26 грудня відзначає своє 90-річчя найвідоміший сучасний бенедиктинець, о.Леон Кнабіт із Тинецького абатства в Польщі.
Про Бога, ангелів і святих, про смерть і догматичні істини з ним розмовляє Бартломей Кучинський.
— Так, немає старішого монаха і нема старішого абатства в Польщі. Я починав як останній на хорах, і чап-чалап — пересунувся у передні ряди. Швидко минув цей 61 рік!
— Чи Ви почуваєтеся мудрецем, ментором?
— Напевно ні. Мої молодші брати мають стільки мудрості, умінь, талантів! Я у своєму роді залишаюсь собою, але вони багато чого роблять краще за мене. Вони активні, люблять монастир. Роблять це вже інакше: монастир не для дідків-пенсіонерів, а для ХХІ століття, для тих, хто прийде після них.
— Сягнімо дитинства. Який Ваш найдавніший спогад?
— Коли татусь не міг зі мною впоратися у міському парку. Я мав труднощі зі штанцями, які треба було розщіпнути і перещіпнути заново.
— Ваш тато загинув як герой у роки війни.
— Вони не вважали себе героями. Тато працював на пошті. Він знав, що одні поляки доносять на інших… Разом з іншими працівниками пошти він пильнував, щоб ті анонімки з доносами не доходити до гестапо. Попереджали тих, хто був у небезпеці.
Німці зорієнтувалися, почали робити провокації — самі собі надсилали листи. Через провокацію викрили трьох людей на пошті. Двох із них, також і мого батька, убили.
— А мама ділилася з іншими, навіть коли в самої не було чим…
— Мама не працювала, вона сама часто просила про допомогу. Але й від нас ніхто в потребі не відійшов із порожніми руками. Вона робила, як у Товита сказано: маєш мало — дай мало, маєш багато — давай багато.
Вона навчила нас чутливості до людських потреб. А голодні ми не були, в ті скрутні повоєнні часи мама завжди щось вигадувала. Для неї не було ганьбою просити для дітей.
— Наступна важлива людина, яку Ви зустріли вже після свячень, — це Кароль Войтила. Як ви зустрілися?
— Я був капеланом у Реколекційному домі біля Живця. Туди приїздив «вуйко Кароль» зі студентами. Я навіть позичав йому сутану, бо священник без сутани тоді не міг відправити Меси, а він був із молоддю — заради безпеки, навіть без колоратки.
— Ваша сутана, певно, була йому задовга?
— Не сильно. Він був високий у плечах, а я був довший у шиї. Зрештою, для Меси це не мало значення.
— Яким був ваш зв’язок?
— Я познайомився з ним 1957-го, роком пізніше закінчив працю в тому Домі, а він став єпископом. Потім я був настоятелем у Тинці й ми підтримували з єпископом живі стосунки. Він часто приїжджав. Йому надавали рапорти і звіти, але він ще мав звичку радитися зі звичайними людьми.
Томас Мертон писав, що на людей і речі потрібно дивитися з перспективи. А що ж то за перспектива стосовно людини, яку пригортаєш до серця… Войтила зблизька був надзвичайним, непересічним, але тільки з перспективи виявилося: «Santo subito!»
«Вуйко Кароль» — він просто був. Відповідав на листи. Я сам маю від нього 185 листів і карток із його власноручним підписом. Він відповідав навіть на вітальні листівки, які ми з молоддю писали йому з канікул. Якби читання й відписування на листи тривало хоч би по 5 хвилин, то ми маємо 900 хвилин, присвячених одній людині! Він писав по 7 листів щодня. Титан праці.
Войтила також мав свої приповідки. Один високопоставлений вітав його під час візитації, здається, у Хшанові: «Вітаємо тебе, найпристойніший наш архіпастирю!» А він на це: «Ну, щось у цьому є!» Або: «Коли дивлюся на Леона — бачу визначення монаха: купа костей, загорнута в чорну матерію».
— Бог — вічно молодий, вічно повний енергії, любові й душевного спокою. Таким є отець Леон, — сказав отець Шимон Гіжицький, нинішній абат у Тинці.
— Абат таке сказав? Та ви що, це неймовірно!
— Що б Ви порадили братам, удвічі-втричі молодшим від Вас, щоб вони могли почути такі слова і про себе?
— Не думати про те, щоб вийти з монастиря. Споживати час, як ми споживаємо хліб. Ми не хапаємо цілий буханець, як крокодили. Ми їмо скибка за скибкою, годину за годиною. Це залишає такі сліди, після яких потім не мусиш стидатися.
І рахунок сумління, самоконтроль. Без педантизму. Перепрошення, але не плачі. Господь Бог любить мене не тому, що я святий, а тому, що я є, що Він мене створив. Ми безконечно менші від Бога, нам до Нього — як маленьким порошинкам до цілого Всесвіту. Однак ці порошинки набули цінності, завдяки Ісусові Христу, який у людській природі став однією з цих порошинок.
— Святий Бенедикт радить у своєму Уставі «постійно мати перед очима наближення смерті». Що Ви на це скажете, отче?
— Ну, що поробиш, доведеться дістати по повній за все скоєне. У мені є певний страх помирання. Ісус теж його мав. Але також є надія, що все скінчиться. Може, я помиратиму десять секунд, а може — п’ять років буду лежати і страждати. Я молюся: Боже, прийму кожний вид смерті, який Ти мені даси! Як це буде? Бог, ангели, святі, догматичні істини — в мені більше цікавості, ніж страху!
— Як поєднати просте життя монаха з активністю медійника, який веде телепрограму, отримав титул «Блогера року», підписує тисячі книжок, має 37 тисяч фанів на Фейсбуку?
— Це безсумнівно рішення настоятеля. Я ніколи не висуваюся, не пхаюся, нічого не мушу. Якщо настоятель погоджується — він визначає мені таку працю. Один пише книжки, інший служить настоятелем, один опікується музеєм, інший працює катехетом. Полоніст працює у видавництві.
Визнано, що я надаюся до медій, отож я пишу книжки, статті, даю інтерв’ю. Тепер, на старість, то вже більше сиджу в паперах, але раніше були різні варіанти. Катехет, настоятель, заступник, магістр новіціату, пріор, гід… Інколи когось в ордені випробовують і дають йому складні завдання; але, загалом беручи, ми стараємося не марнувати талантів. Тут важлива внутрішня свобода.
— Чи пасує монах до медій, а медіа — до монаха?
— Спершу монахи писали книжки, потім почали їх друкувати; багато винаходів прийшло з монастирів — вони полегшували життя. Треба було мати літургійні книги, вино для Меси, пергамент, чорнило.
Так поставали основи матеріальної культури, приправлені молитвою. Тепер є комп’ютери й мобільники, тож ми використовуємо їх.
— Що для Вас зараз найважче у монашому житті?
— Не лінуватися. Розрізнити, де я насправді чогось не можу через свою старість, а де можу, однак мені не хочеться. Колись троглодит полював, щоб жити. Сьогоднішні троглодити полюють на ньюси.
Я читаю матеріал, потрібний для чогось, а потім бачу цікавий лінк і клікаю. Потім ще, і ще. Година сплинула, а я лажу по лінках. Я краду час у того, хто чекає на листа. Це не є драматичною залежністю від комп’ютера, але забирає в мене чимало часу.
— Дякую за розмову і бажаю гарно відсвяткувати 90-й день народження!
фінансово.
Щиро дякуємо!
