені цілком вистачає того, що маю. Аж думаю, що маю забагато, і навіть, якби мала менше, то було би достатньо. Однак після виходу на орбіту цього іншого світу, ставши на шальки терезів, якими є звичайна і поверхова зустріч з іншою людиною, це «почуття достатності», на жаль, зникає. Я не самотня у цьому: не тільки у мене з’являється дискомфорт, розчарування, а потім занижена самооцінка або почуття заздрощів/ревнощів. Або і те й те. Чи можна уникнути цього? Не втягуватися в цю руйнівну гру? І звідки, власне, береться це почуття «гіршості», цей дискомфорт, які, здається, найкраще допоможе заглушити досягнення відповідного рівня, уподібнення до «ідеалу»?
Це не питання сучасності, розкручування споживацтва чи оголошеної психологами та соціологами «епохи егоїстів». Ми, люди, такими є. Про це було відомо ще в давнину (Аристотель), описано в епоху Просвітництва (Руссо). Ми порівнюємося: хочемо бути спочатку такими самими, не гіршими, а потім — кращими. Це можливо тільки на тлі інших; інші необхідні як довідник. Порівняння не уникнути! Не про те йдеться. Завдяки порівнянню та оцінюванню ми пізнаємо світ і ніби «зависаємо» в ньому. Уподібнюючись, віднаходимо місце в групі, маємо шанс заспокоїти потребу почуття спільноти. Вирізняючись, будуємо власну ідентичність та індивідуальність. На жаль, цей цілком природний механізм має темний бік, у якому можна згубитися.
Ми порівнюємо на різних рівнях і площинах, але тільки розпізнання мети і наміру застосування цього механізму показує його роль у кожному окремому випадку.
Подивіться, яка чемна дівчинка!
Вона не плаче! Подивіться, який Петрик чемний, все з’їдає з тарілочки, а ти ніякий їдець! Скільки з нас пам’ятають справжні кошмари дитинства, що мали забезпечити дорослим душевний спокій, тобто блокувати вираження дитячих потреб та прагнень? Скільки з нас — звісно, з найкращих міркувань — тренують їх на власних дітях? І це тільки початок. Початок отруйної науки маніпулювання. Побочні ефекти — занижена самооцінка, бунт, небажання, іноді навіть ненависть до «більш чемної» точки відліку — зазвичай ігноруються (навіщо займатися такими невигідними справами, безпосередня користь («безпроблемна» дитина) — більш важлива, ніж довгострокові наслідки: самосвідомість, вміння порадити собі в житті, щаслива людина).
Механізм порівняння цінностей, вже на стадії пісочниці, розпочинає механізм маніпуляції власними потребами, бажаннями та почуттями: інші це мають, і я теж повинен це мати, щоб не почуватися гіршим, аби вони не думали, що я гірший. Якщо не опануємо і не зупинимо оцю карусель, то цей процес, до того ж дуже токсичний, триватиме все життя. Очевидно, на цьому першому етапі від згубних наслідків порівняння можуть захистити тільки батьки, якщо не піддадуться цій грі. Це нелегко, бо захист власних переконань, позиції (моїй дитині це не потрібно: мобільний телефон, певна сума кишенькових грошей, комп’ютер тощо, бо я не вважаю, що це необхідно) мали би витримати боротьбу зі страхом: якщо я не куплю цього дитині, то інші подумають, що я погана мама (чи тато), а моя дитина — «біла ворона».
Це має цінність, тому що інші цього хочуть!
Участь інших у формуванні моїх потреб і бажань — це факт. Якщо вона на середньому рівні, то немає про що хвилюватися. Проблеми починаються тоді, коли ця участь стає занадто великою, коли значить більше, ніж мої власні почуття. Моя блузка/ зачіска/ освіта/ чоловік/ робота/ відпочинок подобаються мені, й мені цілком цього достатньо, якщо… вони будуть прийняті оточенням, якщо не буде на їхню адресу й слова критики. А ще краще — якщо викликають захоплення і заздрість, тобто пожадання інших.
Набагато гірше, якщо я починаю потребувати і жадати речей, які насправді мені не потрібні. Прекрасним прикладом цього обману несправжніх, надуманих і штучно роздмуханих потреб є мода і так званий «lifestyle». Щось, на що би ніколи не подивилася, що ніколи би на себе не одягла, раптом — після перегляду 50 знімків 20 знаменитостей, які це «щось» носять — не тільки починає мені подобатися, але я починаю цим марити. Можливо, мені навіть здається, що мушу це мати! Повинна мати потворне, незручне взуття, що ні до чого не пасує, бо воно раптом стало… чудове! Якось пережила би цю його таємничу «прекрасність», якби демонстрували його тільки знаменитості (до знаменитостей зазвичай маю нейтральне ставлення), але щойно його почала носити моя знайома/ сестра/ колега по роботі, то просто мушу його мати. Я не можу бути гіршою! Що більше хочу належати до кола, в якому носять таке взуття (або про нього мріють), то більше я сама повинна його мати! На цьому етапі вже можу навіть не підозрювати, що не йдеться про саме взуття (хоча, щоби якось пояснити і раціоналізувати перед собою та іншими необхідність його купівлі, мушу знайти, придумати або повторити почуту, не обов’язково правдиву, інформацію про їхню нібито надзвичайну цінність — бо відомо, що якщо це всі хочуть, то це відповідно і коштує). Взуття це символ чогось набагато більшого і нематеріального: моєї цінності й мого статусу в групі.
Це, звісно, приклад спеціально перебільшений, механізм не має бути ідентичний до наведеного, а роль взуття можуть виконувати будь‑які предмети: ґаджети, автомобілі, будинки, подорожі, робота, освіта, зарплата, чоловіки і дружини, діти, дружба і зв’язки з відповідними людьми, а також кількість прочитаних книжок, зарахованих курсів особистісного розвитку, тренінгів, ступені втаємничення, участь в елітних організаціях, клубах чи товариствах… Навіть ступінь духовних переживань може бути предметом порівняння і заздрості. Мушу мати такі стосунки із Богом, яких ніхто до цього не мав. Щоби Бог любив тільки мене, тільки мені допомагав. Звісно, я буду молитися за всіх, кому ще гірше. І хай їм буде краще. Тільки не краще, ніж мені!
Порівняння як алібі та регулятор почуттів
Є багато способів «зробити собі добре нашвидкуруч», тобто поліпшити настрій, замість того, щоби реально змінити життєву ситуацію. Для цього також може служити порівняння. В соціальній психології цей механізм носить метку назву «соціальні порівняння вгору і вниз». Особливо швидким і ефективним у цьому відношенні є «порівняння вниз»: іншим гірше за мене, вони менш освічені, менш красиві, бідніші. На цьому тлі я виглядаю досить добре. Через те, що він/вона безнадійні, гірші, дурніші, слабкіші — я розумніша, більш вправна, більш здібна, більш сильна і просто краща!
Якщо сильне прагнення досягти рівня більшості (мати те, що інші, й так, як інші) і просто величезне бажання мати краще, найкраще поступається небажанню докласти зусиль для досягнення мети, з’являється спокуса, а іноді необхідність ліквідації напруження та радше неможливого до вирішення конфлікту. Так, сім’я Ігрек має кращий автомобіль, але Ігрек не міг заробити на таку машину чесним шляхом… Так, пані Зет гарніша і має кращий одяг, але її освіта і взагалі манери залишають бажати кращого. Зрештою, за всі ці речі й косметику платить чоловік. І хіба тут не обійшлося без скальпеля і ботоксу! А я не маю такого чоловіка, мушу про себе дбати сама. Врешті‑решт, хочу розвиватися духовно! Дискредитація талантів, досягнень, рис та поведінки інших людей має на меті забезпечити собі краще самопочуття і водночас зменшити дискомфорт, який виникає з факту, що мене на якісь речі не стати, що я певних талантів не маю (а може, просто не маю бажання їх використовувати).
Я теж так хочу!
Ті ж механізми соціального порівняння (вгору і вниз) можна використати як стимул для розвитку. Все залежить від наміру. Психологічний дискомфорт, який спричиняє порівняння власних досягнень з досягненнями інших, можна перетворити в дію (не йдеться про донос в податкову, молитву про банкрутство або розірвання шлюбу сусіда). Якщо я хочу бути, як Ікс, і мати те, що Ігрек, то приглядаюся і дізнаюся, що вони зробили для того, аби те «щось», чого і я прагну, мати. Ікс та Ігрек стають моїми позитивними зразками. Особливо, якщо походять із того самого середовища, якщо мали подібну ситуацію. Їхній успіх стає доказом того, що успіх можливий. Якщо їм це вдалося, то і я маю шанс. Аналогічно роблю із Пе та Ер, чиє життя мене зовсім не приваблює і навіть жахає. Використовую їхній антизразок як попередження, вчуся на їхньому прикладі, чого не треба робити, щоб уникнути їхньої долі.
Не брати участі
Порівняння себе з іншими мучить і робить нещасливим. Однак «зсередини» цього не видно. Тільки з перспективи часу після детоксикації від порівняння і набутої свідомості доходить руйнівна сила цього механізму. Як із ним боротися? Може, просто відмовитися від участі у перегонах? Перестати вірити, що черговий ґаджет змінить моє життя. Прийняти той факт, що моя цінність не походить ззовні, не проявляється в моїх успіхах та багатстві. Перестати купувати речі наймодніші й кращі, ніж у сестри, подруги, партнера, сусіда.
Відмова від певних споживацьких звичок (до них також належать вибір відповідних чи «на рівні» друзів, чоловіка/дружини, визначеного напрямку освіти, культурних цінностей) це найменш складне завдання. Полегшити його може свідомість. Корисними можуть бути кілька питань. З якої причини я вибираю те, що купую? Чи ця річ мені необхідна? Чи вона потрібна через функції, які я виконую, чи з іншої причини? Чи я надаю їй магічного або метафізичного значення? Дійти до такої свідомості не так просто: викорінити звичку порівняння, а насамперед порівняння з нечесними цілями, відмовитися від звичного і практикованого кілька десятиліть механізму вимагає зусиль і самозречення. Але свобода від цього тихого диктатора того варта.
фінансово.
Щиро дякуємо!
