Чому ми сповідаємося на вухо священнику, а не безпосередньо Богу?

Подивімось правді у вічі: сповідатися перед священником — доволі принизливо. Чи не достатньо було б розповісти Господу Богу про свої гріхи?

Чому Церква вигадала таку форму сповіді? І чи це дійно було обов’язково?

З волі самого Господа

Таїнство примирення та поєднання — не просто вигадка Церкви. Владу відпущення (або невідпущення) гріхів надав Апостолам сам Ісус, коли явився їм ввечері після свого воскресіння: «Сказавши оце, Він дихнув, і говорить до них: “Прийміть Духа Святого! Кому гріхи простите, простяться їм, а кому затримаєте, то затримаються!”» (Йн 20, 22-23).

Отже, волею Господа було те, щоби відпущення гріхів відбувалося за посередництвом людей. Церква (тобто спільнота учнів Ісуса) обрала такими посередниками священників, яким також належить влада звершенняЄвхаристії.

Окрім волі самого Господа (яка у цьому випадку є основним і обов’язковим аргументом), варто окреслити три причинити, які пояснять глибокий сенс такої практики.

Логіка втілення

Це стосується насправді всіх таїнств і посередництва Церкви в «економії благодаті» вцілому. У ділі спасіння людства Бог погодився на Втілення, хоча теоретично Він міг обійтися без нього.

Проте Бог хотів, щоби ми отримали спасіння через втілення Ісуса в людську подобу. Сам Бог хотів, щоби людська природа брала безпосередню участь у нашому спасінні.

Продовженням цієї Божої логіки було становлення Церкви — людської організації, якій була довірена та через яку діє Божа міць. Чому ж особисте поєднання людини з Богом (тобто спасіння конкретної людини) мало б не підлягати цій логіці?

Об’єктивна впевненість

Отож, ми ви знаємо свої гріхи безпосередньо перед Господом Богом (в храмі перед розп’яттям чи на зеленій галявинці). Та як я можу бути певним, що розмовляю із самим Творцем, а не веду діалог із власними емоціями чи докорами сумління?

Достатньо буде згадати апофтигмат Отців Пустелі про монаха, який після сорока років самітництва вибіг зі своєї келії, гримнувши дверима та вигукуючи: «Протягом сорока років я молився сам до себе!»

Посередництво людини, священника, який у своїх судженнях керується не власним баченням, а вимогами, продиктованими довгою традицією цієї духовної практики в Католицькій Церкві, дає мені певність у тому, що я дійсно поєднався з Христом за Його, а не за моїми правилами.

Вплив на спільноту

Кожен з моїх гріхів, навіть найприхованіших, має вплив на спільноту. Я — частина живого організму, Тіла Христового і Божого Люду. Кожен мій гріх ранить і послаблює цей живий духовний організм.

Чому ж поєднання (оздоровлення) мало б відбуватися приватно? Саме такою логікою керувалися християнські спільноти, коли перші шість чи сім століть покаяння було публічним, а не відбувалося в комфортній тиші сповідальниці.

Це тільки наслідок і звичайна порядність стосовно до Господа Бога, спільноти, до якої я належу, та до самого себе.

Смирення

Подивімось правді у вічі: сповідатися перед священником — доволі принизливо. Чому це я маю розповідати комусь про свої гріхи? А може сам священник — такий самий (або й гірший) грішник? Яке він має право, мене оцінювати, діагностувати, засуджувати мене?

Саме так! Це принизливо. І дуже добре! Саме пиха — корінь усіх наших гріхів. Адже я знаю краще; я сам маю право приймати рішення; моя правда — найправдивіша.

І ось я мушу стати на коліна перед людиною (такою ж, як я чи гіршою за мене) та визнати: я — грішний, я заблукав, упав. Яке ж це ефективне лікування з моєї гордині!

Переклад: Мирослава Сиваківська-Сакаєва для CREDO за матеріалами: Aleteia