Для отця Жака Мурада п’ять місяців, які він 2015 року провів у полоні джихадистів у Сирії, стали духовним досвідом.
Він черпав силу з молитви Розарію та повчань італійського єзуїта Паоло Даль Ольйо, який відродив католицький монастир сирійського обряду «Mar Musa» (святого Мойсея). Його викрали бойовики ІДІЛ ще 2013 року.
Отець Жак ходить повільно, спираючись на палицю. Вже ця хода є свідченням того, що він пережив. Але його погляд світлий, а на обличчі — усмішка. Саме це бентежило терористів так званої «Ісламської держави», які п’ять місяців тримали отця в полоні, аж до його неймовірної втечі 2015 року, пише Vatican News.
Жак Мурад — монах і священик Сирійської Католицької Церкви, служить у своєму рідному місті Хомсі (Сирія). Про своє викрадення й утримання в полоні він розповів у книжці «Монах у полоні. Боротьба за мир в’язня джихадистів», яку написав разом із журналістом Аморі Ґіллем. Тепер він мешкає в місті Сулейманії, що в Іракському Курдистані, щоб бути поруч із сирійськими біженцями. Отець Жак часто приїжджає до Рима, де в одному з реабілітаційних центрів проходить лікування спини, травмованої під час тортур у полоні.
«Я постійно пам’ятаю про всіх, кого зустрів протягом тих місяців: полонених і джихадистів — усі вони перебувають у моїх молитвах і в моєму серці, — каже священик. — Я вірю, що милосердний Бог завжди знаходить спосіб допомогти всім, і що мої викрадачі також зможуть зустріти справедливість і отримати світло Святого Духа».
Храм монастиря св. Юліана Емеського в Кар’ятайні (Сирія)
Врятовані завдяки покликанню до миру
Отець Жак згадує про подію, що сталася 31 серпня 2015 року і яку він називає справжнім чудом серед насильства, гніту, злиднів, психологічних і фізичних тортур. Його викрали 21 травня з монастиря св.Юліана Емеського, що в місті Кар’ятайні (Сирія), де він був настоятелем. Після трьох місяців полону в місті Ракка його перевезли до іншої в’язниці, поблизу Пальміри, де перебувало 250 християн із його спільноти. Того серпневого дня до нього прийшли п’ятеро проводирів джихадистів, привели його до маленької кімнати й один з них зачитав йому заяву халіфа Аль-Баґдаді, провідника так званої «Ісламської держави», звернену до християн його спільноти. У заяві було вказано на численні закони, яких повинні дотримуватися християни під владою самопроголошеного халіфату. Для священика було великою несподіванкою те, що його громаду вирішили відправити назад до Кар’ятайну, що перетворився у своєрідну в’язницю просто неба. Для християн встановили суворі обмеження, але їм дозволили відправляти Святу Месу.
«Ця новина була для мене несподіваним чудом, — згадує отець Жак із хвилюванням. — Я вже не вірив, що зможу знову відправляти Євхаристійне богослужіння та причащатися». Монах іще раз перепитав джихадистів, чи він правильно зрозумів, що вірним його спільноти дозволяли залишатись у своїх помешканнях, і запитав про причину такого рішення.
«Ватажок джихадистів відповів, що вони так вирішили, бо ми, християни цієї спільноти, не мали при собі зброї проти мусульман, — зазначає отець Жак. — Ця відповідь дуже мене вразила й допомогла багато чого зрозуміти. Насамперед, я зрозумів, що той, хто вирішує не чинити насильство, своїм вибором може змінити поведінку тих, хто звик вдаватися до зброї. Ми врятувалися завдяки нашому християнському покликанню бути свідками миру».
Остання Хресна дорога спільноти при монастирі св.Юліана Емеського перед нападом так званої «Ісламської держави»
Діалог з ісламом? Це євангельський принцип
Виглядає майже провокативним запитувати католицького монаха, якого викрали й катували ісламістські терористи, чи він ще вірить у діалог із мусульманами і чи досі переконаний, що іслам може бути релігією миру. Але о.Жак — друг і духовний учень о.Паоло Даль Ольйо, який саме заради сприяння міжрелігійному діалогові відновив католицький монастир сирійського обряду Мар Муса. Для о.Жака єзуїт, про якого від дня викрадення немає жодної звістки, — завжди живий, бо Божі люди живі в Його милосерді.
Тому о.Мурад із певністю відповідає на запитання: «Віра в діалог — це принцип, що не залежить від поведінки інших. Крім того, ми, сирійські християни, живемо поруч із мусульманами вже понад 1400 років і тішимося історією співіснування з ними. Натомість за сучасним тероризмом криється політична мережа, що використовує все можливе, щоби коїти зло. Ця мережа черпає натхнення не безпосередньо з ісламу, а, власне, з політичних спонук».
«Як християни, ми повинні відкинути цей спосіб мислення, нав’язаний певною пропагандою, що кожен мусульманин є терористом, — із переконаністю підкреслює сирійський монах. — Нам, по суті, потрібно більше покори та ясності в нашому житті й у стосунках з іншими. Необхідно поглиблено вчитуватися в Євангеліє, щоб жити ним так, як належить».
Монастир Мар Муса, 1988
«Із розарієм в руках зникав увесь страх»
У спокійному погляді о.Жака та в словах, які він уважно добирає для розповіді про свою «хресну дорогу», немає жодного сліду звинувачень. Для цього сирійсько-католицького священика, якого джихадисти з ножем, приставленим до горла, намагались примусити прийняти іслам, полон став місцем духовного зростання.
Серед сторінок його щоденника, створеного у полоні, вражають насамперед ті, де він описує внутрішній мир, силу та спокій, що народжувались у молитві. «Можу сказати, що я отримав Божі дари в той час, коли перебував у полоні, — каже він. — Я не можу забути про силу, мужність, які мені дозволяли дивитися в обличчя джихадистів із вірою та передавати їм Христову любов. У тих ситуаціях Бог дарував мені насамперед дар усмішки, і це бентежило моїх викрадачів. Вони дивувалися з того, як в’язень може усміхатися, і навіть я не можу пояснити, де знаходив силу».
У дні, переповнені фізичним і психічним стражданням, о.Жак знаходив полегшення насамперед у молитві до Божої Матері. «Щойно я починав молитися Розарій — зникав будь-який біль, будь-який страх. Також і тепер я часто молюся Розарій, нерідко в той особистий спосіб, як молився у полоні».
Підтримкою в ті довгі дні полону, коли він не раз пережив моменти, в які думав, що смерть неминуча, було усвідомлення молитви всієї Церкви. «Під час полону, — розповідає він, — я відчував молитви моїх друзів, і це було для мене великою підтримкою. Я вважаю, що молитва всієї Церкви була тією “мережею”, яка тримала мене в ті місяці».
Богослужіння під час Страсної П’ятниці в монастирі святого Мойсея 2015 року перед нападом так званої «Ісламської держави»
Справедливість для сирійських біженців
Сьогодні о.Мурад і надалі виконує свою місію, хоча вже далеко від Сирії. Він служить серед сирійців, яких війна змусила покинути свою землю і домівки. Він із болем спостерігає за байдужістю світу, а іноді навіть християн Заходу, до долі своїх співвітчизників.
«Я запитую себе, чому, незважаючи на те, що весь світ про це знає, ніхто не робить нічого, щоби змінити ситуацію мільйонів сирійців, які вже вісім років живуть у злиднях, стражданні, несправедливості у таборах для біженців в Лівані, Йорданії, Туреччині та Іраку, — наголошує священик. — Це неприпустимо, що тут, на Заході, люди можуть жити в оселі, їсти те, що їм подобається, і користуватися всіма зручностями, а інші люди вже роками змушені жити в злиднях, і ніхто нічого не робить. Справжня справедливість полягала б у тому, щоб допомогти всім цим людям повернутися до своїх домівок, повернути їм свободу, гідність і мир». Отець Жак безпорадно хитає головою… Його непокоїть не тільки майбутнє Церкви, але й майбутнє людства: «Цей світ на поганій дорозі. І ми не матимемо щасливого майбутнього, якщо він не зміниться».
Вівтар в храмі монастиря святого Юліана
Мовчання про втечу християн із Близького Сходу
Занепокоєння долею сирійських біженців у його душі переплітається з переживаннями за майбутнє Близького Сходу, де поступово зникає християнське населення, знову ж таки, під мовчання всього світу. «Це неможливо, щоб Близький Схід жив без християн, — наголошує він. — На символічному рівні це дуже небезпечно, бо така ситуація торкається коріння християнства: Церква не може зростати, прямувати шляхом своєї історії без Церков Близького Сходу. Сьогодні ми всі несемо відповідальність, насамперед за всіх християнських біженців, що живуть у Європі та США: потрібно створити офіційну канонічну структуру, яка би підтвердила їхнє існування. Друге завдання полягає в тому, щоб розбити мовчання про втечу християн із Близького Сходу. Цю відповідальність повинні взяти на себе також Глави Східних Церков, наші Патріархи та єпископи. Вони повинні докладати всіх зусиль для того, щоб захистити і підтримати свій народ. Того, що тепер робиться для християн Близького Сходу, замало. Важливішим від забезпечення їжею та питтям є повернення гідності й гідного життя — а цього вони ще досі не мають».
фінансово.
Щиро дякуємо!
