Нещодавно одеські католики отримали чудову можливість — спілкуватися майже два тижні з людиною, яка має безпосередній стосунок до відродження одеського кафедрального собору Успіння Пресвятої Діви Марії.
«Маленька чернеча спільнота»
…Наприкінці 1980-х єдиний на той час католицький священник Одеси, настоятель парафії св.Петра о.Тадеуш Хоппе надсилав до Кракова телеграму за телеграмою, благаючи дати йому на допомогу ще одного священника. Річ у тім, що влада вирішила повернути вірним собор Успіння Пресвятої Діви Марії, який потребував масштабної реставрації. І священники приїжджали, але… щоби невдовзі поїхати. До того ж, собор усе ніяк не віддавали. Влітку 1990 року приїхав ще один священник — отець Ігнатій Риндзьонек.
— Я прибув до Одеси в неділю. Не зразу знайшов храм св.Петра, тому що дорогу мені вказували люди, які самі не дуже добре її знали… Йшла Меса, костел був повний. Зустріла мене пані Валя, показала, де можна перевдягнутися (я був у «цивільному»). Потім Меса закінчилась — і я бачу, що до ризниці вишикувалася черга. Час спливав, а черга не зменшувалась. Тоді я вирішив зайти в сакристію через вівтар. Але ксьондз Тадеуш прийняв мене тільки після всіх. Так ми познайомилися особисто.
А влітку 2019-го отець Ігнатій приїхав до Одеси, щоб відсвяткувати з друзями 60-річчя свого священства. Отже, така солідна дата — добра нагода згадати, як усе починалося…
— Я народився в містечку Леонполь, на Західній Двині, нині це Білорусь. Сім’я була католицька, в дитинстві я служив міністрантом. Після війни ми «емігрували» до Польщі. Я закінчив школу та, оскільки любив малювати, вирішив вступати до художнього ліцею. Однак сталося так, що побачив я один салезіянський журнал… Прочитав його — і довідався, що в цьому згромадженні священники не тільки моляться, але й спорт є в їхньому житті, і музика, і театр, і робота з дітьми, молоддю. Мені дуже сподобалося, що вони близькі до людей, і так радісно стало на душі. Зараз важко сказати, чи саме це вплинуло на мій вибір, адже трапляються в житті моменти, які — як напрям від Бога… Проте тільки мама схвалювала мій вибір. Пам’ятаю її слова: «Синку, дивись, добре поміркуй. У разі, якщо щось не так, краще не йди. Я буду задоволена, якщо ти станеш священником, але поміркуй, поміркуй…» Інші родичі казали: «Куди ти йдеш? Ти завжди будеш бідний!» Ще настоятель парафії був задоволений, але не зовсім, бо я вирішив вступити до чернечого згромадження. Однак я не відступався від прийнятого рішення — всупереч своєму характеру. Ніколи не був упертим, а тут — упирався…
Ігнатій Риндзьонек вступив спочатку до Малої семінарії салезіянців у Маршалках, потім до семінарії в Кракові. 20-го червня 1959 року в Освенцимі був висвячений у священницький сан, і покладення рук звершив… молодий тоді єпископ Кароль Войтила. Але отець Ігнатій «не закопав у землю» і свій талант до малювання: йому вдалося гармонійно поєднати священницьке служіння з творчістю.
Акварелі о. Ігнатія Риндзьонека
— Завдяки своїм умінням я багато займався прикрашанням храмів, проектуванням. Працював у нашій професійній школі в Освенцимі секретарем. Опанував бухгалтерію, розбирався в планах, кресленнях — і під час реконструкції собору це знадобилося.
Також багато років отець Ігнатій Риндзьонек працював художником у видавництві отців-салезіянців у Кракові. Він був готовий одразу ж відгукнутися на прохання отця Тадеуша Хоппе та поїхати до Одеси, але… «з роботи» не відпускали! Однак врешті-решт відпустили — починалась епоха комп’ютерного дизайну.
— Я вважав, що поїду на тиждень, місяць, три місяці, — а 13 років витримав. Коли я прибув до Одеси, кафедральний собор все ще не віддали, і я цілий рік служив у храмі святого Петра та мешкав під одним дахом з отцем Тадеушем. Він був справжнім польським патріотом, а водночас — полюбив цю країну, де залишився жити, де проходило його служіння. Був добре освіченою людиною, володів даром слова. Йому була притаманна вимогливість: не тільки щодо інших, але й до себе. Отець Тадеуш був старший за мене на 19 років і я ставився до нього як до батька. А він ненав’язливо «виховував» мене… І ніколи не звертався на «ти», тільки — «отче». Ми один одного розуміли, але, звісно, різне бувало… І тоді я не виправдовувався, а йшов до нього на сповідь.
Був у нас свій розклад дня. Вранці та ввечері — Святі Меси. Він завжди на годину, на дві раніше приходив до храму, щоби сповідати. Завжди після Меси приймав парафіян у сакристії. Інколи ми молилися разом. По суті, ми являли собою маленьку чернечу спільноту. Так ми й жили — і чекали, коли віддадуть собор. А поки чекали, я купував великі банки фарби — фарба завжди знадобиться…
Одеса, кафедральний собор
«Відчуття радісної праці»
На повернення собору чекали не тільки священники, але й майбутні парафіяни. Майже рік вони приходили, після Меси в храмі св.Петра, під двері собору, і молилися… Кафедральний собор Успіння Пресвятої Діви Марії, що по вул.Катерининській, повернули аж у серпні 1991 року. Після закриття храму в 1949 році в ньому перебували різні «установи та організації», а безпосередньо перед поверненням — спортивний зал. Відбудова стала спільною справою священників та парафіян. Отець Ігнатій згадує, що весь цей час «було відчуття радісної праці». Хоча… жити доводилося в «спартанських» умовах: у соборі, над ризницею. А обсяг робіт здавався нескінченним: необхідно було перекрити дах, укріпити стіни, настелити підлогу, побудувати арочні перекриття, поставити колони… Постійно приходили десятки людей, просили дати роботу — і її вистачало всім.
Не можу не запитати отця Ігнатія, як вдавалося діставати гроші.
— Це мене й досі дивує. Наприклад… Одного разу, коли відчиняв храм, підходить чоловік, дає гроші й каже: «Беріть — та ні про що не питайте». Ми самі шукали коштів, нам надсилали пожертви, також із-за кордону. Звісно, ми будували, як могли, не все було якісно, потім доводилося виправляти. Намагались робити так, як було раніше, користуючись старими фотографіями. Добре, що подекуди залишилась декоративна ліпнина, тож ми робили форму, відливали — тобто відновлювали по аналогії.
З сім’єю парафіянки Ганни Литвинчук
Одночасно з будівельними роботами потрібно було розпочинати й душпастирську діяльність. Тож згодом до Одеси почали приїжджати й інші священники.
— Першим приїхав отець Казімеж Шиделко і дуже добре зайнявся катехизацією, бо сестер-монахинь ще не було. Й хоча російською розмовляв він недосконало, його дуже полюбили діти. Коли отця Казімежа перевели, на його місце приїхав отець Йоаким Ясіта, який і досі перебуває в Одесі… Спливав час, і я теж став настоятелем — парафії Успіння Пресвятої Діви Марії. А в Одесі почали своє служіння молоді, нещодавно висвячені пастирі: Віталій Кривицький, нинішній єпископ Києво-Житомирський, Мар’ян Куц, Михайло Нуцковський. Отець Віталій того року, коли я прибув до Одеси, тільки-но вступив до семінарії, а тепер він став тут вікарієм. Отцю Михайлу я доручив ще й «Карітас» — і він чудово працював…
2002 року була створена Одесько-Сімферопольська дієцезія й отці-салезіянці, яким дісталась місія відроджувати кафедральний собор, змогли передати його дієцезіяльним священникам. З Одеси отець Ігнатій поїхав восени 2003 року. До речі, приїхав він до Одеси в тому віці, коли люди «в миру» вже збираються на заслужений відпочинок. А отець Ігнатій після Одеси ще продовжив своє служіння в Коростишеві та Ростові… 2016 року він повернувся до Кракова, де служить сповідником у семінарії.
…Ми розмовляємо з отцем Ігнатієм, сидячи на лавочці біля катедри, після закінчення «польської» Меси, яку він відправляв у день урочистості Внебовзяття Пресвятої Богородиці.
— Я дякую Богові за дар священства. Ісус Христос поділився з нами своєю силою, ми стали Його руками, Його устами. Дякую, але й прошу пробачення у Бога, тому що не завжди були досконалими Служби за стільки років…
Парафіяни кафедрального собору пам’ятають свого першого настоятеля, шанують його, моляться за нього. Пам’ятають і шанують отця Ігнатія і в храмі св.Петра, де він відправив у неділю, 11 серпня, урочисту Месу з нагоди 60-річчя свого священства. До речі, служив отець Ігнатій і в будні. Його перебування в Одесі — це безліч зустрічей із друзями та спогади, спогади, спогади… Деяких парафіян уже немає на світі, але отець Ігнатій зберіг дружні відносини з їхніми родичами.
Отець Ігнатій, єпископ Броніслав Бернацький, отець Йоаким Ясіта (зліва направо)
— Я отримав стільки щирих, радісних привітань від священників та парафіян — і це для мене як бальзам на душу… Дякую єпископу Броніславу Бернацькому за запрошення відзначити мій ювілей в Одесі. Його Екселенція був радий нашій зустрічі, подякував за багаторічне служіння у катедрі та працю в храмі…
Отець Ігнатій дарував усім листівки на пам’ять про ювілей свого священства. Мені дістався, поміж інших, чудовий екслібрис. Автор екслібриса, отець Ігнатій Риндзьонек, перш ніж приїхати до Одеси, побував у Львові, Бібрці, Коростишеві. Я дивлюсь на отця Ігнатія — і розумію: ті, хто живе з Богом, забувають про свій вік, а мабуть, і зовсім не знають, що це таке…
фінансово.
Щиро дякуємо!
