У цій статті — конкретні історії «заблукалих овець». Думка про них приходить особливо зараз, після Великодня, одна з неділь якого має назву Неділі Доброго Пастиря.
Коли ми у Церкві роздумуємо про Ісуса-Доброго Пастиря, не раз виникає запитання: чи насправді Бог добрий? Чи Він не бачить, що діється у суспільстві?
Про загублене стадо
Чимало людей переживають кризи, багато хто перебуває в пошуку орієнтирів та цінностей. Здавалося б, кожен відповідальний сам за себе; проте зрілої відповідальності зараз маємо величезний дефіцит. Шукаємо щастя так, як можемо, хоча ці пошуки нерідко провадять до ще більшої кризи. Чи не в кожній сім’ї знайдеться хтось залежний від алкоголю або наркотиків. І, певно, довго думати не потрібно, щоб згадати сім’ю, яка переживає розлучення.
Сумний факт, який мене вразив. Взимку ми з дітьми з парафії почали відвідувати дитбудинок у Хмельницькому. За неповних чотири місяці кількість сиріт тут зросла на третину.
Потреба пастиря, того, хто повів би в потрібному напрямку , — велика. То де ж наш добрий Пастир, який хоче спасти кожну овечку?
«Посилаю вас як овець між вовків», або Про здичавілих овець
Коли вівця губиться, живе у лісі, то стає дикою, як вовк. Нещодавно я почула думку про те, що рівень агресії в суспільстві та Церкві показує, як сильно ми, «вівці» перетворилися на «вовків».
Кілька тижнів тому була «провідна неділя» — це традиція вшанування померлих після свята Великодня в деяких частинах України. Тоді відвідують могили рідних, моляться за їхні душі. А ще люди чомусь залишають біля гробів різноманітну їжу, солодощі, пасочки. Тут, на Хмельниччині, на цвинтарях можна було побачити велику кількість ромів, які збирали їжу на кладовищах. У соцмережах відразу з’явилися образливі реакції: вони на чужій землі, це не люди, їх краще знищити, депортувати, і т.д. Ось так і думають «вовки», точніше, «здичавілі вівці».
«Веде мене на зелені пасовиська»
Вже три роки як ми щосереди роздаємо обіди для безхатченків у Хмельницькому. Це група людей, яких більшість також обходить стороною, бо вони смердять, бо це «ледарі» та «алкоголіки». Такі кліше навішати на іншого дуже просто. Ми ж усі знаємо, як правильно жити! Проте, на диво, рідко в кого так «правильно» виходить. Покритикувати — завжди раді, звертайтеся (бо тоді забуваєш про свої проблеми і невдачі).
Ініціатива варити борщ і роздавати на вулиці з’явилася після заохочення Папи Франциска на Великий Піст, щоби втілювати Євангеліє в життя і служити найбіднішим. Можливість була просто попід вікнами нашої багатоповерхівки: за декілька метрів від нас є пункт прийому макулатури та скла. Сюди щодня приходять безхатченки й ті, кому не вистачає на життя. На наш обід приходять приблизно по 20-25 людей, вони раді попоїсти чогось тепленького, бодай раз на тиждень. Це служіння збагатило життя нашої монашої спільноти, коло друзів розширилося.
Історії заблукалих овець
Хто ці люди, які вибирають щось «корисне» зі смітників, жебрають у підземці чи на вулицях міста, бідно вдягнені й погано пахнуть?
Ось деякі історії.
Пані Ірина вже на пенсії. Вона невисокого зросту, зморшкувате обличчя не приховає природну інтелігентність і красу, яку підкреслюють спокійні манери та великі, дещо засмучені очі. Пані Ірина багато років пропрацювала медсестрою в лікарні. Життя склалося так, що за свою пенсію вона не проживе, тому збирає папір і пляшки, щоб прогодуватися. «Я б ніколи не подумала, що буду таким займатись…» — бідкається тихим голосом жінка і, ніяковіючи, несе здавати знайдені пляшки.
Якось моя співсестра поверталася з ранкової Служби. Наш друг, дядько Василь, якраз шукав щось у смітнику. Вона пригостила його кавою. Зав’язалася розмова. Дядько Василь розповів, що все життя важко працював, але через хворобу його тіло «викривило», тому зараз на вулиці він одразу помітний, бо нетипово тримає голову. Кожного дня він шукає по місту скло чи щось, що можна продати і отримати якісь гроші. Вдома на Василя чекає дружина, у них двоє дорослих синів: один має сім’ю, живе окремо, а інший живе разом із батьками, він втратив роботу. Дядько Василь слухає «Радіо Марія», знає, як молитися Розарій, йому відомі прізвища католицьких священників, єпископів минулого та сучасності.
Пані Наталя приходить щосереди, щоб самій щось з’їсти і взяти для сина. Її син має гепатит і ще багато різних хвороб. Власна сім’я виставила його на вулицю. В лікарні не дуже поспішають допомогти. Тому лежачим сином опікується стара матір, яка за свою пенсію має прогодувати їх обох. Безрадність цієї ситуації крає серце.
Щоранку, коли ми виходимо з під’їзду, йдучи на Святу Месу, нас вітає Юрій. Уже багато років він живе на вулиці, випиває. Каже, що служив в Афганістані, хоча не всі цьому вірять. На війні він зміг вижити, але перемогти смертельного ворога — залежність від алкоголю, — він не має сили. Зустрічає нас і всміхається. Коли приходить по тарілку борщу, то ніяковіє. Кремезний чоловік соромиться.
Кожна ця людина — окрема доля, кожному Бог подарував життя. В цих людях видно, як Господь страждає, бо як Пастир хоче зберегти і захистити кожну особу. Справді нелегкий шлях Йому доводиться пройти, щоб спасти нас, переборюючи відкинення, гріх і смерть.
Ці люди, яких ми бачимо біля смітників, показують нам дійсність, від якої ми часто втікаємо. А правда така: людина, яка не бачить власної гідності, почувається як сміття, вона «входить у смерть». І не йдеться лише про те, щоб нагодувати голодних, які тиняються вулицями наших міст; важливо показати їм їхню цінність — заговорити, пригостити їжею або чаєм; врешті, запитати, як їх звати. Бог є Пастирем заблукалих овець, проте допомагає їм саме через нас.
с. Світлана Мацюк SSpS, с. Едіта Марія Улман SSpS
фінансово.
Щиро дякуємо!
