Топ-7 міфів про монастир

Часом народ, переважно мого віку (20+), мене питає, а я відповідаю. Так виникла ідея щодо написання «рейтингу».

Матиму відвагу про це написати.

Міф 1. «Нерозділене кохання, страшна трагедія, розчарованість і дезорієнтація в житті».

Інколи стримуюся, щоб не відповісти саме так, коли бачу ці співчутливі очі співрозмовника: «Так, мене покинув хлопець, я розчарована в житті, в мене сталася трагедія (не буду казати яка, бо дуже страшна), і я не знаю, що робити в цьому житті — тому я пішла в монастир, щоб утекти від усього цього брудного світу».

Взагалі, цей міф (стереотип) настільки вкорінений в нашому суспільстві, що зламати його майже неможливо. Ясна річ, що такі люди справді є, адже говорити, що їх зовсім нема, —значить говорити неправду. Але особисто мені навіть дещо шкода таких людей. В епоху стількох можливостей бачити вихід у «піду-но я в монастир» і жити не своїм життям (покликанням) — це справжня журба. Безперечно, Бог веде кожного різним шляхом, і може привести навіть таким. Проте, на мою думку, молодих людей ХХІ століття в монастир приводить радше «звихнутість» на Христі (причому тотальна), адже у нас занадто багато перспектив і можливостей, щоби, припустимо, через нерозділене кохання йти в монастир.

Міф 2. «В тебе просто страх відповідальності. Сім’я — це відповідальність, а монастир — це чудова річ, щоб її уникнути».

У монастирі ти відповідальний лише за себе. На перший погляд, так здається.

Але, живучи в спільноті, розумієш, що ти й за неї відповідальний. Наприклад, це чудово видно на, власне, настоятелях (як на мене, то напрочуд важкий хрест), які мають не лише за духовну атмосферу турбуватись, але й за матеріально-фінансову теж. Як у сім’ї. Тільки от сучасні сім’ї здебільшого мають максимум 3 дітей, а в монастирі тих дітей 10+, деякі ж «діти» твого віку (бувають і старші). Насправді монастир — це чудове місце для тренування відповідальності.

Міф 3. «Ти закопуєш власні таланти. Ти можеш досягти вершин у багатьох сферах, а в монастирі ти це все закопуєш, там ж, по суті, тільки моляться».

А я, якщо чесно, то думаю, що молитися — то взагалі такий стиль життя. Молитва не обмежується храмом. Вона всюди і в усьому.

Думаю, що в здорових спільнотах (так пишу, бо є різні випадки) є чимось нормальним допомагати людині розвиватись у власних талантах та відкривати нові, незнанні до того обдарування. Зрештою, подумати суто по-людськи і логічно: спільноті, по суті, має бути «вигідно» тебе розвивати, бо так і сама спільнота буде розвиватися. Тому це твердження не має нічого спільного з реальністю.

Міф 4. «Монашество — це нудно. Дуже. Там одні старенькі, молодим там не місце».

По-перше, у багатьох спільнотах (монастирях) є вікові обмеження щодо вступу: 30-35 років. Ясна річ, що це не «залізне правило», всюди є винятки.

По-друге, переважна більшість сучасних сестер/братів — це люди, які прийняли рішення так жити ще у свої 18-25 років, не більше. Правда ж у тому, що сучасні монастирі старіють і на це є багато причин (одна з них — поширення атеїзму серед молоді).

І по-третє, є спільноти (зрозуміло, що не так багато), в яких сестер/братів віком вище 50 років просто нема.

Ну, і про «нудно». Бог є Творець, і Він постійно творить — така Його природа. Відповідно, Він є Тим, Хто постійно буде творити (надихати) тебе на різноманітні речі, особливо в монастирі, тож ти не матимеш часу на нудьгу, якщо намагатимешся втілити Його натхнення.

І ще одне. Монастир — то велика пригода, ти ніколи не знаєш, де опинишся завтра і яка ситуація складеться (в монастирі це ще більше загострюється, бо цьому сприяють твої обіти).

Міф 5. «Скажи, лише чесно, там ж є “дєдовщіна”, правда? Ну, дресура там капець, напевно».

Ні, нема, чесно кажу.

Є послух. Думаю, послух — це акт вільної волі, коли ти вибираєш слухатися. Це означає, що ти свідомий того, що будуть речі, які тобі не дуже-то і будуть подобатись, але ти вибрав послух також і на це (бо тобі ж все, по суті, подобатись не може). А «дєдовщіна» — це без твого вибору, це коли тебе змушують до чогось попри твою волю, використовуючи свій «вищий ранг». У монастирі ж завжди маєш вибір щодо послуху.

Міф 6. «Монашки за собою не доглядають. І це жахливо».

Це взагалі смішно (хоча, признаюсь чесно, колись мені так смішно не було).

Загалом, дезодоранти, парфуми і т.д. — можна. Епіляція, депіляція, шугарінг там чи ще щось типу того — будь ласка. Косметику, в принципі, ніхто не забороняє, як і манікюр/педикюр. Проте, як на мене, то буде дуже цікаво виглядати, коли монашки з червоними губами ходити будуть (хоча, ок, у мене різні ідеї в голову приходили). А так, все в міру — можна. Кхм, заборони щодо взуття на підборах теж в принципі нема, але то вже інша історія)

Міф 7. «У монастирі всі є святими. І взагалі, монаше покликання вище за подружнє».

Щодо святості, то хотілось би, щоб не лише в монастирі, але і будь-де всі були святими. Проте навіть у монастирі, на жаль, так не є. Бо всі ми люди зі своїми слабкостями, поганими схильностями та гріхами. Зараз не буду розглядати термін «святість», маю на увазі саме таку святість, яку розуміють під цим стереотипом.

Монаше покликання є на рівні з подружнім. Це просто інше покликання. Кожна людина має своє, унікальне покликання, яке не є вищим за таке ж унікальне покликання її ближнього. Тобто в кожного свій шлях, яким його веде Бог. Щоправда, в монастирі є більше часу на Бога та досягнення святості у Ньому (цьому, в принципі, має все там сприяти), там менше факторів, які тебе відволікатимуть від Нього (знову ж таки, так мало би бути, але є різні випадки).

І наостанок: бути чи не бути (і навіть пробувати чи не пробувати) — вирішуєш лише ти. А міфів є ще багато, а їх кількість залежить і від твого життя також (або ж здорового глузду, якщо можна так сказати).

Юлія Ханик,  22 роки, Згромадження сестер св. Йосифа де Сен-Марк, магістр державного управління. З 2014-го року брала активну участь в одній зі спільнот Віднови у Святому Дусі КЦ. Роздуми про монаший спосіб життя тривали роками, проте лише у грудні 2018-го року розпочала формацію у Згромадженні SJSM.