Погляд

Рік Святості подружжя – нагода для інвентаризації

10 Травня 2019, 14:34 1202 Віта Якубовська

Римо-Католицька Церква в Україні активно проживає Рік Святості подружжя та сім’ї. З цієї нагоди організовуються різні заходи на різних рівнях – парафіяльні, деканальні, дієцезіяльні дні зосередження для сімей, чекаємо також на Всеукраїнський конгрес сімей у Вінниці. Духовенство та миряни шукають різні способи та можливості відповісти на заклик єпископату і провести усі заплановані заходи так, щоб принести якнайбільше користі тим, до кого вони скеровані — родинам . І це добре, це правильно, адже потреба у цьому є, але чи у Році святості подружжя йдеться лише про перегринації та конференції?

Насправді це лише зовнішні атрибути, які мають нам допомогти пережити некомфортну правду про стан нашого подружжя. І цей рік має бути важким. Усі ці запрошені лектори, усі ці проповіді і навіть образ Святої Родини — все це для того, щоб ми провели собі інвентаризацію, критичним оком подивилися на ставлення до свого співподруга, до своїх дітей, до своїх обов’язків перед ними і Богом, щодо нашої сім’ї. Настав час повиносити на смітник скелети з наших шаф, поставити собі кілька незручних, але ключових питань і дати чесні відповіді. Цей рік – це шанс змінити себе, свій підхід до  свого подружжя, щоб в результаті отримати саме те, заради чого це подружжя було створене.

Це не час на претензії та пошук винних. Це не час змінювати під тиском свого чоловіка/дружину/дітей. Це час авторевізії, яка має допомогти змінити щось у собі, а тоді ми здивуємося, скільки всього довкола також змінюється. 

 

Сім’я — це маленька Церква

Це наш шлях до Неба, а не лише біологічна чи психологічна потреба. Одружившись, вийшовши заміж, ми стаємо відповідальними не лише за своє спасіння, але також і за спасіння свого чоловіка/дружини, ми також допомагаємо своїм дітям стати на цей шлях і несемо відповідальність за переказ їм істин віри, яку сповідуємо. Трохи моторошно стало, правда? Рівень відповідальності лякає. Добре. Так і має бути. Це стимул систематично питати себе: чи не занедбуємо ми свого обов’язку, чи молимося за свого чоловіка/дружину/дітей, чи дбаємо про релігійне виховання своїх дітей: у тому числі через особистий приклад життя вірою, спільну молитву та за посередництвом катехизації. Нам треба себе запитати, чи наше духовне лінивство або прихована байдужість, яка прикривається гаслом «виростуть – самі вирішать») не стануть причиною того, що нашим дітям не буде що вирішувати, бо не буде з чого вибирати. Ми самі цей вибір забрали тоді, коли вирішили, що немає часу на спільну молитву, на катехезу… Спитаймо себе про це зараз, чи наша католицька сім’я не тримає Бога за порогом і лише час від часу дозволяє зайти до хати, щоб «люди не обсуджували».

 

Сімя — це простір дарування

Дарування любові, тепла, ніжності, часу, уваги, турботи. Дарування себе здоровими, хворими, в настрої і без, добрими і злими, з грішми і без копійки… Треба себе запитати, чи вміємо ми давати і як ми це робимо? Як мученики: «та я на вас життя, а ви…» , «та якби не я, то де б ви всі були…» ну і т. д. Чи навпаки прискіпливо відмірюємо скільки кому і коли чого дати, щоб не забагато, бо сам факт, що ми у них є, має наповнювати їх невимовною радістю? Словом, чи вміємо ми давати не жалкуючи, не витискаючи з тих, кому даємо, почуття провини, вічного боргу перед нами, чи ми взагалі даємо чи лише беремо і користуємося?

 

Сімя — це теж простір приймання

Себе взаємно і дітей  такими, які вони є ось тут і тепер, зі всіма особливостями, дивацтвами, прикрими рисами характеру, але також і сильними сторонами, талантами, поривами, потребами у розвитку, зростанні. Чи вміємо ми приймати близьких нам людей? Особливо якщо вони не вписуються у звичні нам схеми і шаблони? Коли не виправдовують наших очікувань? Чи маємо ми милосердя до їхньої недосконалості, чи даємо ми їм на неї право? Ще є інше питання – чи вміємо ми приймати любов і турботу, просити про допомогу, чи вміємо ми бути вдячними? Чи вміємо ми приймати самих себе? Адже часто у цьому причина нашого неприйняття інших.

 

Сім’я — це простір для радості

Хіба ж не прекрасно, що у цьому хаотичному світі, де навіть погода перестала відповідати порі року, людина знаходить іншу людину і їхня любов із хаосу створює новий порядок, яким є подружжя! Хіба це не привід для радості? А діти, які наповнюють стосунки та життя подружжя новим сенсом – хіба ж не привід для радості? Так, будуть труднощі, проблеми, притирання, кризи; будуть коліки, зубки, нічні годування, кризи трирічного віку,  підліткові проблеми і все це можливо не один раз, але чи не забули ми за цими клопотами радіти, що маємо себе і наших дітей? Що маємо кому давати свою любов і тепло? А натомість ми починаємо злоститися, множити претензії, непропорційні вимоги, накопичувати невдоволення, виміщати на близьких своє роздратування, знаючи, що причина не у них. Поступово з нашого лексикону зникнуть слова: дякую, прошу і пробач. Достатньо буде комусь одному забути, що сім’я це радість і вона поступово стане тягарем для всіх. Спитаймо себе, чи не я ця вічно незадоволена всім та всіма людина?

 

Сімя — це джерело сили

Сім’я — це те, з чого ми беремо силу, а не місце, де ми її демонструємо, намагаючись узалежнити від себе та своїх настроїв близьких нам людей.  Надихати і отримувати натхнення ставати кращими за себе вчорашніх – це одна із місій, які ми виконуємо для себе навзаєм у подружжі. У щасливих сім’ях помітний постійний розвиток. Не йдеться про енну за рахунком вищу освіту чи курси вдосконалення, але і це, якщо треба повинно мати місце. Сім’я це джерело нашої сили, впевненості, нашого прогресу у всіх сферах життя. Має ним бути.  Спитаймо у себе чи є? Чи ми не відбираємо крила у тих, кому навіть не ми їх дали, а маємо лише допомагати  не опускати?

І повертаючись до теорії. Як ви думаєте, родини у яких було по 10 дітей, жодних одноразових підгузків, пральної машини, авта та інших зручностей, якими нас так щедро обдаровує сьогодні науково-технічний прогрес, які працювали на фабриках та шахтах у нелюдських умовах і за мізерну платню, мали менше труднощів у житті, менше перешкод на шляху до святості, ніж у нас зараз? Може секрет у тому, що вони у своєму переповненому працею та обов’язками житті завжди мали час на молитву, а довіра до Бога була їхнім фундаментом? У той час як ми, звільнивши собі за допомогою різноманітних ґаджетів час та руки, навчилися ефективно той час марнувати і перестали складати руки до молитви. Ми розівчилися давати і приймати, але навчилися вимагати і використовувати навіть у сім’ї, роблячи життя інших поруч із нами часом нестерпним, часом просто безрадісним, із присмаком безвиході. Тому останнє запитання на сьогодні: хіба до цього покликав нас Господь у подружжі? Хіба він хоче, щоб ми були нещасні?

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

[recaptcha]

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

The Coolest compilation of onlyfans porn tapes on PornSOK.com Immediate Unity