Чи можна подружжя порівняти з фірмою?

Чи у світлі нинішнього вчення Церкви можна порівняти подружжя з фірмою або політичною системою, де чоловік вирішує все, а дружина виконує завдання?

«Коріться один одному у Христовім острасі. Жінки нехай коряться своїм чоловікам, як Господеві» (Еф 5,21-22).

Якщо дотримуватися буквального тлумачення тексту з Послання св.Павла до ефесян (5,21-33) та розповіді про створення людини з Книги Буття, то справа виглядає незаперечною. Жінка має бути слухняна чоловікові, оскільки він був створений першим.

На таке обґрунтування посилалися папи до початку Другого Ватиканського Собору, коли писали про стосунки між чоловіком та дружиною. Узгодженим хором вони підтримували «традиційне» розуміння суперечливого тексту св.Павла, застерігаючи від ворожих суспільних змін, які мали все перевернути догори ногами. Водночас вони пояснювали, що не йдеться про невільницький та сліпий послух дружини чоловікові. Також боролися з усілякими рухами емансипації жінок, вбачаючи в цьому загрозу для віковічного порядку.

Лев ХІІІ в енцикліці «Arcanum divinae sapientiae» (1880) визначив, що «чоловік — це пан сім’ї та голова жінки, яка, оскільки є тілом із тіла його та костю з кості його, має бути слухняна чоловікові, однак не як служниця, а як товариш».

Через 50 років Пій ХІ в енцикліці «Casti connubii», йдучи за думкою св.Августина, захищав порядок любові, який «охоплює як першість чоловіка перед дружиною та дітьми, так і охоче, швидке і слухняне підпорядкування дружини». Також він пояснює, що в подружжі рівність має існувати на рівні «цінності особи та її гідності», а попри це, там панує «нерівність». Дружина мусить підкорятися чоловікові, хоч і в любові. Папа додає, що «чоловік це голова, жінка — серце, і як чоловік володіє першістю урядування, так жінка може і повинна керуватися в усьому привілеєм любові».

Суттєвою в згаданому тексту св.Павла є метафора голови й тіла та слово «коритися», довкола якого наросло найбільше непорозумінь. Апостол безсумнівно посилається на опис створення людини. Там читаємо, що чоловік покине батька й матір і «приклеїться» (буквальне тлумачення слова) до жінки, творячи одне тіло. Ніколи не можна розглядати чоловіка й жінку в подружжі окремо. Вони завжди разом.

Чоловік — голова, але дружина — решта тіла, а не якась інша його частина. Що таке голова без корпусу або корпус без голови? Це не буде ціла людина. Святий Павло також не стверджував, що чоловік має бути головою дому чи подружжя, але — жінки. В будь-якому разі, цією метафорою апостол підкреслює нерозривний зв’язок чоловіка й жінки на подобу вірних стосунків Христа з Церквою. За тим винятком, що Христос є главою Церкви і може існувати без неї, а чоловік без жінки перестає бути тим, ким він є. Тому треба бути уважним, щоб не робити простого переносу, ніби чоловік для жінки це те саме що Христос для Церкви. Ісус це взірець любові, до якого жоден чоловік чи жінка ніколи не доростуть.

Тим часом Пій ХІ написав, що дружина це серце в подружжі, що, на його думку, відповідає жіночій чутливості й любові, а чоловік — голова, тобто те, що керує. Папа, однак, більше посилається на монархічний устрій, ніж на біблійний образ. Чоловік — цар, а жінка — піддана. За цією моделлю чоловік міг би собі існувати сам і нічого б не сталося. Натомість св.Павло каже, що подружжя неможливо розділити, бо вони — одне тіло.

Підкоритися, тобто прийняти любов

У тексті св. Павла ключовим є вираз «коритися», який походить від грецького «hypotasso». У світському використанні цей термін стосується, наприклад, огляду військ, під час якого офіцери мали вишикуватися згідно з рангом, підпорядковуючись один другому. Але в Новому Завіті цьому слову надано глибшого значення.

Франциск слушно зауважує в «Amoris laetitia», що «св.Павло писав у часи, коли панувала патріархальна культура, в якій жінка була підпорядкована чоловікові. (…) Він тут висловлюється в культурних категоріях, характерних для тієї епохи, а ми не повинні переймати культурну шату, але об’явлене послання, яке випливає з цілого цього фрагменту» (AL 154, 156). Отже, ми маємо відмежувати те, що належить часові, від того, що понад часом.

У Першому посланні до коринтян читаємо, що наприкінці історії все, навіть Син, буде підпорядковане Отцю: «Бо все підкорив йому під ноги. Коли він каже, що все підкорене, то ясно, що крім того, хто йому підкорив усе. Якже все йому буде підкорене, тоді й сам Син підкориться тому, що йому підкорив усе, щоб Бог був усім в усьому» (1Кор 15,27-28). Тут теж з’являється слово «hypotasso». А водночас Син — рівний Богу (пор. Флп 2,6).

У підкоренні, яке так розуміється, не йдеться про підпорядкування солдатське чи феодальне. Син підкоряється Отцю добровільно і з любові. Це логіка зовсім іншого порядку. Таке підкорення має на увазі й св.Павло, коли пише про стосунки між подружжям. Містики пишуть про пасивність під час молитви, тобто про те, щоб корити себе діянню Бога та не перешкоджати Йому своїми діями.

Беручи до уваги, в які часи жив св.Павло, його повчання на тему подружжя — це семимильний крок в історії людства. Апостол, знаючи тодішні суспільні системи (грецьку, римську і юдейську), вказує шлях до внутрішнього послуху, який випливає не з примусу, а з вибору та любові. Якщо вже християнська дружина має бути піддана чоловікові, то її послух має набрати іншого вигляду, ніж у світі. Все тільки зовні виглядало подібним, аде рахувалася внутрішня мотивація та сила любові, взірцем і джерелом якої є сам Христос. У вухах багатьох поган, ба навіть і юдеїв, це мало звучати як шок і навіть перекручення.

Три відтінки стосунків

Наступний суттєвий перелам у цій справі настав значно пізніше, під час Другого Ватиканського Собору і в теології подружжя св.Йоана Павла ІІ. Цей перелам пов’язаний зарівно як із поглибленим баченням подружжя, так і зі змінами, що настали у світі, зокрема стосовно суспільного стану жінок.

У конституції «Gaudium et spes», у розділі, присвяченому подружжю, з’являється мова взаємності й віддання. Соборний текст стверджує, що члени подружжя «взаємно взаємно віддають самих себе і приймають одне одного» (GS, 48). А саме подружжя — це, відповідно, глибоке з’єднання, яке є взаємним віддаванням себе одне одному. Собор, коментуючи цей фрагмент, заохочує, щоб, за взірцем Христа, подружжя мало «повну вірність одне одному та нерозривну єдність». Щоразу ми чуємо про двосторонню участь і зобов’язання обох членів подружжя.

У латинському тексті соборного документу є три різні терміни щодо «віддання» членів подружжя: donatio, deditio i traditio. Кожний з них вказує якийсь специфічний аспект цього «віддання», який допомагає краще зрозуміти, як сьогоднішня Церква визначає взаємини всередині подружжя.

Donatio походить від дієслова donare — дарувати, дати як дар. Ідеться про нелегку безкорисливу жертву, коли людина не очікує, що її самопосвята, праця і служіння будуть винагороджені. Також і тоді, коли замість вдячності зі сторони співподруга з’являється тільки рутинне «так мало бути» або «так завжди було».

Своєю чергою, deditio походить із римського права. Стародавні римляни пропонували підкореним королівствам можливість «підкоритися владі», тобто deditio in potestatem. Це полягало у добровільному підкоренні імперії взамін за мирне завершення війни. Якщо царство йшло на згоду, Рим ставився до нього лагідніше, пропонуючи там протекцію та певні привілеї.

Чи в подружжі не буває часто життєво необхідною взаємна або одностороння капітуляція? Хтось інколи повинен відмовитися від того, що для нього важливе; він перестає боротися за своє, добровільно підкорюючись заради блага другого. Інакше тяжко дійти багатьох спільних рішень і зносити слабкості другої людини, а без цієї чесноти витривала любов стає неможливою. Взаємна капітуляція не завжди означає, що обоє в подружжі роблять це одночасно, але що один поступається цього разу, а інший — наступного.

Traditio походить від дієслова tradere — передавати, переказувати, віддати за, або ж зрадити. Ісус використовує це дієслово, встановлюючи Євхаристію: Тіло моє за вас буле видане (tradidit). Крім того, Він каже, що добровільно віддає себе і буде виданий у руки людей, тобто зраджений.

Це пере-дання закладає якусь безумовність, відсутність застережень, але також і непевність, необхідність довіри, брак контролю. Чоловік у момент шлюбу віддає себе в руки дружини, і навпаки. А хіба батьки не віддають себе, витрачаючи своє життя, коли свою любов, енергію і час присвячують вихованню дітей?

Хоча ці три визначення функціонують у світському полі, однак вони відсилають до таємниці Пресвятої Трійці. Син віддає себе Отцю, а Отець приймає Сина. Саме крізь цю призму сучасна Церква дивиться на подружжя. Є підданість із любові й підданість, нав’язана силою. Франциск пише, що в подружжі йдеться про «вільний вибір взаємної приналежності» (AL, 156).

Кінець монархії

Справжню революцію в традиційному підході до подружжя започаткував св.Йоан Павло ІІ. Уже в катехезі з серпня 1982 року він написав, що «любов виключає усілякий вид підкорення, через яке дружина ставала би слугою чи невільницею чоловіка (…) Спільність і єдність, яку вони через подружжя мають становити, здійснюється через взаємне віддання, яке також є взаємним підкоренням».

Найімовірніше, папа писав не про вигадані факти, а мав на увазі зловживання, які тут і там ставалися в подружніх стосунках. Донині деякі жінки сповідаються з того, що не були слухняні своїм чоловікам (подібно, зрештою, дорослі зізнаються, що не слухалися батьків). А чоловіки інколи мають своїм жінкам за зле, що ті ухиляються від виконання їхнього християнського «обов’язку» подружнього співжиття.

В Апостольському листі «Mulieris dignitatem» (1988), посилаючись на фрагмент із листа до ефесян, Йоан Павло ІІ здобувається на інтерпретацію, яка просто-таки суперечить тому, що писали його попередники:

«Автор Послання до ефесян (…) знає, що той уклад, який був глибоко вкорінений у тодішніх звичаях і релігійній традиції, має бути сприйнятий і здійснене новим чином: як “взаємне підкорення в острасі Христовому” ( див. Еф 5,21). (…) Оскільки, однак, у відношенні Христос-Церква підкорення стосується тільки Церкви, то натомість у відношенні чоловік-жінка “підкореність” не одностороння, а взаємна! (…) Водночас усвідомлення, що в подружжі істотним є взаємне підкорення подругів у боязні Христовій, а не саме “підкорення” жінки чоловікові, мусить поступово пробивати собі шляхи в серцях, у сумліннях, у поведінці, у звичаях» (MD, 24). 

Можна би св.Йоана Павла ІІ засудити за лівацькі погляди або визнати порогом традиції, оскільки цей Папа розпізнав в емансипаційних рухах і певних течіях фемінізму голос Бога, якщо порвав із багатовіковою моделлю односторонньої підданості жінки чоловікові. Тому що неможливо з фрагменту листа св.Павла, який ми аналізуємо, зробити висновок, що підкореність подругів має бути взаємною. Святий папа, силою уряду Петрового, інтерпретує цей текст авторитарно. Він подекуди показує, що віднайдення належного сенсу деяких текстів Святого Письма повинно йти в парі з розпізнаванням дії Бога в історії, який надалі до нас промовляє. На це потрібен час. Не можна всі ці тексти інтерпретувати дослівно, оскільки це ми, вся Церква і світ, маємо дозріти до правильного розуміння слів Писання. Тому папа Войтила сильно випередив ментальність, яка нині це царює в багатьох церковних колах. Нам ще треба багато часу й зусиль, щоби це нове розуміння стало зобов’язувальним.

У будь-якому разі, номенклатура влади не сприяє розвиткові сакраментального подружжя, оскільки тут дві особи мають становити одне тіло. Неможливо також розглядати чоловіка як керівника, єдиного, хто виносить рішення у серйозних справах, — хіба що це буде встановлене і добровільно підтверджене обома сторонами. Дружина якнайбільше може в цій царині покластися на чоловіка й підкоритися його рішенням, але цей акт не може бути примусовим, а має бути вибраним у свободі й любові.

Переклад CREDO за: Даріуш Пюрковський, DEON