Інтерв’ю

Михайло Слабошпицький: запит на українську мову в суспільстві — величезний

09 Листопада 2019, 17:28 3325 Світлана Галата

Через декілька днів у Києві відкриється ювілейний, ХХ Міжнародний конкурс з української мови імені Петра Яцика. Ця подія — хороша нагода поговорити про те, як змінився престиж української мови за ці роки, чого вдалося досягти суспільству у справі утвердження рідної мови як державної. А ще — чому не увінчалися успіхом спроби знищити мовний конкурс і через які випробування довелося «продиратися» його організаторам.

На ці запитання нам відповідає голова Координаційної ради конкурсу, письменник, літературознавець Михайло Слабошпицький. Запитуємо у Михайла Федотовича: чи плануються якісь особливі, ювілейні врочистості? Відповідає: ні, пишних заходів не буде. Важливими є не урочистості, а масова участь школярів у мовних змаганнях.

— Конкурс задумували для того, щоб підняти престиж української мови в Україні. За ці два десятиліття траплялися і злети активності суспільства щодо розвитку й утвердження державної мови, і періоди депресії. І все ж — що змінилося в кращу сторону щодо статусу мови та її престижу? Чи є підстави для оптимізму?

— Я б сказав, що є підстави для надії. Найважливіше: у суспільстві є розуміння, що мова є чинником національної безпеки країни.

Двадцять років тому, ще до створення конкурсу, я був на з’їзді українців у Польщі й побачив, як Олександр Кваснєвський у прямому телевізійному ефірі пише диктант із польської мови. Він розумів, що громадяни Польщі можуть бути католиками, агностиками чи атеїстами, можуть мати капіталістичні чи соціалістичні переконання, але мова — це те, що об’єднує всіх.

Перший конкурс стартував 9 листопада 1999 року, в суспільстві його сприйняли з величезним ентузіазмом. Провели ми його «з коліс», організаційні питання вирішували у процесі роботи. (Дуже вдячний за підтримку тодішньому міністру освіти Василю Кременю.) До «творення» конкурсу долучилися вчителі, учні, студенти. У Черкасах, наприклад, школярі запитали: а яка емблема змагань? Раніше ми й не думали про емблему. В цьому ж місті організували конкурс серед юних художників і обрали кращий малюнок: зображення свічечки в долонях (за віршем Малковича «Напучування сільського вчителя»).

І багато чого зі складових конкурсу з’явилося саме завдяки ініціативі учасників на місцях. Учителі, наприклад, запропонували створити наглядову раду, щоб убезпечити змагання від корупції. Нині цю раду очолює доктор філологічних наук Ірина Фаріон. Вона надзвичайно принципова, будь-які «підтасовки» — неможливі.

Кілька років змагання проводили на ентузіазмі. Потім було складено Положення про конкурс, організаторами якого є Міністерство освіти і науки та Ліга українських меценатів, до участі в організації залучаються також Міністерство культури, Міністерство закордонних справ, Міністерство оборони України, Національна академія наук України, представники творчих спілок, громадських організацій, української діаспори тощо.

У різні роки внесок організаторів був різним. Найчіткіше, до речі, завжди Міністерство оборони. Хоч би якою була політична та економічна ситуація — конкурс у військових ліцеях та інститутах повсякчас проводився на хорошому рівні. А от до Мінкультури маю багато запитань. Навіть за часів Януковича воно сплачувало оренду залу Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, де відбувалося нагородження переможців. А після Революції гідності міністерство чомусь самоусунулося від цього. Ми сказали: ну гаразд, зрештою, у багатьох країнах немає міністерств культури, але є культура.

Хочу подякувати Міністерству закордонних справ. Були роки, коли під час нагородження на сцені театру піднімали прапори 25–28 держав, у яких відбувся конкурс. До війни мовні змагання проводили і в Росії, у місцях, де мешкають українці. На жаль, сьогодні таке місце лише одне: Республіка Башкортостан. Я не раз бував у цій республіці, там є села Черкаси, Золотоноша… Українську, як правило, вивчають у недільних школах. Конкурувати з учнями зі шкіл в Україні цим дітям складно, тому ми вирішили зробити компромісний варіант: вони проводять конкурс за своїми правилами.

До речі, діти з української діаспори дуже дорожать дипломами переможців. Їх вручають секретарі амбасад за кордоном — в урочистій обстановці, за участі членів громад, де живуть ці діти. Ми наголошуємо, що українська мова — це мова міжнародного спілкування для українців за кордоном. Вони можуть не знати англійської, французької, португальської, але, зустрівши земляків, завжди порозуміються українською.

Звісно, в історії конкурсу були різні періоди. За Дмитра Табачника, наприклад, конкурс став ледь не «ворогом народу». Він заявив, що у міністерства бракує грошей на всі конкурси. Це було неправдою, адже всі такі кошти надавали меценати. Проте Табачник не хотів, щоб у школах відбувались змагання, які виховують українських патріотів. Навіть альтернативний конкурс започаткував. Звісно, я не проти конкурсів, що допомагають популяризувати мову. Драматична ситуація з українською мовою вимагає сотень різних заходів і десятків конкурсів. Але робити все треба чесно і прозоро.

Одна з наших перемог за ці роки — скасування оподаткувань дитячих премій. Ви тільки уявіть: три роки із цих грошей держава вираховувала податки. Ми писали в усі інстанції, пояснювали, що це неприпустимо. Втрутився, хоч як дивно, Янукович. Один із його радників пояснив йому, що підтримка Конкурсу імені Петра Яцика додасть Президентові авторитету в українській діаспорі. І той запропонував депутатам «скинутися» й заплатити податки замість дітей. Рішення про виведення премій нашого конкурсу з-під оподаткування ухвалили моментально.

— В історії конкурсу були різні етапи. Як вдається «продиратися» крізь розчарування і продовжувати справу?

— Ми нічого не зуміли би зробити, якби не було величезного запиту на українську мову в суспільстві.

Окрім того, під «парасолькою» конкурсу зібрався потужний актив української громадськості. Нашими союзниками є вчителі, творчі спілки, громадські організації. На щастя, таких «ідіотів», як я, хто вважає мовне питання своєю особистою справою, в Україні дуже багато.

У Хмельницькому, наприклад, активно діють і товариство «Просвіта», і профільний департамент. У Сумах конкурс підтримує надзвичайно сучасна директор департаменту освіти ОДА Вікторія Гробова. Є активні люди в обласних інститутах післядипломної педагогічної освіти. Розумні голови ОДА розуміють, що підтримка конкурсу — це можливість проявити свою державницьку позицію.

— У перші роки змагань чималі преміальні й організаційні витрати брав на себе громадянин Канади — українець Петро Яцик. Хто фінансує конкурс сьогодні?

— Починаючи з п’ятого конкурсу основне фінансове навантаження взяв на себе президент Ліги меценатів, голова наглядової ради фармацевтичної компанії «Дарниця», яка щороку витрачає 350–400 тисяч гривень на преміальний фонд конкурсу, Володимир Загорій.

Але запровадити персональну премію може кожен громадянин України. Буває, правда, приходить політик, каже, що хоче вийти на сцену і вручити 5 тисяч гривень. Доводиться пояснювати: ми не схвалюємо реклами жодної політичної партії.

— Які грошові винагороди отримують учасники?

— По-перше, це 14 президентських стипендій, які започаткували у 2005 році. На сьогодні для студентів це майже дві тисячі гривень щомісяця протягом року. Премії для школярів — від тисячі для третьокласників до п’яти тисяч десятикласникам.

Фінансові можливості конкурсу залежать від кількості меценатів. На жаль, на ній часто позначається політичне життя в країні. Буває, що настає час, коли «літають ангели» (тобто наближаються вибори). І претенденти починають робити добрі справи.

Узагалі, грошові премії є особливістю нашого конкурсу: дитина має розуміти, що за гарне знання мови також платять гроші. За це рішення нас хто тільки не критикував! У російськомовних газетах виходили статті із заголовками на кшталт «Деньги заставят любить украинский язык», «Богатый дядя из Канады заплатит детям» тощо. Навіть дехто з патріотично налаштованих людей кричав, що ми розбещуємо дітей, що не можна давати гроші за мову. Два роки нас «лупцювали» з усіх сторін. А Петро Яцик (геніальна була людина!) повторював: хай говорять, нам своє робить.

— Конкурс традиційно стартує в День української писемності та мови. Чи змінюються в цьому році завдання з урахуванням нового правопису?

— Чи зміняться завдання, не знаю. Більше того, не маю права втручатись у процес підготовки завдань. Упевнений, вони будуть дуже цікавими.

— А хто розробляє завдання для учасників змагань? І хто перевіряє роботи?

— Цим відає журі конкурсу, який очолює директор Інституту української мови НАН Павло Гриценко. Павло Юхимович має команду, яка щороку оновлюється. Вчителі-практики й викладачі Національного педагогічного університету імені Драгоманова розробляють завдання. Ніхто не знає, які вони, аж до початку змагань.

Зошити з виконаними завданнями доставляють до Інституту модернізації змісту освіти, де їх «шифрують». А потім роботи «всліпу» перевіряє журі. Тобто той, хто ставить оцінку, не знає прізвища учасника, чию роботу він перевіряє.

— Після Революції гідності дуже багато молоді перейшло на українську мову. Чи збільшилася кількість таких знавців мови на сході? Наскільки хороші їхні результати?

— Так, після Революції гідності дуже багато людей (різного віку!) перейшли на українську. Більше того, я говорив із багатьма батьками учасників з Криму та Донбасу, і вони казали: ми не знаємо української, але наші діти повинні її знати.

У Сєверодонецьку якось писали мовне завдання і від обстрілу дрижали шибки… Але ніхто з дітей не пішов з аудиторії.

Між іншим, знавці мови не обов’язково мешкають на заході країни. В одному з конкурсів, наприклад, найбільше переможців було із Сумщини. Ми намагалися проаналізувати цей феномен, і цікаве пояснення дав соціолог Євген Головаха. Він нагадав, що в радянські часи дисидентам і «ворогам народу» забороняли селитися у Києві чи у Львові, й чимало їх залишилося на Сумщині, Харківщині. Їхні онуки сьогодні чудово знають мову і є патріотами України.

На жаль, останні півроку ми живемо у період соціальної депресії, втоми, розчарування. Сподіваюся, що не втратимо досягнення, які вибороли за останні роки. Дуже хотів би, щоб наші урядовці та Президент писали національний диктант, читали українські книжки і розповідали про них у ЗМІ.

Вважаю, що навчати мови потрібно доброзичливо, хвалити за успіхи, не критикувати за помилки. У нас надто багато ворогів, щоби сваритися через мовні огріхи.

Освіта України

Фото: Вікіпедія

 

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

[recaptcha]

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

The Coolest compilation of onlyfans porn tapes on PornSOK.com Immediate Unity