Інтерв’ю

Священство — це життя, а не робота

24 Травня 2019, 16:32 3690

За 27 років існування Вищої Духовної Семінарії в м. Городку її випускниками стали 126 священників. Кожен з них має свою власну та неповторну історію покликання, яка є шляхом розпізнання та виконання Божої волі. Сьогодні розповісти історію свого покликання ми запросили вихователя вступного курсу о. Ярослава Пясту.

 

 

— Слава Ісусу Христу. Отче, кажуть, що священики «народжуються вже в орнатах». Розкажіть нам про ваше дитинство і про роки до-семінарійного життя.

— Навіки слава! Я можу з упевненістю сказати, що народився як усі діти без орната, хоча в цій народній мудрості є певна спостережливість. Буває, що Бог дає людині покликання, яке зростає в ній з юного віку.

Думаю, що в моєму випадку так і було. Пам’ятаю, як я, маючи приблизно років чотири-п’ять, а, може, і трохи більше, знаходив удома якусь скатертину або шматок поліетилену, робив накидку, схожу на орнат і «служив Службу». Найчастіше на цю дитячу Службу ходила моя бабуся, кілька разів був дідусь, старша сестра, яка сміялася, що священник тримає книжку догори ногами. Для мене вже тоді важливим було саме дійство, все інше не мало значення.

Рідні розповідають, що я садив усіх, хто був тоді вдома, навпроти себе, роздавав молитовники і змушував молитися, а сам у «дитячому орнаті» з молитовничком у руках вилазив на стільчик, щоб мене всі бачили, звершував «Службу Божу», звичайно, обличчям до люду. Бабуся часто мені нагадує ці моменти і постійно говорить, що той стільчик ще є, а от: «клейоночки тієї, шкода, не зберегла».

Я зростав у звичайній католицькій родині, батьки та рідні переказали нам віру. Маю старшу та молодшу сестру. Нехай Господь винагородить їх за старання і благословить їх усіх. Це передання віри було звичайною справою, через власний приклад. Нас вчили молитися ще польською мовою. Бувало, що й змушували. Ми разом переживали свята Різдва та Воскресіння Господнього. Нас брали на Святу Месу до великого прекрасного храму в с. Мурафа.

У селі Михайлівка на Вінниччині, де я народився, тоді ще не було костелу. На Літургію нам доводилося їздити або ж ходити пішки вісім кілометрів. Святиню парафіяни побудували пізніше. Я, як молодий хлопець, також брав участь у будівництві. Коли ми з родиною збиралися до храму в с. Мурафа, це була справжня пригода. Нас, малих дітей, закутували в теплий одяг, одягали шоломи і садили в коляску мотоцикла, та ще й так, що мало що було видно. Ми ж «боролися» за права дітей і намагалися сісти так, щоб усе бачити. В храмі було надзвичайно цікаво, там завжди пахло кадилом і гарно співали. Діти завжди були спереду, під самою балюстрадою, яка розділяла храм. Нас було багато. Можна було навіть щось витворяти, тільки тоді всі були дуже слухняні. Завжди було багато людей, деколи навіть було тісно. Хоч батьки були десь там серед людей, я завжди знав, що мама близько, відчував її погляд на собі, тому не ризикував бігати, крутитися чи не слухати. Мистецтво виховання!

З самої Євхаристії я мало що розумів, бо вона була польською мовою. Пам’ятаю тільки момент перемінення. Бог давав мені розуміння і цікавість. По-дитячому я завжди розумів, що відбувається щось дуже важливе. Тоді священик ставав для мене чарівником, який щось перетворює, у якого нічого не було, а в якийсь момент він звертався до людей і говорив: «Беріть і їжте, беріть і пийте», а потім йде до людей і щось їм роздає. У моїй голові виникало запитання, як він це робить, і де він це взяв. Я завжди чекав цього моменту, щоб розгадати цю загадку. Тільки тепер розумію, що Бог в такий спосіб вже тоді давав свій дар покликання.

Мої юнацькі роки були звичайними, я пас корову, ходив до школи, навіть до клубу ходив, але трошки, не до пізньої ночі, і вже у старших класах. Я завжди ходив до храму, був міністрантом, часто допомагав священику. В моєму класі було багато католиків, тому ми часто зустрічалися в храмі, в школі, на катехизі й у вільний час. Мали спільні зацікавлення. Пам’ятаю, як переживав підлітковий період, коли не знав, що з собою зробити, чим зайнятися. Та, дякувати Богу, в цей час у школі створили танцювальний гурток. Ми з друзями часто їздили на різні конкурси та концерти, де часто вигравали нагороди. Я також мав різні випробовування віри, розумію, що це Бог так мене вів. Було багато запитань, на які я хотів знайти відповіді. Тому почав шукати і їздити на різні реколекції для молоді. Це був прекрасний час – нові друзі, нові відповідальні завдання, нове переживання дару віри.

Думаю, дякуючи такому Божому провидінню, Бог не дав мені загубитися. Хоч нагод для іншого життя завжди було багато.

 

 

— А коли Ви вперше замислилися над тим, щоб стати священиком?

— Думаю, що такі серйозні думки про священство з’явилися у мене десь у віці 14-15 років. Та я не впевнений. Я завжди був близько церковного життя, спостерігав за життям священиків. Десь приблизно в цьому віці почав їздити на реколекції, які тоді організовували отці Облати у м. Тиврів. Думаю, що тоді я почав більше думати та уважно дивитися. Пам’ятаю, як я роздумував, що міг би зробити, щоб стати добрим та святим християнином. Ті варіанти, які я собі вигадав, якось мені не підходили з різних причин. А бути священиком мені відповідало. Це була добра відповідь, я тоді зрозумів, що саме таке, а не інакше життя буде мене мобілізувати до святості. І я погодився, зрозумів що хочу так жити. Звичайно, це була Божа справа. Було ще багато випробовувань цього рішення. Інколи було страшно, були думки, може, варто подумати над чимось іншим, краще розглянути всі варіанти. Та десь глибоко я розумів, що це все випробовування, які з’явилися тому, що я розпізнав, що Бог для мене приготував. Згадую момент, коли мені почала подобатись одна дівчина. Ми багато часу спілкувалися, говорили про віру, їздили на реколекції. Разом святкували свята. Тільки я вже тоді розумів, що в серці є інше рішення і не варто розпочинати зустрічатися, щоб не вчинити їй кривду. Бог дав покликання і достатньо сил, щоб Його зрозуміти і прийняти.

 

— А остаточне рішення вступити у семінарію далось Вам важко? Якою була позиція Ваших батьків?

— Господь формував мене постійно, тому не думаю, що було важко прийняти рішення. Потрібно було почути Його та прийняти те, що Він для мене прагне. Так насправді ще з дитинства у мені завжди була цікавість, що Він мені приготував. Я зрозумів це згодом. Ця цікавість постійно трансформувалася і зростала. Ще малим хлопцем, коли я отримував якусь нову іграшку, я міг нею гратися недовго. Мене завжди мучило одне питання: як це працює? Щоб дізнатися як, я добирався до середини, дивився, тобто розбирав іграшку на частини, потім складав. Не завжди іграшка працювала після такого перегляду. Бувало, що залишалися зайві деталі. Коли я дізнавався, що всередині, то заспокоювався. Це було просте дитяче питання, а що там в середині? Бог використав це. Я досі помічаю, що ставлю такі ж запитання, тільки в справах життєво важливих, духовних. Коли я як священик зустрічаю різних людей, мене досі цікавить, що є всередині. Я намагаюся це зрозуміти, щоб краще допомогти людині. Або по-іншому: де є цей образ і подоба Бога? Часто ми забуваємо, що ми – Його діти, і губимося. Тоді людині потрібно допомогти віднайти Бога, Який є в кожному з нас. Це великий дар кожного священика, який допомагає людині зрозуміти, що Бог – це Батько, котрий завжди близько і по-справжньому любить своїх дітей.

Я до останнього моменту не говорив моїм батькам про рішення стати священиком. Думаю, що вони раніше за мене це зрозуміли і просто чекали на мій вибір. Обоє раділи, але кожний переживав це по-своєму. Мама була щаслива, тато не виявляв своїх емоцій чи переживань. Коли ми носимо в серці якесь сокровенне, глибоке бажання, якусь таємницю і можемо цим поділитися з близькими людьми, то очікуємо від них подібної, щасливої реакції, емоцій, які самі переживаємо. Мій тато уважно вислухав і сказав, що якщо я вирішив, то щоб ішов і не змінював свого рішення. Зараз я розумію мудрість мого батька. Він вже тоді показав серйозність цієї дороги. З його слів я зрозумів, що Ісус кличе, а вибір йти за Ним роблю я. Я дуже вдячний моєму татові, що на початку допоміг мені це усвідомити.

 

 

— Що було найважчим і найлегшим під час семінарійних років?

— Вставати зранку. Жартую. Я любив час семінарії. Тут усе зрозуміло. Все у свій час. Спочатку пам’ятаю, як хотілось їсти. Вдома з цим було простіше: коли захотів, тоді їси, а тут був визначений час. Важко було звикнути. Ще ми не вміли думати про інших. «Виживає той, хто перший взяв», тому деколи було замало. Так ми на власному досвіді вчилися турбуватися та поважати один одного.

Навчання було нелегке, але цікаве. Були предмети, назви яких я ніколи не чув. Доводилося випрацьовувати потрібний метод навчання. Усвідомлення і вміння вивченого матеріалу приходило пізніше, десь після екзаменів. Було непросто, та деяким братам навчання давалось легко, тому ми допомагали один одному.

 

— Отче, з огляду на шість років священства, що Ви можете сказати про своє покликання: чи щасливі Ви в ньому?

— Можу лише щиро дякувати Богу за дар, яким Він Є для мене! Бо саме Його я відкриваю на цій життєвій дорозі. Він обдарував мене і веде. В житті священика все так само, як і в житті Христа й інакше не буде. Є велике щастя бачити і розуміти людські душі. Брати участь, тобто, товаришувати в здобуванні перемог та чеснот. А з іншого боку, бачити нерозуміння, відкинення, зневагу, які людина проявляє до Бога і через це сама страждає. Завжди хочеться допомогти. Тому священик має ділитися щастям, яке він досвідчує. З власного досвіду знаю, що таке життя на свічнику вимагає багато зусиль. Важко допомагати іншим, коли сам потребуєш допомоги, а бувають і такі ситуації. Тому священик має вчитися постійно чути голос Христа, черпати сили для життя від Нього самого. Пам’ятаю, як на початку священицької праці я часто бував фізично вичерпаний, бо хотів усім допомогти вирішити різні питання, а потім ледве встигав помолитися. Як добре розподілити час, які справи потрібно вирішувати у першу чергу, як переживати час спокою чи самотності? Багато питань виникає на початку. Ми багато знаємо і нам розповідали в семінарії, тільки тоді це була теорія, яка тепер стає життям. Дійсно життям. Пам’ятаю, як я повинен був усвідомлювати, що священик – це моє життя, а не робота.

Бог завжди мене рятував і показував, що я маю зробити і як. Тому я – щасливий священик.

 — І наостанок, що Ви можете побажати тим хлопцям, які думають присвятити своє життя служінню Богові і людям?

— Перифразуючи слова, які сказав мені мій батько, щоб хлопці, які чують в серці покликання Бога, обирали Його повністю, цілковито. Ніколи не сумнівалися, що Він хоче для них абсолютного щастя і дає можливість таке щастя осягнути. Протягом семінарійних років я постійно молився, щоб Бог, Який знає, як має виглядати моя дорога до святості, Сам підготував мене до випробовувань, труднощів викликів, завдань, які колись на мене чекають. І так Він мене вів. Я мав просто уважно Його слухати і виконувати прості буденні звичайні справи. Тому нехай хлопці розмовляють з Богом, вчаться слухати, а коли когось із них спіткають труднощі, то нехай пам’ятає, що так потрібно, бо в майбутньому ти будеш уміти допомагати людям, котрі переживають такі самі труднощі. Бог не залишить, дасть усе необхідне, покличе людей, які допоможуть, навчать, підтримають. Ти не будеш сам, коли будеш Йому вірний. Він не помиляється і не перестає любити. Учіться слухати Його.

 

Довідка:

Отець Ярослав Пяста народився 1 липня 1984 р. в с. Михайлівка Вінницької обл. В 2002 р. закінчив Михайлівську ЗОШ I-III ступеня, і цього ж року поступив у Вищу Духовну Семінарію Святого Духа в м. Городок. Священицькі свячення отримав з рук єп. Лена Дубравського 29 травня 2010 р. З 2010 по 2013 рр. працював вікарієм в парафії Пресвятої Трійці м. Хмільник. З 2013 по 2016 рр. був вікарієм в парафії Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії с. Писарівка Волочиського р-н. З вересня 2016 р. служить в семінарії, в м Городоку як  отець-вихователь Вступного року.

 

 

Умови вступу до семінарії:

Передусім – щире прагнення та чистий намір служити Богові і людям у Священстві,

а також такі документи:

  1. Заява.
  2. Написана власноруч біографія.
  3. Свідоцтво про Хрещення та Миропомазання.
  4. Свідоцтво про церковний шлюб батьків.
  5. Характеристика настоятеля парафії та катехитів.
  6. Свідоцтво про катехизацію.
  7. Атестат про середню освіту.
  8. Медична довідка (форма № 286).
  9. Військовий квиток або посвідчення приписки.
  10. 3 паспортні фотографіі та 2 менші (3×4)
  11. Ксерокопія паспорта (1 та 2 сторінок)

 

9 вересня 2019 р. о 10.00 у приміщенні Городоцької семінарії розпочнеться вступний екзамен (усний і письмовий) з Катехизму та Життя Церкви.

 

Журнал «Голос Семінарії»

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

Ярослав Пяста

МІСЦЕ

Городок
← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Читайте також
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

[recaptcha]

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

The Coolest compilation of onlyfans porn tapes on PornSOK.com Immediate Unity